Надія-Анастасія Ліскевич

* 1923

  • «Як мене кинули в землянку, там в підвал, розумієте? То дівчата сорочки дерли, ми робили такі тампони і запихали в ніс. В мене ніс зовсім був перебитий. На шкірці тримав… Як вони мене били, прийшов перший секретар. Я лежала на землі обкровавлена. З носа кров лилася, ноги порозчереплювані… Я стільки всього знала. Всьо: де які криївки, де які хлопці, де пишущі машини. То всьо я знала. Я собі думаю: «Бийте-ріжте – не скажу». Так я терпіла… Перший секретар Кірста. Була дуже порядочна людина. Він каже: «Вона погоїться – під розписку і най до тебе приходить з села кожний день, відмічається. Як вона не зв’язана з бандерівцями, – так він йому говорить, – то нічо не буде. Вона походить – її бандерівці самі вб’ют, бо будуть думати, шо вона шось доносить. Але як вона з ними нічого не має спільного, – каже, – ну то лиши таку дитину в спокою. Як ти так можеш?»

  • «Був у нас директор школи Закліка, фамілія Закліка. І все ту польську історію, польську. Я нє. Раз встала і кажу: «Ми хочемо українську»… Я кажу: «Ви хоть княжу добу нас вивчайте. Ми ж українці! Відповідати не будемо нічого». Він закрив клас, подзвонив на Волю, там був постерунок. Приїхала поліція і мене забрала. Мене тримали цілий день, цілу ніч, а в ранок кажуть: «Йди додому». З Волі-Висоцкої шоб я йшла додому. А я не знаю куда. Ви мене привезли – ви мене везіть. Вони мене привезли до школи і кажуть: «Йди додому». А я кажу: «Мене ноги болять, я їсти хочу». Я така була. А мама каже до тата: «Василю, та їдь, забери дитину. Їдь на Волю, забери дитину. Та взяли – і дитина вночі». – «Нічого, вона язик має. Вона знає, як треба говорити. Ти не бійся. Вона тебе не втопить. А як втопимося, то втопимося всі», – отак тато сказав. Мене привезли і я шоб з їхнього воза злазила. А я кричу: «Гвалт! (шо я не піду додому). Мене вдома будуть бити». Вони мене привезли під саму хату.»

  • «Перші совіти» як прийшли, то вони зразу зробили десь через 10 днів збори – і куркулів вивозити. «Ворогів народу» треба позбавитися. І зробили збори в читальні. То всі ті бідняки казали: «Кого хочете вивозіть, но Грищака (батько Н.-А. Ліскевич – Авт.) нам не рухайте. Ми стільки жили коло него, ніколи не відмовили: ні молока, ні сира, ні м’яса, ні сала, ні нічого. Шо коли треба було, він всьо віддавав». Так дуже за татом були. То вже мами з нами не вивозили, а тата посадили в тюрму. – «Перші совіти» вже робили колгосп, чи то вже за других? – «Перші» робили колгосп. Тут же «перші» робили колгосп». – А як то було, як відбувалося? Забирали у Вас землю тоді? – «Мама сказала так: «Я дам заяву (бо тата арештували). Я дам заяву до колгоспу. Но я буду робила на своїй землі. Нікуда я ходити не буду. Збіжжя, шо треба буде, то віддасть державі, но тільки нас не рухайте. Всьо як має бути, но тільки нас не рухайте. Ми будем на своїй землі робили. Я на чужі землі не піду». – І вони погодились на то? – «Погодилися. Ми працювали на своїй землі.»

  • «Як мій тато приїхав до Замочку, а не було читальні. Розумієте? Він буде будувати читальню… Мій тато виходив: «Хто може, скільки може, скиньмося і зробім, побудуємо читальню! Хоть маленьку, но побудуємо». Але відгуків не було, жеби читальню побудувати. Мій тато договорився з таким українцем «з крови й кости» – фамілія Гадада, а їх по-сільському називали Пасинки. Було їх три сини… І тато з тими Пасинками поговорив і сам, поїхали в ліс. Тато каже до мами (не вповідав правди), а каже до мами (то колись називали «форшпан» – десь щось вивозити), шо «Я їду». Зробив віз такий довгий віз, поїхав у ліс, де мама мала той ліс моя. Зрізав там дуби самі кращі… Мама приїхала (там ше було сіножати троха) косарам винести їсти. Каже до тата: «Я йду, подивлюся на наші дуби». Прибігає: «Василю! Всі гарні дуби нам хтось зрізав!» І зачинає плакати. А тато каже: «І чо ти плачеш? Не плач! Нема чого плакати. Дуби ще виростуть. Для наших дітей і дуби будуть!»

  • «В нас був завідуючий Гершак – жид. Його сі дуже всі бояли. То був комуніст… Нарешті проголосили самостійну Україну. Хлопці йдуть з баняками на кухню получати їсти таким довгим коридором. Я йду за ними. А той якраз за тими хлопцями з течкою на роботу. А я кричу: «Юрій Вадимович! Слава Україні!» Четверта година. Приходить санітарка і каже: «Надія Василівна, Вас завідуючий кличе!» Я прийшла, постукала. – «Войдітє… Сідайте. Я хочу дещо взнати від Вас». – «Питайте. Я Вам всьо чесно відкажу». – «Я знаю, шо як Ви відкажете, то напевно по-чесному». – «Так». – «Якої Ви національности?» – «Українка. Українка я маленька. Українець батько-ненька. Українкою зовуться, тою нацією горджуся». А він сі так на мене дивив і так-во каже до мене: «Золоті ваші слова». Я кажу: «Ми українці з крови і кости. З діда-прадіда. То я не можу сказати, шо я руска, не можу сказати, шо я жидівка (а його мама жидівка, а тато руский)». І він каже: «Люблю таких людей, котрі поважають своє коріння». Як він мені так сказав, мені «волосся дубом стало» з радости!»

  • Full recordings
  • 1

    Witness' home (Lviv), 22.11.2011

    (audio)
    duration: 02:05:17
    media recorded in project Жива історія
Full recordings are available only for logged users.

В кожній хаті, у читальні, при верстаті працювати день у день. Гордим бути свого роду з мови, з одягу, з пісень. Гордим за свого народу…

Liskevych.jpg (historic)
Надія-Анастасія Ліскевич

Надія-Анастасія Ліскевич народилася 20 квітня 1923 р. у селі Туринка в присілку Білий Ліс Жовківського повіту Львівського воєводства (тепер Жовківський район Львівської області). Наприкінці 20-х рр. разом з сім’єю вона переїхала у село Замочок на Львівщині. У 1930-1937 рр. навчалася в утраквістичній (двомовній) сільській початковій школі. Під час німецької окупації була станичною і зв’язковою у підпіллі ОУН. Мала псевдо «Волошка». У 1946 р. на Свят-Вечір затримана радянськими спецслужбами. До 15 лютого 1946 р. її утримували в тюрмі НКВС м. Жовква, після чого звільнили за умови щотижневої появи в районному управлінні НКВС. Проте після одужання п. Надія-Анастасія перейшла на нелегальне становище і продовжувала виконувати завдання ОУН. Восени 1947 р. під час виконання доручення підпільників була затримана військовою контррозвідкою радянської армії і вкинена в землянку в Бутинських лісах на Львівщині, звідки їй вдалося втекти. У 1948 р. одружилась з Мирославом Ліскевичем, легалізувалася і виробила нові документи. У 1954 р. переїхала до Львова. У 1965-1969 рр. працювала на Львівському винзаводі, у 1969 р. - на заводі «Кінескоп». У 1970-1993 рр. працювала в їдальні Львівської обласної психіатричної лікарні. Мешкає у місті Львові.