Олександра Довжик Oleksandra Dovzhyk

* 1988

  • Львів — складне місто, особливо для людини з Запоріжжя, тут нічого простого нема, нема де правди діти. Мій регіон був під іншою імперією. Опинитися в місті Австро-Угорської імперії для мене — це безкінечне здивування. Але я все одно серед своїх. Я все одно довкола себе бачу людей, які мене надихають. І я тут щаслива, що я вдома. Я багато подорожую в Україні, все-таки Київ — це для мене таке місце серця, там мої друзі найближчі, які не з мого професійного життя, такі контакти теплі, з особистого життя. Я багато їжджу на схід, зокрема з Українським ПЕНом у волонтерські поїздки або просто на запрошення: Харків, Дніпро. І тут, у Львові, мені здається, що я теж обросла якимись теплими знайомими, теплими друзями і професійною спільнотою. Коли я приїжджаю за кордон, коли я виїжджаю за кордон, я почуваюся туристкою, і мені дуже подобається це відчуття. Мені дуже подобається приїжджати туристкою в Лондон, мати там кави зі своїми друзями, може, навіть кинути оком на якийсь музей і знати, що за три дні я поїду додому і все буде добре. І мені не треба безкінечно пояснювати українські контексти людям, які про нас дізнаються з новин, і то в кращому випадку.

  • [20]22 рік, восени я після ось цього всього фіксерства, і життя в Україні з однією валізкою, і дуже бурхливих <...> пересувань по всій території України — я повернулася в Лондон на академічний рік викладати українську літературу в Лондонському університеті. За цей час, поки я викладала — це фултайм позиція, — я зрозуміла, що опиняюся в Україні кілька разів на місяць. Тобто щойно в мене якесь вікно між лекціями, я проробляю цей довгий шлях додому: літаком, потягом, кордони, черги... одним словом. Кожен раз, коли я перетинала кордон, і бачила оці українські прапори, і розуміла, що «о Боже, я вдома, як добре». Ледь не плакати почнеш, коли ти повертаєшся й тобі стає дуже спокійно і дуже безпечно порівняно з Лондоном. Ну і все, я зрозуміла, що треба вертатися фултайм вже з великою якоюсь валізкою, кидати тут свої речі і перестати займатися оцими бурхливими переїздами, бо дім — це Україна. Україна — не Львів, не Київ, не Запоріжжя. Просто ти перетинаєш кордон — і ти вже опиняєшся вдома. Так воно відчувається досі.

  • Я почала PhD в Birkbeck University of London, і це було English Department, тобто це факультет англійської літератури. Там не було українців, знайти Україну на мапі було великим викликом. Люди чули, що щось там десь неспокійно, поряд з Росією. Тобто мої колеги, освічені люди. І на цьому їх знання про нашу географію закінчувалося. Крім того, Birkbeck — це такий лівоспрямований коледж, що мені, звісно, подобалося, бо мені це імпонувало. Але виявилося, що в цьому такому лівому середовищі переважають ідеї пацифізму. Я коли зараз це говорю, я розумію, що ми в цьому живемо вже десятиліття, це вже не новина, але тоді це шокувало. Тобто ідея, що країна може мати право на захист своїх кордонів, свого суверенітету, була для них контроверсійною, бо ці мої ліві колеги і друзі — вони жили в дуже безпечному середовищі, де ні кордонам, ні їх суверенітету нічого не загрожувало. Я зрозуміла, що треба починати пояснювати ці дуже елементарні речі з дуже обмеженою англійською, з дуже обмеженим розумінням місцевого контексту, яке в мене було на той період. Це було трошки складно. На першому прийнятті в нашому коледжі, коли нас вітали як нових PhD-дослідників, я мала суперечку з однією молодою людиною, з молодим чоловіком, який був троцькістом, здається, який був таким дуже запальним trade unionist — профспілковий такий діяч юний, який був абсолютно закоханий на всю голову в Росію і в ідею червоної революції і який мені почав вестсплейнити речі, які відбувалися з моєю країною. Це було для мене шоком, що людина має наглість розповідати мені речі, про які вона не має жодного уявлення. А я приїхала звідти тиждень тому, я можу тобі розказати, як гвинтокрили літають над Азовським морем, чи як захоплюють Крим, чи як стріляють по пасажирському літаку, але ти не готовий мене слухати і ти думаєш, що я не маю тієї експертизи, яку ти маєш, тому що я не маю твого словника. Це було перше таке зіткнення з цією реальністю, яке потім просто відбувалося зі мною ледь не щотижня чи не щодня і тривало роками. Але потім ти собі виробляєш і словник, і навички, і якісь сценарії комунікації.

  • На Майдан часто приїжджала моя мама, і ми з нею... Так сталося, що в перший раз ми потрапили під обстріл з моєю мамою і робили там якісь... брали участь в якихось спільних акціях з моєю мамою, не лише з моїми друзями. Тож одна з цих акцій була — Боже, така дурня: жінки зібралися і пішли співати на «Беркут», щось там з якимись квіточками. Ну жінки, фемінізм — matches. Ми з мамою пішли з цими жінками до «Беркуту» і щось там намагалися їм заспівати. Що мене вразило: в якийсь момент ми туди підходимо — вибач, ми не домовлялися, що ми будемо співати, ми просто пішли там щось, я не знаю... Ми мали їх вразити тим, що ми є жінками і ми на Майдані. Я погано пам’ятаю цю мотивацію. Приходимо ми з групою цих жінок, таких самих учасниць Майдану, як і ми, стаємо під «Беркутом», і тут у когось виникає ідея заспівати. Вони починають співати якісь пісні українські народні. Всі там — скільки їх було, тридцять людей — знають слова. Ми з мамою вперше їх чуємо. Ми такі: «Що відбувається? В якій країні ми живемо? Чому у нас немає цих пісень в DNA? Чому ми якось пропустили цей момент?». Нас дуже-дуже сильно вразило те, що в нас немає цієї традиції, немає цієї культури, але при цьому ми перебуваємо в тому самому місці і очевидно маємо з цими жінками багато спільного, якщо ми в мінус п’ятнадцять тусуємося в центрі Києва і ходимо співати на «Беркут», чи там дивитися на нього грізно.

  • Я приїхала в Київ в 2009 році, і до [20]11-го я вчилася в Могилянці на магістерці. В цей час знову я підтримувала стосунки зі своїми подругами з Білорусі і з Росії, своїми друзями. Продовжувалося оце життя, де ми гастролювали між містами одна одної, приїжджали одна до одної на Новий рік. Тут мовою спілкування завжди була наша космополітична російська. В Росії я була і до цього, там з батьками. Але коли я почала їздити туди самостійно, я думаю, що мене... Ну, з одного боку, все зачаровувало, цей імперський російський міф — я була абсолютно в його полоні. А з другого боку, я постійно відчувала це як простір страшної несвободи. Це був дуже сильний контраст із тим, як я звикла жити в Україні. Я пам’ятаю, що я приїхала в Росію на Новий рік 2012 року, і ми вирішили піти на Красную площадь, злитися там в екстазі з цим натовпом. Злиття не вийшло, тому що довкола було дуже багато поліцейських. Ти мусив постійно проходити через якісь рамки, ти постійно відчуваєш себе в паноптикумі, ти постійно відчуваєш, що за тобою стежать. Це було, з одного боку, дивно, з іншого боку — трошки відразливо, і ще з іншого боку викликало неймовірну цікавість. Як люди можуть виживати в настільки невільному середовищі? Я пам’ятаю, що мене вражав завжди там рівень агресії. Я не звикла до того, що ми в побутовому спілкуванні можемо один на одного орать — я не можу це перекласти українською. Тут [у Москві] буквально на кожному кроці, від якогось супермаркету до метро, люди, яких ти бачив вперше і востаннє, підвищують на тебе голос. Це було для мене неймовірним географічним відкриттям.

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 06.06.2025

    (audio)
    duration: 01:53:19
    media recorded in project Returning Home
Full recordings are available only for logged users.

«Академічна робота стала викликати фрустрацію»: інтелектуалка та війна

Саша Довжик під час інтерв'ю, 2025 р.
Саша Довжик під час інтерв'ю, 2025 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Саша Довжик — науковиця, громадська діячка. Народилася 11 березня 1988 року в Запоріжжі. Хоча ще зі шкільних років захоплювалася літературою, спершу опанувала «практичнішу» спеціальність із міжнародної економіки. Середовище Запорізького національного технічного університету не поділяло її культурних зацікавлень, тому в той період Саша знайшла коло спілкування в російськомовних інтернет-спільнотах пострадянського простору. У 2009 році вступила на магістратуру з культурології в НаУКМА, а 2012 року — на вікторіанські студії в лондонському Коледжі Біркбек. Після навчання повернулася в Україну, брала участь у Революції гідності. У 2014 році продовжила академічну кар’єру на докторантурі в тому ж коледжі. Брала участь у заходах української діаспори, 2021 року стала співзасновницею журналу «London Ukrainian Review». Напередодні повномасштабного вторгнення знову приїхала в Україну, допомагала іноземними медіа висвітлювати війну. Остаточно повернулася на батьківщину 2024 року, щоб очолити культурно-дослідницьку інституцію «INDEX», яка документує українські досвіди під час війни та сприяє взаємодії між українськими й закордонними культурними діячами.