Василь Рябошапко Vasyl Riaboshapko

* 1956

  • «…Щоб ви розуміли [сміється],<…> МВС України в часи, <…> скажем так, Кравчук і після, <…> — це був, керівництво МВС України, це був абсолютно східний реґіон. Там були представники лишень зі східного реґіону. Я нічо не маю протів зі східного реґіону, так? Але там були Луганськ, Донецьк, Макєєвка і так дальше. З… західних, західній області… це я був з західної області, ну і хто тут був начальником, якщо він не був родом з інших регіонів, якихсь таких прямих “а ти то” — ні, але відношення було, знаєте, таке трошки <…> трошки зверхнє. Ми не давали себе в образу, так, ніхто там не дозволяв собі прямо сказати про те, що, значить, “а вот ти там западєнєц”, да, але я розумів, шо відношення трошки таке. Нічо, воно всьо помінялося <…> і так дальше. Були гумористичні моменти, <…> то цікавинка така, яку я ніде не оповідав. Значить, я тоді працював начальником транспортної міліції України, це тоже сім областей, тут от, при нашій Львівській желізній дорозі [залізниці], да. І до влади прийшов… хто — новий міністр і вирішили всіх поміняти начальників управлінь після Луценка, всіх замінити. Але для того, щоб не міняти всіх, бо це відсоток зразу був би, “а поміняли сто відсотків!”, зараз би журналісти підняли би і телебачення, засоби масової інформації…, а вони так зробили — начальників УВС поміняли всіх, а транспортників залишили, ось. І вроді би у відсотковому відношенні сорок відсотків залишилось, а шістдесят поміняли — “ну, це правило нового керівника”. І попризначали всіх зі Сходу, всіх. Начальників всіх зі Сходу. І от ми їдем до [Віктора] Януковича на затвердження. Приїхали, а він тоді прем’єр-міністр. Приїхали ми в… в Кабінет міністрів. Стоять ці всі ґенерали зі сходу нашої України — Крим… там… Всі, всі російськомовні абсолютно. І тут виходить його помічник і каже: “Панове генерали, хочу вас попередити — прем’єр-міністр України розмовляє українською мовою, прошу дотриматись Закону про мови”. Ви би бачили, шо почалося [сміється]. Як ті мої, ті східні колєґи почали переходити на українську мову, ламати то все, але, виявляється, шо вони всі знали мову, всі знали і так потихоньку шось говорили. Ну, для сміху, [Віктор] Янукович — це біда України, трагедія, значить. Його ніколи не можна було висувати на президента, це моя особиста думка. Це трагедія — двічі судиму людину… не можна цього».

  • «До речі, якщо згадати за школу, чим вона мені свого часу дуже допомогла — я вже працював в органах внутрішніх справ, був начальником Залізничного райвідділу міста Львова, о. І мені ктось позвонив з викладачів, вже не пригадую кто, і каже: «Василь, до нас приїхали американці, значить, от вони там якийсь там шукають контакту по лінії міліції, то все і так дальше, приїжджай». Я приїхав. Познайомився з одним із учасників цієї американської групи. Виявилось, що вони хочуть організувати проект по обміну між поліціантами України і Сполучених Штатів. Це був [19]96 рік. Ну… зрозуміло, шо ми, я був від цієї ідеї в захопленні. Ось. Мені було би дуже цікаво. Ми ше були тоді всі, практично, ну, невиїзні, ось, хотілося побувати в Сполучених Штатах, і я почав цю ідею проштовхувати — прийшов до начальника управління тодішнього, ось, а він мені відмовив, каже: “Ну шо ти там, значить, яка Америка, про шо ти говориш? Ти тут давай розбирайся з хуліганами в Залізничному [районі міста Львова] і злочинцями в Залізничному. Яка Америка?” Тоді я звернувся до покійного Рогульського Віктора Лук’яновича — це бувший ректор університету внутрі[ш]ніх справ. Він вхоплював все нове, що було, і треба віддати належне — дякуючи йому, ми цю програму започаткували. І в [19]97 році ми прийняли двадцять поліціянтів з Америки, а потім, через якийсь час, двадцять поліціянтов з Львівщини поїхали в Сполучені Штати. Ми були там три тижні. І я вам хочу сказати, що це вплинуло на наш світогляд, на наше розуміння правоохоронної діяльності, на розуміння того як живуть в цивілізованих країнах, демократичних. Ми вернулися звідтам, повернулися зовсім іншими людьми. Було недавно двадцятиріччя нашої поїздки, декілька років тому. Я знову зібрав наших учасників – всі живі здорові, за виключенням Віктора Лук’яновича Рогульського — він старший чоловік, ось. І ми з… провели цю зустріч в приміщенні університету внутрішніх справ, запросили туди студентів, які сьогодні вчаться зараз, майбутніх працівників поліції. Вони з відкритим ротом слухали на то, що ми оповідали, що ми бачили, що ми привезли з собою. Хочу вам сказати, що ми багато чого вивчили в Сполучених Штатах ще тоді, але з другої сторони, коли американці були в нас, вони відкрито нам говорили, що деякі моменти їм подобаються те, що ми робимо, повірте. Пригадую, це було, знаєте, такий феєричний момент, коли афроамериканець такий гарний, мощний, в такій, знаєте, поліцейській шляпі, з такій... Ніс такий… в формі американській, американця-полісмена, ніс службу в центрі міста на площі ринок разом з нашими патрульними. Ви би бачили, як реагували наші люди — підходили, фотографувалися, була зацікавленість і так дальше. З нами тоді постійно працював такий Панчишин Ярослав, на жаль, покійний, це… він був редактором програм правових таких на нашому Львівському телебаченні, яке вже практично не існує, правда, на жаль, а він то всьо знімав — він знімав як перебували американці тут, потім він з нами їздив в Сполучені Штати. Постійно був при камері — все це відзняв і по результатам цієї нашої співпраці, подорожі, знайомств, навчань, випустив цілий фільм, який був показаний на нашому Львівському телебаченні. Він пройшов з <…> великим успіхом; декілька разів його повторювали, ну ось, аж потім він звернувся до мене по інтерв’ю, я ще дещо там конкретизовував. Значить, це великий досвід, і я хочу вам сказати, що треба спілкуватися з нашими колєґами за кордоном, воно… тільки, тільки ти від того зростаєш <…>. І інтелектуально, і політично, і соціально, як хочеш. У цьому плані я хочу вам сказати, що я от десь приблизно, вже час, десь приблизно двадцять років тому почав очолювати у Львові Міжнародну поліцейську асоціацію. Це громадська організація, яка об’єднує працівників органів внутрішніх справ і… і не тільки — туди можуть вступити симпатики органів внутрішніх справ. Ми не боїмося цього — хай вступають. Ну і по сьогоднішній день я її очолюю. Дякуючи оцій організації ми маємо дуже багато контактів по Європі — контактуємо з нашими колєґами. А сьогодні наша до них увага обернулась до нас дуже суттєвими речами. Коли почалась війна в Україні, була маса дзвінків від наших колєґ і ми отримали достатньо багато гуманітарки, особливо, на перший місяць війни присилали з Німеччини, з Польщі, з Чехії, з… з Словакії [Словаччини], ось. Ми все це скеровували нашим підрозділам як на фронт безпосередньо, так і нашим підрозділам міліцейським, поліцейським, які несуть службу і… це було суттєво, це було суттєво. Ну, на жаль, зараз вже такої активності немає, ми можем також зрозуміти, шо там же ж тоже живі люди, і не можуть все останнє <…> віддавати, але продовжується ця гуманітарна лінія продовжується — і це дуже здорово, це дякуючи нашим контактам з нашими партнерами з Європи. Ми <…> у Львові давно відчуваємо себе європейцями, ми контактуємо з нашими колєґами вже не перший день, це вже з десяток років і… їхнє відношення до нас, і наше ставлення до них є абсолютно дружнім, контактним, з порозумінням і так дальше. Коли я працював начальником УВЕЕС я дуже близько підтримував стосунки з підкарпатським воєвудством, а… його очолював тоді генерал [Юзеф] Єдинак, так, фантастичний генерал польський, ооось, який бував у нас на Днях поліції тут, у Львові, я їздив до нього. Він збирав там своїх колєґ з Словакії, Чехії, Мадяри, німці завжди в нього були, в Подкарпатті. І він казав: “Василь, злочинці не мають кордонів, а чо поліція повинна при вирішенні своїх службових питань мати свої якісь кордони і так дальше”. І ми працювали з ним напряму, по дзвінку, <…> підписали порозуміння між Львівською УВД Львівської області і Підкарпатським воєводством, визначили координаторів, які відповідали за цю лінію. В нас були, ну, просто блискучі стосунки, а сьогодні вони вже, ми вже з ним продовжуємо дружити, але вже на родинному, на родинному ґрунті спілкуємось — телефонуємо один одному, принагідно зустрічаємось, згадуємо, як то все було, і сподіваємось, що така співпраця буде і в подальшому. А бачимо сьогодні плоди — ну хто як не поляки в першу чергу нам підставили плече — допомагають у всіх питаннях, нам, нашим біженцям, правоохоронцям, всім чим можуть, всім, чим можуть, вони нам на сьогоднішній день допомагають».

  • «Переломний момент у Львові — це був мітинґ коло… коло Управління внутрішніх справ ее… Львова. Начальником управління був тоді, покійний вже тепер…нє, нє, тоді був начальником управління [Віталій] Попов, а міської міліції керував тоді ше Шабаєв, покійний, Григорій Яковлєч [Якович]. Вербицький Станіслав Петрович був його заступником, він сьогодні живий, здравствує, при пам’яті, всьо нормально. І Попов дав тоді команду ОМОНУ… розігнати цей мітинг, і ОМОН свої команди виконав — мітинг був розігнаний, це викликало велике збурення громадськості нашої Львова і нерозуміння з прогресивної частини міліціонерів. Ми не розуміли, навіщо це було зроблено, бо люди стояли з плакатами, вимагали, шось гукали там, значить, про те, що… за незалежність. Плакати відповідні і так дальше. Навіщо їх було розганяти? Ось. Це було незрозуміло. Ну, Попов після цього зразу втік і все — і більше у Львові на цьому, на цій ниві жодних проблем ніколи не було. Ви знаєте прекрасно, що в нас проходили дуже часто мітинги коло пам’ятника Шевченка. Свого часу там щотижнево, потім рідше — щомісячно. Так, ми завжди забезпечували там охорону, завжди узгоджували з… організаторами мітингів, з їхньою там… активом. Ось. І у нас ніяких проблем не було. На Львівщині проблем не було».

  • «Я ще раз кажу, що народився у цьому трикутнику [вулиць міста Львова] — [вулиця] Київська, тодішня вулиця Сталіна-Миру. Чому Сталіна? Бо я ще ріс, вулиця називалася Сталіна, і мама мене посилала в хлібний магазин — каже: “Йди там на [вулицю] Сталіна, купи хліба”. Потім цю вулицю перейменували на вулицю Миру. Довгий час вона була Миру, ви знаєте, зараз це вулиця Степана Бандери. Київська залишилась Київською [вулицею]. Дитинство пройшло в подвір’ї нашого великого будинку, тоді так не водили за ручку дітей по… по різним секціям як зараз, правда? Тоді так випускали дітей, ми там, ми там ганяли по району. Тому становлення відбулось там у дворі. Ось. Їздив в школу — це з Привокзальної [вулиці] до площі Івана Франка — 4-та школа. Це також щоденно п’ять зупинок трамваєм, ніхто також мене ніколи не водив. Самостійно — в трамвайчик, рюкзачок на плечах, і поїхав. А потім мені дуже повезло, що в нас був <…> спортивна така команда [була]. Оці дітлахи були в подвір’ї, вони… ми завжди займалися там різними видами спорту. І хтось, я не пригадую вже хто, затащив мене на вулицю тодішню… Мельника, теперішню [вулицю] Мельника, як вона раніше <…>, там було товариство “Спартак”, і я професійно грав в теніс. З четвертого класу по закінчення університету приймав участь в змаганнях всеукраїнського масштабу я, ну ясно, шо обласного, львівського, ось. І хочу вам сказати, без цієї спортивної закалки в міліції працювати дуже складно і важко. Ось. В мене є (і залишилась) ця любов до спорту. Я продовжую грати в теніс на професійному рівні, ветеранському. А також в мене друге спортивне хобі — це футбол, мініфутбол. Ми все життя граєм в футбол. Чим воно добре для міліціонера? Спортивні ігри <…> дозволяють переключити свою увагу і відпочити. Дати можливість голові відпочити, бо ті єдиноборства, якими ми також там займалися під час службової діяльності, да, це також думаєш таки про роботу. А коли ти займаєшся ігровими видами спорту, то змушений вже переключитися і відпочити від роботи. Тому це друге хобі — воно на все життя — воно в мене було, є і буде. Ось, і ми мали таку потужну футбольну команду в системі нашої МВС. Ми з тією командою об’їхали практично всю Європу, вигравали турніри і в Польщі, і в Бельгії, і <…> так, Іспанії, в Італії — приймали участь і вигравали турніри. Це наші хлопці, абсолютно всі працівники поліції, досягали таких<…> ну, ми грали серед поліцейських, ви розумієте, шо це ж рівень, не то шо [сміється]…, ми там не грали з професійними спортсменами. Але це достатньо високий рівень, і ми досягали великих успіхів. Без цього міліціонер не може існувати — треба займатися спортом і це є здоров’я, це є психологічне здоров’я, тому я пропагував зайняття спортом в системі МВС, коли працював в тому чи іншому органі».

  • «Я з вашого дозволу <…> зробив би таке невеличке… такий невеличкий вступ. Знаєте, в музикантів називається це камертон. <…> Настрíй за допомогою камертону. Щоб нашим слухачам було цікавіше, хочу вам сказати, що я все життя пропрацював у львівській міліції. В мене вислуги 38 з половиною років. Так от, я єдиний генерал, котрий народився у Львові. Я зі всіх наших генералів — поважні дуже мої колєґи — але львів’янин я один. За ці всі роки як залежної, так і незалежної України. Це перше досягнення, яке хтось, напевно, ще, це досягнення моє, поб’є, <…> хтось буде зі Львова, якийсь уроженець міста Лева керувати львівською поліцією тепер, да. А ось є ряд досягнень, які в мене відбулись, це по життю, професійному життю, які вже ніхто не зможе досягти — я очолював всі міліцейські підрозділи на території нашої області. Це повітряна поліція, це податкова поліція, це територіальна поліція і це транспортна поліція. А чому не зможуть перемогти ніхто [усмішка], досягти мого цього успіху, бо повітряної поліції вже немає, транспортної вже немає, а податкова ось-ось також заверше своє існування — її також не буде. Тому цей рекорд мій вже ніхто ніколи… не цей… Ну бо я рахую, шо я в історію Львівщини вписав якусь певну сторінку».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 24.11.2022

    (audio)
    duration: 01:54:33
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Львівський генерал, який «очолював всі міліцейські підрозділи на території області»

Василь Рябошапко.
Василь Рябошапко.
photo: family archive

Василь Іванович Рябошапко народився у Львові 16 червня 1956 р. у сім’ї освітян. Навчався у Львівській середній спеціалізованій школі № 4 з поглибленим вивченням англійської мови. З дитинства займався великим та настільним тенісом, грав у футбол. Знання англійської мови та заняття спортом спонукали контактувати із закордонними колегами. Зокрема, Василь Рябошапко ініціював поїздки за кордон та обміни досвідом для своїх колег, а з моменту створення у квітні 1996 року Української секції Міжнародної поліцейської асоціації став її членом та, у 2003 року, головою Львівського регіонального відділення УС МПА. У 1973–1978 роках навчався на юридичному факультеті ЛДУ. Після закінчення університету почав працювати у структурі МВС УРСР на посаді інспектора відділу боротьби з розкрадання соціалістичної власності (ВБРСВ) Залізничного районного відділу міліції, пізніше став старшим оперуповноваженим (те саме, що старший інспектор). Після роботи у відділі БРСВ, до 2002 року, працював у таких підрозділах: Львівському міському управлінні міліції, позавідомчій охороні Залізничного району (керівник), транспортній міліції Львівського аеропорту (керівник), Залізничному районному відділі міліції м. Львова (заступник керівника, пізніше — керівник), податковій поліції ДПА Львівської області (керівник). У 2002–2003 роках був керівником Львівського обласного управління МВС України. Після цього знову повернувся в транспортну міліцію — як керівник транспортного управління МВС України на Львівській залізниці. У 1999 р. отримав звання генерала податкової поліції, а в 2002 році — генерала міліції. Під час підготовки до Чемпіонату Європи з футболу «Євро-2012» був заступником очільника ГУ МВСУ у Львівській області з підготовки до цього змагання. У лютому 2012 року пішов у відставку як генерал-майор міліції. Зараз проживає у Львові.