The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Василь Рябошапко Vasyl Riaboshapko (* 1956)

• народився 16 червня 1956 року у Львові

• у 1973–1978 роках навчався на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. Івана Франка (тепер — національного)

• почав свою кар’єру в правоохоронних органах з посади інспектора відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності Залізничного районного відділу міліції м. Львова

• у 2002–2003 роках був керівником Львівського обласного управління МВС України

• 1999 року отримав звання генерала податкової поліції, а у 2002 р. — генерала міліції

• був заступником очільника ГУ МВСУ у Львівській області з підготовки «Євро 2012»

• з моменту відновлення незалежності України організовував поїздки для обміну досвідом українських міліціонерів у Чехію, Польщу, Сполучені Штати Америки.

• з 1996 року є членом Української секції Міжнародної поліцейської асоціації, а з 2003 року — головою Львівського регіонального відділення УС МПА

• у лютому 2012 року пішов у відставку у званні генерал-майора міліції

Під час своєї активної діяльності Василь Рябошапко був єдиним генералом у структурі міліції, який народився у Львові. Це йому не стільки перешкоджало, як мотивувало до впровадження нових ідей, зокрема — міжнародної співпраці та обміну досвідом. Таким чином він вписував українську пострадянську міліцію в європейський простір. 

Історія батьків пана Василя

Василь Рябошапко народився 16 червня 1956 року у Львові на вулиці Миколи Щорса (тепер — Русових): «Русових, 8, раніше це вулиця Щорса була, вона називалась, це такий трикутник Київська—Бандери—Чупринки, на Привокзальній. Жило [там], жило три достойників-юристів — це два декани факультету нашого [Львівського] університету — професор [Володимир] Калинович, професор [Петро] Недбайло і моя мама — Галина Харитонівна Рябошапко — доцент, кандидат юридичних наук». Галина Рябошапко працювала в Львівському державному [зараз — національному] університеті ім. Івана Франка в 1946–1993 роках на посадах асистента та доцента кафедр держави та права, теорії та історії держави і права юридичного факультету, була вченим секретарем університету, головою профспілки факультету. У 1994 році перевелась у Львівський державний університет внутрішніх справ МВС України, де отримала посаду доцента кафедри загальної теорії держави і права, і викладала до 2013 року. Науковий ступінь кандидата юридичних наук Галина Рябошапко здобула у 1967 р. в Харківському юридичному інституті (тепер — Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого») після захисту дисертації «УРСР — суверенна держава». Ступінь вдалося здобути лише з другої спроби, оскільки дисертацію, написану та захищену в ЛДУ 1954-го, забракувала Вища атестаційна комісія СРСР. Подібне сталося і з другою дисертацією — навіть після захисту та здобуття ступеня робота не змогла вийти друком — видавництво ЛДУ заборонило друкувати монографію з неналежною назвою. Батько — Іван Рябошапко — «пройшов шлях від сільського вчителя до керівника двух шкіл у Львові». Він викладав англійську мову та працював директором у двох середніх загальноосвітніх школах: № 58 (тепер — гімназія «Престиж») та № 19 (тепер — ліцей «Галицький»). 

«Моє становлення відбулось у дворі»

Дитинство Василя Рябошапка минуло в районі Привокзальної, на подвір’ї великого будинку. Малим він сам їздив трамваєм до середньої школи № 4 з поглибленим вивченням англійської мови з вулиці Привокзальної до вулиці Івана Франка, щоденно п’ять зупинок. Граючись із друзями у дворі, захопився спортом, тому після уроків ходив займатися тенісом на кортах спортивного товариства «Спартак». У 1973 році Василь Рябошапко закінчив школу: «Однокласники, у нас елітний був такий [клас] — рахувалося, шо це елітна школа і елітний клас — всі вони [однокласники] успішні, у нас нікого не було, хто би там схибив по життю — це категорія: медицина, бізнесмени, не є якось там дуже кричущого масштабу, але в нас там самодостатні, тому всі живі, всі здорові, за виключенням одного хлопчика: він рано помер, от — він був ґеоґрафом у нас. А так, до речі, багато хто виїхав за кордон, ще до часу незалежної України, багато хто виїхав в Канаду, в Америку». 

У Львівському університеті «вся Україна була представлена»

Після закінчення школи пан Василь вступив на юридичний факультет Львівського університету. Серед однокурсників було багато вже досвідчених колег: зі 110 студентів 85 % мали за плечима армію та/або  певний стаж роботи, набагато менша частина вступила одразу після школи. Багато хто з студентів учився заочно — «це практики, які працювали юристами в організаціях, в тій самій міліції, прокуратурі, а приходили на заочну форму і там отримували юридичні знання, от така комбінація, в них поєднання було вже практики, вони були старші по віку, і мали вже і певний життєвий досвід». Пан Василь згадує, що в Львівському університеті «вся Україна [була] представлена». Разом з ним на курсі вчилися також Василь Костицький та Богдан Брагінець. Під час студентських практик у правоохоронних органах і сформувалось бажання там працювати: «Спочатку ми ходили в облдержадміністрацію на курси, потім ми ходили в прокуратуру, потім ми ходили в суд і ходили в міліцію. Я чуть не попав на роботу в Залізничний суд […] я був секретарем судебного засідання у такої симпатичної судді Кожуховської [Н. М.], ось і вона мені запропонувала, каже: “Василь, лишайся, будеш в нас тут секретарем, ну, а потім, колись там станеш суддею”. Я як подивився на ці томи справ, на ту пилюку, на то все, Боже, кажу: “Нє-нє-нє”. А я вже до цього ходив на практику в міліцію, а в міліції жива робота — рейди, значить, виїзди, машини, затримання. Я говорю: “Нє-нє, мені більш такого… шось живого”. Я пішов на роботу в органи внутрішніх справ». 

Після університету — на серйозні посади

У 1978 році пан Василь закінчив університет і почав працювати в міліції на посаді інспектора відділу боротьби з розкрадання соціалістичної власності: «Я прийшов з приписом в Залізничний райвідділ. Там дуже був симпатичний начальник відділення, ми по сьогоднішній день з ним дружимо — Анатолій Ніколайович [Миколайович] Кірпач, ось, який пройшов шлях від дільничного до начальника відділення БХСС [укр. ВБРСВ], ось, ну і все. І він почав зразу мене загружати роботою: “йди туда”, повестка туда-сюда, вчити азам оперативної роботи, дали певну галузь обслуговувати». Перша справа, яку доручили панові Василю, стосувалася львівського заводу «Автонавантажувач». Після цього, у 1982–1984 роках, працював на посаді старшого оперуповноваженого у Львівському міському управлінні міліції, у 1984–1987 роках очолював позавідомчу охорону Залізничного району: «Потім я був призначений начальніком позавідомчої охорони, знову-таки, Залізничного району. Це була також цікава школа, бо, уявіть собі,  — мені було тоді вже двадцить… десь, вісім років, а в мене у підпорядкуванні було тисячу чотириста [осіб] особового складу. І були переживання з боку керівників управління охорони — чи я з тим справлюсь, але мені вдавалося. Ми на хорошому були рахунку». «А потім була дуже цікава історія» — наприкінці 1980-х років очолив транспортну міліцію Львівського аеропорту. У радянський період транспортній міліції аеровокзалу у Львові підпорядковувалися шість летовищ: в Ужгороді, Рівному, Луцьку, Чернівцях, Івано-Франківську та Тернополі. Для пана Василя важливо було переймати міжнародний досвід і вибудовувати комунікацію із закордонними колегами: «Це був [19]93-й. Я тоді організував поїздку в Прагу, в аеропорт, для вивчення досвіду, як працює празька поліція. До аеропорту в місті Прага. Також була цікава дуже поїздка, ми поїхали туда, нас було чотири офіцери. Приймав нас там офіцер чеської поліції, прізвище не згадаю, звали його Пйотр. І ми також дуже багато черпнули у наших колеґ з того, як у них там організована робота».

«Ми вернулися звідтам зовсім іншими людьми»

Напередодні відновлення Україною незалежності Василь Рябошапко повернувся на роботу в Залізничний райвідділ міліції міста Львова. Переломним моментом у місті став мітинг біля управління МВС 1 жовтня 1989 року: «Мітинг був розігнаний, це викликало велике збурення громадськості нашої… Львова і нерозуміння з прогресивної частини міліціонерів. Ми не розуміли, навіщо це було зроблено, бо люди стояли з плакатами, вимагали, шось, гукали там, значить, про те, що, за незалежність». 22 січня 1990 року мешканці Львова приєднались до акції «Українська хвиля»: «На мене великий вплив мав цей Ланцюг [злуки], який об’єднав Західну Україну і Східну. Я пригадую, моя мама взяла мою доню, якій тоді було вісім чи дев’ять рочків, і вони, мені навіть нічо не сказали, поїхали десь там в район гостиниці “Львів” нашої, десь там, і декілька годин стояли в тому ланцюгу, потім мені про це розказали, бо я був на службі там…». Будучи депутатом ради Залізничного району Львова, став учасником підняття синьо-жовтого стягу над будинком виконкому. На тлі активізації партнерства України з Північноатлантичним альянсом, у 1996–1997 роках Василь Рябошапко, уже як керівник райвідділу, провів разом з американськими колегами обмін делегаціями. Таку можливість надала йому його рідна школа № 4: «І мені хтось позвонив з викладачів, вже не пригадую хто, і каже: “Василь, до нас приїхали американці, значить, от вони <…> там шукають контакту по лінії міліції, то все і так дальше, приїжджай”. Я приїхав». За сприяння тодішнього ректора Львівського державного університету внутрішніх справ — Віктора Рогульського, вдалось провести програму обміну досвідом. Спочатку двадцять поліцейських зі США приїхали до Львова, де жили у сім’ях і працювали разом з українськими колегами, а потім у гості поїхали українці: «Програма була наступна. Ми… спочатку ми приймали американських полісменів в наших родинах, це була умова. Вони не повинні були жити ні в готелях, ніде. Вони повинні бути жити в сім’ях. І ось ми, двадцять чоловік, кожен із нас взяв на проживання на два тижні поліцейського з Америки. <…> Американці поїхали від нас приємно враженими, приємно враженими. Ми робили їм і культурну програму відповідну, а у Львові є що подивитись. Ми возили їх по нашим знаковим місцям, історичним місцям, пам’ятникам, історичним пам’ятникам, ось. Показували, як ми працюємо все. <…> Вони були вражені, як ми працюємо з нашими ну… сьогодні вже якихось секретів в цьому слові нема, як ми працюємо з нашою аґентурою, <…> як розкриваємо злочини. <…> А потім ми поїхали в Сполучені Штати також. Ми тиждень жили в родинах, ось, а потім нас згрупували, і ми їздили по підрозділах, по академіях — були в Академії ФБР, ми були в підрозділах ЦРУ, в Конґресі Сполучених Штатів. Ми дуже багато побачили, і враження було таке, знаєте, там все більше для людей було». Це було також корисно для українських міліціонерів, які вийшли з радянської системи: «І я Вам хочу сказати, що це вплинуло на наш світогляд, на наше розуміння правоохоронної діяльності, на розуміння того, як живуть в цивілізованих країнах, демократичних. Ми вернулися звідтам… повернулися зовсім іншими людьми».

Зі званням генерала

У жовтні 1996 року у структурі Державної податкової адміністрації було створено ще один структурний підрозділ — податкову поліцію. Упродовж 1997–2002 років у Львівській області її очолював Василь Рябошапко. У 1999 році він отримав звання генерала поліції. «Це був [19]99 рік. Потім Верховна Рада не затвердила звання цього — поліції, бо ми рахувалися як податкова поліція. А Верховна Рада сказала: “Нє, поліції в Україні бути не може”, і ми повернулися до [назви] міліції». З 2002 по 2003 рік пан Василь був керівником Львівського обласного управління МВС України, де вдруге отримав звання генерала, але тепер уже — міліції. 

31 жовтня 2003 року близько 19.30 год на тлі політичного конфлікту на Василя Рябошапка був скоєний напад коло його будинку на вул. Карманського, 4А: «Значить, я вже тоді перебував в резерві МВС, ось, але, ну, то ж для вас, напевно, не секрет, що Львівщину тоді хотіла підм’яти під себе така політична партія СДПУ(о), <…> я ніколи не підтримував їх, більше того, я висловлював свої бачення, шо вони абсолютно діють врозріз з вимогами і часу, і львів’ян. Пройшло багато років — мої погляди виявились правильними. Ви ж знаєте сьогодні долю лідєра тої партії [Віктора] Медведчука, який сьогодні, яка його доля, да? Ось. Але це СДПУ(о) наробило ділов тут багато на Львівщині. Я висловлювався про те, що вони не гідні того, шо би бути очі[льниками]… Вони ж хотіли взяти владу в обласній раді, вибори там, дальше. Я висловлював свою думку... З метою залякування провели напад на мене… він успішний, я отримав травму, але слава Богу — живий, здоровий і продовжую без охорони вільно ходити по нашому місту».

У 2005 році Василя Рябошапка призначили начальником УМВСУ на Львівській залізниці. Цей досвід знадобився йому в лютому 2022 року,  під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, для забезпечення безпеки та порядку на Львівському вокзалі: «Потім ми проводили декілька заходів по забезпеченню громадського порядку на желізнодорожньому [залізничному] вокзалі. Чому я приймав участь на вокзалі? Бо я був там начальником транспортної міліції, знав цей об’єкт і мене запросили». 

Під час підготовки до Чемпіонату Європи з футболу «Євро-2012» був призначений заступником очільника ГУ МВСУ у Львівській області з підготовки до цього змагання. У лютому  2012 року подав у відставку у званні генерал-майора. 

Маючи чималий досвід роботи в різних структурах правоохоронних органів, Василь Рябошапко сформував для себе еталон сучасного українського поліцейського: «Це повинна бути освічена, вихована, здорова психологічно і фізично людина, яка, перш за все, дбає про те, щоб злочин не був скоєний. От все повинно <...> поліціянт повинен працювати над недопущенням злочину і коли вже, не дай Боже, він скоєний, вже працювати над його розкриттям. А основна робота — це профілактика».