The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олександра Довжик Oleksandra Dovzhyk (* 1988)

• народилася 1988 року в Запоріжжі

• вивчала міжнародні економічні відносини в Запорізькому національному технічному університеті

• 2009 року переїхала до Києва, вступила на магістратуру з культурології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»

• до 2012 року відвідувала Росію та Білорусь, де жили її онлайн-друзі зі спільними культурними зацікавленнями

• у 2012–2013 роках навчалася на другій магістерській програмі — вікторіанських студіях у Лондоні

• у 2013–2014 роках брала участь у Революції гідності

• 2014 року повернулася в Лондон на докторантуру в Коледжі Біркбек; під час докторантури долучалася до акцій проти воєнних злочинів РФ

• 2019 року захистила докторську дисертацію з англійської літератури та компаративістики

• 2021 року співзаснувала журнал «London Ukrainian Review»

• 2022 року працювала локальною продюсеркою в Україні

• 2023 року викладала українську літературу в Університетському коледжі Лондона

• 2024 року повернулася в Україну й очолила культурно-дослідницьку інституцію «INDEX» у Львові, що документує війну та сприяє інтелектуальному обміну

You can find the English version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském a anglickém textu:

Саша Довжик — українська науковиця й культурна менеджерка, яка кілька разів полишала академічну кар’єру в престижному лондонському університеті, щоб бути в Україні. Усе життя вона прагнула вивчати культуру, однак зрештою втратила інтерес до традиційної академічної діяльності. Проте чим може займатися людина, яка досліджує добу декадансу, під час війни? Саша Довжик знайшла не одну відповідь на це запитання.

Творчі шукання в пострадянському Запоріжжі

Саша Довжик народилася в Запоріжжі 1988 року, коли Комуністична партія Радянського Союзу все ще намагалася зберегти владу, хоча недовіра до неї ставала дедалі масовішою. Такі тенденції відбилися й на родині Довжиків. Сашині батьки ніколи не брали участі у спротиві радянській владі, проте читали критичну щодо партії літературу, як-от «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Саша Довжик зростала в російськомовному середовищі, хоча її батьки прихильно ставилися до відновлення незалежності України. Родина продовжувала відзначати радянські свята, наприклад, День перемоги, а телебачення вже транслювало західні серіали. Саша Довжик була дочкою «бізнесвумен» — так називали її матір, яка самостійно торувала шлях у малому підприємництві. Саші неабияк подобалася активна материна діяльність. «Я думала, що я теж буду такою жінкою з динамічним професійним життям», — пригадує вона.

Водночас іще в шкільні роки Саша Довжик захопилася літературою. Зацікавлення поділяла подруга Діляра, чиє кримськотатарське походження Саша на той час не цілком усвідомлювала. «Ми жили на останній парті», — згадує вона й ділиться, як разом із подругою створила тришарову систему ведення записів під час уроків. Верхній шар — конспекти, щоб учителі не чіпали; середній шар — «зошити, у яких ми писали свої романи, вірші»; нижній шар — блокноти, у яких між Сашею й Ділярою точилося беззвучне спілкування.

Першим суттєвим зіткненням Саші Довжик із політичним життям України стала Помаранчева революція під час її навчання в старшій школі. Саша була вражена, коли разом з однолітками відчула, що «майбутнє за Помаранчевою революцією, а Янукович — це крінж». Учні її гімназії інтегрували помаранчеві елементи в одяг, демонструючи приналежність до протестного руху. Якщо серед молоді більшість була за Віктора Ющенка, який виступав за євроатлантичну інтеграцію, то старше покоління в Запоріжжі підтримувало радше Партію регіонів, яка орієнтувалася передусім на Москву. Це не стосувалося батьків Саші Довжик, які доводили своїм друзям, що треба ставати на бік помаранчевих: «Пам’ятаю, що там велися гарячі дискусії — можливо, вперше в моєму дитинстві з цього приводу».

Київська академія та московський «паноптикум»

Політичне життя дедалі виразніше входило в повсякдення Саші Довжик як усвідомлена його складова. Після закінчення школи Саша й надалі спілкувалася з подругою Ділярою і так познайомилася з її бабусею, яка пережила депортацію й уже починала втрачати пам’ять. «Вона перебувала у своєму якомусь світі спогадів: їй завжди здавалося, що її кудись везуть у потязі, це був такий рефрен її старості», — пригадує Саша перші змістовні знайомства зі становищем кримськотатарського народу в ХХ сторіччі. Вона почала більше обговорювати цю тему з Ділярою — і тоді зрозуміла, що «наша історія є дещо складнішою».

Не всі тогочасні друзі Саші Довжик мешкали в Запоріжжі. Деякі жили в Росії та Білорусі, з ними вона спілкувалась онлайн, час від часу їздила в гості. Хоч у взаємодії з друзями-іноземцями Саша послуговувалася російською мовою, у той же період вона глибше осмислювала українську культуру. Вивчення міжнародної економіки в запорізькому виші не давало ні відчуття наповненості, ні життєвих перспектив. Тому Саша взяла за приклад свого друга, який поїхав із Запоріжжя, вступив до Києво-Могилянської академії та почав говорити українською. Самостійно опанувавши бакалаврську програму культурології, 2009 року вона вступила в Могилянку на магістратуру з цієї спеціальності.

Саша продовжувала мандрувати між країнами в плацкартах, щоб бачитися з друзями. Коли потрапила в Москву напередодні нового 2012 року, новорічну ніч вирішила відзначити на Красній площі — «злитися там в екстазі з цим натовпом». Проте «злиття не вийшло» через присутність неочікувано численних силовиків. «Ти мусив постійно проходити через якісь рамки, ти постійно відчуваєш себе в паноптикумі, ти постійно відчуваєш, що за тобою стежать», — пригадує вона.

У Києві Саша Довжик захопилася академічною роботою, у якій по-справжньому знайшла себе: «Я пішла в цей жанр бібліотечного академічного життя писати тексти, де сто посилань на одне речення». А коли, закінчивши магістратуру, спробувала попрацювати в кіноіндустрії, швидко втратила інтерес до роботи — «я не знаходила тут місця собі». Тому вирішила здобути ще один магістерський ступінь, цього разу — з вікторіанських студій у лондонському Коледжі Біркбек.

«Біографічний перелам» на Майдані

За кілька тижнів до початку Революції гідності Саша Довжик закінчила другу магістерку й повернулася в Київ. Перспективи були доволі зрозумілі: підготуватися до вступу на докторантуру, продовжити академічну кар’єру. Аж тут політичні події втрутилися в ці плани. У Києві й по всій Україні почалися протестні акції Євромайдану. «Я відчула шок і відчай», — пригадує Саша ніч на 30 листопада, коли загони спецпідрозділу міліції «Беркут» витіснили протестувальників із майдану Незалежності. Першою асоціацією була брутальність держави, яку Саша бачила на власні очі в Росії та Білорусі. Це підштовхнуло її долучитися до протестів.

Доти Саша Довжик не брала активної участі в політичному житті на національному рівні й була переконана, що мало хто вийде протестувати у відповідь на відмову влади від євроінтеграційного курсу. Проте 1 грудня 2013 року події розгорнулись інакше: ескалатор не міг вмістити всіх людей, які хотіли вийти на станції метро «Університет» і доєднатися до народного віча в парку Тараса Шевченка. «Я озирнулася навколо і зрозуміла, що нас десятки тисяч, що це нас не маленька щопта, що вся країна не приймає цього насилля, не приймає цієї брутальності, готова проти цього протестувати», — ділиться Саша. Той день трансформував її уявлення про рідну країну й можливості професійного розвитку в ній. Однак намір здобувати докторський ступінь за кордоном залишався в силі: «Аудіокнижки, які мені були потрібні для цих заявок, я слухала вночі, коли патрулювала Майдан».

Саші Довжик вдалося отримати місце на бажаній програмі в Коледжі Біркбек. Полишати домівку було складно, бо саме в цей момент Росія розпочала вторгнення в Україну. Уперше Саші доводилося обирати між подальшою громадською активністю на батьківщині й професійним розвитком за кордоном. «Ти ж намагаєшся для себе якось виправдати цей крок також і з громадської позиції, то я себе так переконувала, що я поїду і я буду носієм цієї української історії за кордоном», — пояснює вона, як пристала на вибір докторантури.

«Це виявився трошки довший шлях»: культурна дипломатія з нуля в Лондоні

Історія, проте, потребує не лише оповідача, а й слухача. З цим у 2014 році було непросто. Саша Довжик відчула це ще до початку навчання. На одному із заходів натрапила на іноземця лівих поглядів, який пояснив їй, що «насправді» відбувається в Україні. «Я приїхала звідти тиждень тому, я можу тобі розказати, як гвинтокрили літають над Азовським морем, чи як захоплюють Крим, чи як стріляють по пасажирському літаку, але ти не готовий мене слухати і ти думаєш, що я не маю тієї експертизи, яку ти маєш, тому що я не маю твого словника», — пригадує Саша свою реакцію. І хоча цей випадок був найбільш кричущим, не лише той співрозмовник мало знав про Україну. Для науковців, Сашиних колег із кафедри англійської літератури, «знайти Україну на мапі було великим викликом». Тому Саша Довжик як єдина українка на кафедрі обрала місію — інформувати академічні кола про свою батьківщину.

Спершу долучалася до акцій, які влаштовувала українська діаспора Лондона, присвячених бранцям Кремля. У 2018 році один із них, Олег Сенцов, оголосив голодування. Тоді Саша Довжик почала самостійно організовувати протести, закликати до участі «британських британців», тобто колег-англістів. Під час акцій познайомилася з науковицею Олесею Хромейчук. «Я нарешті знайшла собі спільницю», — описує Саша початок їхньої дружби. Їх об’єднував статус «людей поміж», приналежних одночасно до різних, не дотичних одна до одної спільнот. Разом вони прагнули створити точки перетину між середовищем лондонських інтелектуалів і Україною; саме такою була й мета Українського інституту в Лондоні, який очолювала Олеся Хромейчук. Саша й Олеся спільно заснували журнал «London Ukrainian Review», щоб «достукатися до ширшої аудиторії».

Водночас Саша Довжик продовжувала роботу над докторською дисертацією, яка «існувала в паралельні реальності» й «не перетиналася з моїм громадянським позиціонуванням». На кафедрі були популярними теми імперій і деколонізації, але Російська імперія «ніколи не фігурувала як достойна уваги тема». Зрештою наприкінці 2021 року, коли Росія зосереджувала війська на кордонах з Україною, вийшов перший номер «London Ukrainian Review». Тоді Саші хотілося кричати: «Зараз відбудеться ескалація, зверніть, будь ласка, на це увагу!».

«Дихати цим повітрям»: повернення в Україну як спосіб подолати страх

Ще під час роботи над докторською дисертацією Саша Довжик побоювалася втратити зв’язок зі своїми однолітками — «майданівським поколінням, із яким ми пережили це страшне диво». Загроза українській державності на початку 2022 року, перспектива великої війни цей страх лише посилили. Тому напередодні повномасштабного вторгнення Саша, на той час уже здобувши докторський ступінь, вирушила в Україну. Лондонські друзі, за її спогадами, «проводжали, як на похороні».

24 лютого постало запитання: як використати вже наявні навички, аби максимально посилити Україну? «Те, що мене зачаровувало в могилянські роки чи роки моєї магістерки, сто посилань на речення, було абсолютно недоречно у ситуації, коли в тебе горить країна», – пригадує  Саша Довжик. Колись улюблена академічна робота перестала приносити їй задоволення. Натомість Саша почала працювати локальною продюсеркою іноземних медіа, допомагаючи висвітлювати повномасштабне вторгнення. Згодом тісно співпрацювала з Інститутом гуманітарних досліджень, документуючи українське життя під час війни. Зрештою очолила культурно-дослідницьку інституцію «INDEX: Інститут документування та взаємодії», що діє у Львові з 2024 року. Щоб посилювати українське культурне поле й водночас поглиблювати розуміння України за кордоном, «INDEX» налагоджує співпрацю дослідників і митців із різних країн світу й регіонів України, які за інших обставин навряд чи перетнулися б.

Іншими словами, Саша Довжик продовжує створювати точки перетину. Проте роботу в лондонському коледжі довелося призупинити. Відпрацювавши 2022/2023 академічний рік викладачкою, Саша визнала, що за кожної найменшої нагоди їздила з Великої Британії в Україну. «Я зрозуміла, що треба вертатися фултайм вже з великою якоюсь валізкою, кидати тут свої речі і перестати займатися оцими бурхливими переїздами, бо дім — це Україна», — підсумовує вона.

***

Sasha Dovzhyk is a Ukrainian academic and cultural manager who left her academic career at a prestigious London university several times to be in Ukraine. Her whole life, she sought to study culture, but eventually lost interest in traditional academic activities. But what can a person who studies the Decadence era do during a war? Sasha Dovzhyk found more than one answer to this question.

Creative pursuits in post-Soviet Zaporizhia

Sasha Dovzhyk was born in Zaporizhia in 1988, when the Communist Party of the Soviet Union was still trying to hold on to power despite growing distrust. This trend was apparent in the Dovzhyk family. Sasha’s parents never participated in the resistance against Soviet rule, but they read literature critical of the party, such as Alexander Solzhenitsyn’s “The Gulag Archipelago.” 

Sasha Dovzhyk grew up in a Russian-speaking environment, although her parents were supportive of Ukraine’s independence. The family continued to celebrate Soviet holidays, such as Victory Day, while Western TV series were already being broadcast. Sasha Dovzhyk was the daughter of a “businesswoman” — as her mother was called, who had carved out a career for herself in small business. Sasha greatly admired her mother’s active lifestyle. “I thought I would also be a woman with a dynamic professional life,” she recalls.

At the same time, Sasha Dovzhyk became fascinated with literature while still in school. This interest was shared by her friend Diliara, whose Crimean Tatar origins Sasha was not fully aware of at the time. “We lived on the last desk,” she recalls, sharing how she and her friend created a three-layer system for taking notes during lessons. The top layer was for notes to keep teachers at bay; the middle layer was for “notebooks where we wrote our novels and poems”; and the bottom layer was for notebooks where they communicated soundlessly with each other.

Sasha Dovzhyk’s first significant encounter with Ukrainian political life was the Orange Revolution while she was in high school. She was struck by the feeling she shared with her peers that “the future lies with the Orange Revolution, and Yanukovych is cringe.” The students at her school incorporated orange elements into their clothing to show their support for the protest movement. While the majority of young people supported Viktor Yushchenko, who advocated for Euro-Atlantic integration, the older generation in Zaporizhzhia tended to support the Party of Regions, which was primarily oriented toward Moscow. This did not apply to Sasha Dovzhyk’s parents, who argued to their friends that they should side with the orange camp: “I remember heated discussions on this subject taking place — perhaps for the first time in my childhood.”

The Kyiv Academy and Moscow’s “panopticon”

Political life became an increasingly important part of Sasha Dovzhyk’s everyday life. After graduating from school, she stayed in touch with her friend Diliara and got to know her grandmother, who had survived deportation and was beginning to lose her memory. “She was in her own world of memories: she always felt like she was being taken somewhere on a train, it was like a recurring theme in her old age,” Sasha recalls her first meaningful encounters with the situation of the Crimean Tatar people in the 20th century. She began to discuss this topic more with Diliara — and then she realized that “our history is a little more complicated.”

Not all of Sasha Dovzhyk’s friends at that time lived in Zaporizhzhia. Some lived in Russia and Belarus, and she kept in touch with them online and visited them from time to time. Although Sasha used Russian when communicating with her foreign friends, during the same period, she gained a deeper understanding of Ukrainian culture. Studying international economics at a university in Zaporizhzhia did not give her a sense of fulfillment or promise for the future. So, she followed the example of a friend who left Zaporizhzhia, enrolled at the Kyiv-Mohyla Academy, and started speaking Ukrainian. After completing a bachelor’s degree in cultural studies on her own, she enrolled in a master’s program in the same field at the Kyiv-Mohyla Academy in 2009.

Sasha continued to travel between countries in third-class train compartments to see her friends. When she arrived in Moscow on New Year’s Eve 2012, she decided to celebrate New Year’s Eve on Red Square — “to merge with the crowd in ecstasy.” However, “merging didn’t work out” due to the presence of an unexpectedly large number of security forces. “You had to constantly pass through some kind of frame, you constantly feel like you’re in a panopticon, you constantly feel like you’re being watched,” she recalls.

In Kyiv, Sasha Dovzhyk became fascinated with academic work, where she truly found herself, “I went into this genre of library academic life to write texts with a hundred references in a single sentence.” When she finished her master’s degree and tried working in the film industry, she quickly lost interest in the work — “I couldn’t find my place there.” That’s why she decided to get another master’s degree, this time in Victorian studies at Birkbeck College in London.

A “biographical turning point” on the Maidan

A few weeks before the start of the Revolution of Dignity, Sasha Dovzhyk completed her second master’s degree and returned to Kyiv. Her prospects were quite clear: prepare for doctoral studies and continue her academic career. But these plans were interrupted by political events. Protests broke out in Kyiv and across Ukraine as part of the Euromaidan movement. “I felt shock and despair,” Sasha recalls of the night of November 30, when Berkut riot police forced protesters off Independence Square. Her first impression was of the brutality of the government, which she had seen with her own eyes in Russia and Belarus. This prompted her to join the protests.

Until then, Sasha Dovzhyk had not been actively involved in national politics and was convinced that few people would come out to protest against the government’s rejection of European integration. However, on December 1, 2013, the events took a different turn: the escalator was unable to handle all the people who wanted to get off at the Universytet metro station and join the popular assembly in Taras Shevchenko Park. “I looked around and realized that there were tens of thousands of us, that we were not a small group, that the whole country did not accept this violence, did not accept this brutality, and was ready to protest against it,” Sasha shares. That day transformed her perception of her native country and the opportunities for professional development there. However, her intention to pursue a doctorate abroad remained unchanged: “I listened to the audiobooks I needed for these applications at night while patrolling around the Maidan.”

Sasha Dovzhyk managed to get a place in her desired program at Birkbeck College. Leaving home was difficult because at that very moment, Russia began its invasion of Ukraine. For the first time, she had to choose between continuing her civic activism in her homeland and pursuing her career abroad. “You try to justify this step to yourself from a civic standpoint, so I convinced myself that I would go and be a bearer of this Ukrainian history abroad,” she explains how she decided to pursue a doctorate.

“It turned out to be a slightly longer journey”: cultural diplomacy from scratch in London

However, history needs not only a narrator, but also a listener. This was not easy in 2014. Sasha Dovzhyk felt this even before she started her studies. At one of the events, she met a foreigner with left-wing views who explained to her what was “really” happening in Ukraine. “I came from there a week ago, I can tell you how helicopters fly over the Sea of Azov, how Crimea is being captured, how they shoot at passenger planes, but you’re not ready to listen to me and you think I don’t have the expertise you have because I don’t have your vocabulary,” Sasha recalls her response. Although this case was the most striking, it was not the only one where the interlocutor knew little about Ukraine. Scholars, Sasha’s colleagues from the English literature department, “found it challenging to locate Ukraine on the map.” Therefore, Sasha Dovzhyk, as the only Ukrainian in the department, took on the mission of informing academic circles about her homeland.

At first, she joined campaigns organised by the Ukrainian diaspora in London dedicated to the Kremlin’s prisoners. In 2018, one of them, Oleh Sentsov, went on hunger strike. Sasha Dovzhyk then began to organise protests on her own, calling on her “British Brits”, i.e., her fellow English scholars, to participate. During the protests, she met researcher Olesya Khromeychuk. “I finally found an ally,” Sasha says of the beginning of their friendship. They were united by their status as “people in between,” belonging to different, unrelated communities. Together, they sought to create points of intersection between the London intellectual milieu and Ukraine; this was precisely the goal of the Ukrainian Institute in London, headed by Olesya Khromeychuk. Sasha and Olesya co-founded the London Ukrainian Review magazine to “get through to a wider audience.”

At the same time, Sasha Dovzhyk continued working on her Ph.D. thesis, which “existed in a parallel reality” and “did not intersect with my civic position.” The topics of empires and decolonization were popular at the department, but the Russian Empire “never figured as a topic worthy of attention.” Finally, at the end of 2021, when Russia was concentrating troops on the borders with Ukraine, the first issue of the London Ukrainian Review was published. At that moment, Sasha wanted to shout, “There’s going to be an escalation, please pay attention!”

“Breathing this air”: returning to Ukraine as a way to overcome fear

While working on her Ph.D. thesis, Sasha Dovzhyk feared losing touch with her peers — “the Maidan generation with whom we lived through this terrible miracle.” The threat to Ukrainian statehood in early 2022 and the prospect of a major war only intensified this fear. Therefore, on the eve of the full-scale invasion, Sasha, who had already earned her doctoral degree, left for Ukraine. According to her recollections, her London friends “said goodbye as if it were a funeral.”

On February 24, she faced the question of how to use her existing skills to help Ukraine as much as possible. “What fascinated me during my years at the [Kyiv-]Mohyla [Academy] and my master’s degree, a hundred citations per sentence, was completely irrelevant in a situation where your country is burning,” Sasha Dovzhyk recalls. Her once beloved academic work no longer brought her satisfaction. Instead, she began working as a local producer for foreign media, helping to cover the full-scale invasion. She then worked closely with the Institute for Humanitarian Research, documenting Ukrainian life during the war. Eventually, she became the head of the cultural and research institution INDEX: Institute for Documentation and Exchange, which has been operating in Lviv since 2024. To strengthen the Ukrainian cultural field and deepen understanding of Ukraine abroad, INDEX brings together researchers and artists from different countries and regions of Ukraine who would otherwise be unlikely to meet.

In other words, Sasha Dovzhyk continues to create points of intersection. However, she had to put her work at the London college on hold. After working as a lecturer for the 2022–2023 academic year, Sasha realized that she was traveling from the UK to Ukraine at every opportunity. “I realised that I had to return full-time with a big suitcase, leave my things here and stop moving around so much, because Ukraine is my home,” she concludes.

***

Český překlad:

Oleksandra (Saša) Dovžyk je ukrajinská vědkyně a kulturní manažerka, která několikrát opustila akademickou kariéru na prestižní londýnské univerzitě, aby mohla být na Ukrajině. Celý život toužila studovat kulturu, nakonec ale o tradiční akademickou práci ztratila zájem. Čím se ale během války může zabývat člověk, který zkoumá období dekadence? Oleksandra Dovžyk našla na tuto otázku hned několik odpovědí.

Tvůrčí hledání v postsovětském Záporoží

Oleksandra Dovžyk se narodila 11. března 1988 v Záporoží. V té době se Komunistická strana Sovětského svazu ještě snažila udržet si moc, přestože nedůvěra k ní stále narůstala. Tyto tendence se odrazily i v rodině Dovžykových. Sašini rodiče se nikdy neúčastnili odporu proti sovětské moci, nicméně četli literaturu kritickou vůči straně jako například „Souostroví Gulag“ od Alexandra Solženicyna.

Saša Dovžyk vyrůstala v ruskojazyčném prostředí, její rodiče se však stavěli příznivě k obnovení nezávislosti Ukrajiny. Rodina stále slavila sovětské svátky, například Den vítězství, v televizi ale už vysílali západní seriály. Saša byla dcerou „buzneswomen“ – tak se říkalo její matce, která si sama prošlapávala cestu v drobném podnikání. Saše se velmi líbila její aktivní činnost. „Myslela jsem si, že také budu takovou ženou s dynamickým profesním životem,“ vzpomíná.

Saša Dovžyk se již během školních let nadchla pro literaturu. Stejný zájem sdílela i její kamarádka Diljara, jejíž krymskotatarský původ si Saša v té době ještě plně neuvědomovala. „Obývaly jsme poslední lavici,“ vzpomíná a vypráví, jak si s kamarádkou vytvořily třívrstvý systém zapisování poznámek během hodin. Navrchu měly školní poznámky, aby jim učitelé dali pokoj; ve střední vrstvě byly „sešity, do kterých jsme psaly své romány a básně“; úplně vespod byly zápisníky, v nichž probíhala tichá komunikace mezi nimi.

Prvním významným setkáním Oleksandry Dovžyk s politickým životem Ukrajiny byla Oranžová revoluce, která probíhala během jejího studia ve vyšších ročnících školy. Saša byla ohromena, když spolu se svými vrstevníky pocítila, že „budoucnost patří Oranžové revoluci a Janukovyč je gauner“. Studenti jejího gymnázia začali na oblečení nosit oranžové prvky, čímž demonstrovali svou příslušnost k protestnímu hnutí. Většina mladých lidí podporovala Viktora Juščenka, který se zasazoval o euroatlantickou integraci, zatímco starší generace v Záporoží spíš podporovala Stranu regionů, která se orientovala především na Moskvu. Rodičů Saši Dovžyk se to však netýkalo; ti svým přátelům dokazovali, že je třeba se postavit na stranu oranžových: „Vzpomínám si, že tam na toto téma probíhaly bouřlivé diskuse – možná poprvé v mém dětství.“

Kyjevská akademie a moskevské „panoptikum“

Politický život se stále výrazněji stával vědomou součástí každodenního života paní Oleksandry. Po skončení školy nadále udržovala kontakt se svou kamarádkou Diljarou, a tak se seznámila s její babičkou, která přežila deportaci a již začínala ztrácet paměť. „Žila si v jakémsi vlastním světě vzpomínek: vždycky měla pocit, že ji někam vezou vlakem, to byl takový refrén jejího stáří,“ vzpomíná Saša na první důležitou konfrontaci se situací krymskotatarského národa ve dvacátém století. Začala o tom tématu víc diskutovat s Diljarou – a pak pochopila, že „naše historie je poněkud složitější“.

Ne všichni tehdejší Sašini přátelé bydleli v Záporoží. Někteří žili v Rusku a Bělorusku; s těmi komunikovala on-line a čas od času je jezdila na navštěvovat. Při komunikaci se svými zahraničními přáteli používala ruský jazyk, zároveň si ale ve stejném období hlouběji osvojovala ukrajinskou kulturu. Nastoupila na studium mezinárodní ekonomie na vysoké škole v Záporoží, nepřinášelo jí to ale pocit naplnění ani životní perspektivy. Proto si vzala příklad ze svého kamaráda, který odjel ze Záporoží do Kyjeva, zapsal se na Kyjevsko-Mohyljanskou akademii [Mohyljanka] a začal mluvit ukrajinsky. Saša samostatně zvládla bakalářský program kulturologie a v roce 2009 nastoupila na magisterské studium tohoto oboru na Mohyljanku. 

Paní Oleksandra dál cestovala mezi zeměmi, aby se mohla vídat s přáteli. Nový rok 2012 se rozhodla oslavit v Moskvě. Na Silvestra se vypravili na Rudé náměstí „splynout tam v extázi s tím davem“. Nicméně „splynutí“ se nepodařilo kvůli přítomnosti nečekaně velkého počtu bezpečnostních složek. „Musel jsi neustále procházet nějakými rámy, neustále ses cítil jako v panoptiku, neustále jsi cítil, že tě sledují,“ vzpomíná.

V Kyjevě se Oleksandra Dovžyk nadchla pro akademickou práci, v níž se skutečně našla: „Vstoupila jsem do toho knihovnického akademického žánru, kde je sto odkazů na jednu větu.“ Po dokončení magisterského studia zkusila pracovat ve filmovém průmyslu, rychle ale o tuto práci ztratila zájem: „Nenašla jsem v tom své místo.“ Proto se rozhodla získat další magisterský titul, tentokrát z viktoriánských studií na londýnské Birkbeck College.

„Biografický zlom“ na Majdanu

Několik týdnů před začátkem Revoluce důstojnosti Oleksandra Dovžyk dokončila druhý magisterský titul a vrátila se do Kyjeva. Perspektivy byly poměrně jasné: připravit se na zahájení doktorandského studia a pokračovat v akademické kariéře. Pak ale do těchto plánů zasáhly politické události. V Kyjevě a po celé Ukrajině začaly protestní akce Euromajdanu. „Cítila jsem šok a zoufalství,“ vzpomíná Saša na noc 30. listopadu 2013, kdy speciální policejní jednotky Berkut vytlačily protestující z náměstí Nezávislosti. První asociací byla státní brutalita, jakou Saša viděla na vlastní oči v Rusku a Bělorusku. To ji motivovalo k účasti v protestech.

Do té doby se Saša Dovžyk politického života na národní úrovni aktivně neúčastnila. Byla přesvědčena, že kvůli tomu, že úřady odmítly evropskou integrační cestu, vyjde protestovat málokdo. Nicméně 1. prosince 2013 se události vyvinuly jinak: eskalátor v metru nedokázal pojmout všechny lidi, kteří chtěli vystoupit na stanici „Univerzitet“, aby se mohli připojit ke shromáždění lidu v parku Tarase Ševčenka. „Rozhlédla jsem se kolem a pochopila, že nás jsou desítky tisíc. Že nejsme malá skupinka, že celá země toto násilí nepřijímá. Nepřijímá tuto brutalitu a je připravena proti tomu všemu protestovat,“ popisuje Saša. Ten den změnil její představu o rodné zemi a možnostech profesního rozvoje v ní. Nicméně záměr získat doktorát v zahraničí neopustila: „Audioknihy, které jsem potřebovala nastudovat kvůli přihlášce, jsem poslouchala v noci, když jsem hlídkovala na Majdanu.“

Saše Dovžyk se podařilo získat místo ve vytouženém programu na Birkbeck College. Odjet z domova bylo pro ni ale těžké, protože právě v tu chvíli Rusko zahájilo invazi na Ukrajinu. Saša se poprvé musela rozhodovat mezi další občanskou aktivitou ve své vlasti a profesním rozvojem v zahraničí. „Snažíš se sama před sebou ten krok nějak ospravedlnit i z občanského hlediska. Tak jsem sama sebe přesvědčovala, že pojedu a budu nositelkou této ukrajinské historie v zahraničí,“ vysvětluje, jak se rozhodla pro doktorandské studium.

„Byla to trochu delší cesta“: kulturní diplomacie v Londýně z čistého listu 

Historie však potřebuje nejen vypravěče, ale i posluchače. S těmi to v roce 2014 nebylo jednoduché. Paní Oleksandra to pocítila ještě před začátkem studia. Na jedné z akcí narazila na cizince levicových názorů, který jí začal vysvětlovat, co se „ve skutečnosti“ na Ukrajině děje. „Já jsem odtamtud před týdnem přijela; já ti můžu vyprávět, jak létají vrtulníky nad Azovským mořem nebo jak zabírají Krym nebo jak střílejí na osobní letadlo, ale ty nejsi připravený mě poslouchat a myslíš si, že nemám takové znalosti jako ty, protože nemám tvůj slovník,“ vzpomíná Saša na svou reakci. To byl sice nejkřiklavější případ, nicméně tento člověk nebyl jediným, kdo o Ukrajině věděl jen velmi málo. Pro vědce, Sašiny kolegy z katedry anglické literatury, bylo „najít Ukrajinu na mapě velkou výzvou“. Proto se Saša Dovžyk, jako jediná Ukrajinka na katedře, rozhodla pro misi – informovat akademické kruhy o své vlasti.

Nejprve se zapojila do akcí, které pořádala ukrajinská diaspora v Londýně a které byly věnovány vězňům Kremlu. V roce 2018 jeden z nich, Oleg Sencov, vyhlásil hladovku. Tehdy paní Oleksandra začala samostatně organizovat protesty a vyzývat k účasti „britské Brity“, tedy kolegy angličtináře. Během těchto akcí se seznámila s vědkyní Olesou Chromejčuk. „Konečně jsem našla spřízněnou duši,“ popisuje Saša začátek jejich přátelství. Spojoval je status „lidí mezi“, kteří patřili současně k různým, navzájem nesouvisejícím komunitám. Společně usilovaly o vytvoření styčných bodů mezi prostředím londýnských intelektuálů a Ukrajinou; právě to bylo i cílem Ukrajinského institutu v Londýně, který Olesja Chromejčuk vedla. Saša a Olesja společně založily časopis „London Ukrainian Review“, aby „se dostaly k širšímu publiku“.

Zároveň paní Oleksandra pokračovala v práci na své doktorské disertaci, která „existovala v paralelní realitě“ a „neprotínala se s mým občanským postojem“. Na katedře byly populárními tématy impéria a dekolonizace, Ruská říše mezi nimi ale „nikdy nefigurovala jako téma hodné pozornosti“. Na konci roku 2021, kdy Rusko soustřeďovalo vojáky na hranicích s Ukrajinou, konečně vyšlo první číslo „London Ukrainian Review“. Saša měla tehdy chuť křičet: „Teď dojde k eskalaci, věnujte tomu prosím pozornost!“

„Dýchat ten vzduch“: návrat na Ukrajinu jako způsob, jak překonat strach

Během práce na své disertační práci se paní Oleksandra obávala, že ztratí kontakt se svými vrstevníky – „pokolením Majdanu, s nímž jsme prožili ten strašný zázrak“. Ohrožení ukrajinské státnosti na začátku roku 2022 a perspektiva velké války tento strach jen posílily. Proto se ještě před začátkem totální invaze vydala na Ukrajinu. V té době už měla doktorát. Londýnští přátelé ji podle jejích vzpomínek „vyprovázeli jako na pohřbu“.

Dne 24. února vyvstala otázka: Jak může využít své stávající dovednosti k maximální pomoci Ukrajině? „To, co mě fascinovalo v letech Mohyljanky nebo během magisterského studia, sto odkazů na jednu větu, bylo v situaci, kdy ti hoří země, absolutně mimo,“ vzpomíná paní Oleksandra. Kdysi milovaná akademická práce jí přestala přinášet radost. Místo toho Saša začala pracovat jako lokální producentka pro zahraniční média a pomáhala přinášet informace o totální invazi. Později úzce spolupracovala s Institutem humanitních studií a dokumentovala ukrajinský život během války. Nakonec stanula v čele kulturní a výzkumné instituce INDEX: Institut pro dokumentaci a spolupráci, která působí ve Lvově od roku 2024. Institut INDEX usiluje o posílení ukrajinského kulturního pole a zároveň o prohloubení porozumění Ukrajině v zahraničí; zprostředkovává spolupráci mezi výzkumníky a umělci z různých zemí světa a regionů Ukrajiny, kteří by se za jiných okolností těžko kdy setkali.

Jinými slovy, Oleksandra Dovžyk pokračuje ve vytváření průsečíků. Práci na londýnské college však musela přerušit. Když tam v akademickém roce 2022/2023 pracovala jako přednášející lektorka, skončilo to tak, že při každé sebemenší příležitosti cestovala z Velké Británie na Ukrajinu. „Pochopila jsem, že se musím vrátit natrvalo s velkým kufrem; že tam musím nechat věci a přestat s těmi šílenými přejezdy, protože domov, to je Ukrajina,“ shrnuje.