Дарія Гусяк

«Тато був дуже діяльним: працював у «Просвіті», очолював «Сільський господар», у Просвітянському хорі співав і в драматичному гуртку був, такий перший артист. З колєґою вони дуже часто комедії давали і завше обидва грали головні ролі. І двайцять років грав роль св. Миколая. То монахині підготовляли спектакль релігійного змісту. Тоді батько виходив на сцену, тих дітей питав, як вони поводяться, чи молитви знають, і роздавав дарунки. Ті дарунки і церква від себе давала, і батьки приносили. Кожний пакунок був заадресований. Батько зачитував – діти підходили і дуже вірили, що то св. Миколай. А тато, користаючись з того одягу священичого, бо з церкви брали це, то він і до нас, дітей, приходив, як св. Миколай. Я також по голосі не пізнавала. Ми дуже боялися, чи правильно все відповідаємо йому. Але коли Миколай пішов, я кажу до мами: «А в Миколая точно такий палець розрізаний, як у батька». Він мав забинтований палець. І навіть через той палець я не здогадалася, шо то батько.»

«Ми листувалися з чоловічими камерами. Як хтось є, шо вам хоче післати, – нагорі. Він постукає, шо посилає. Це такий знак дає, шоб менше стуку було. І Ви дивитеся – появляється у вікні (там кватирка була відчинена лише, не вікно) «кінь» так званий. То є на шнурку замотана записка чи кілька записок. Там кілька респондентів було, тут кілька. І вони листувалися. Відбираєте то, відв’язуєте, прив’язуєте на попередній лист – відповідь. І вони тягнуть нагору. Час від часу попадалися. То треба було відсидіти в карцері, або листа позбавляли, або «ларка» позбавляли. Такі три форми покарання було.»

«Членами ОУН були завше найбільш авторитетні і розумні хлопці в селі. Всі вони, як правило, мали потяг до навчання. А грошей не було у батьків, шоб їх вивчити. Вони самотужки осягали середню освіту. Купували чи позичали десь відповідні примірники і самотужки вчилися. Всі ті хлопці були і по природі інтеліґентні. Взагалі духовний рівень на селі був досить високий. Особливо, коли в двадцяті та тридцяті роки попрацювала ОУН по селах. То була така потужна хвиля відродження, що я не знаю, чи є ще такі моменти, де воно так масово сприймалося і так масово люди брали в тому участь. Згадати хоча б акції, які проводили ОУН: «Бойкот тютюну і алкоголю». То був монополь державний. Як вони провели ту акцію впродовж кількох років, то був вражаючий результат. Передовсім, величезні втрати на мільйони були для Польської держави. А в селі люди здоровіші були, і кишеня не терпіла від того, більша увага до дітей, до сім`ї, люди не пили і не курили. Члени ОУН, як правило, і не пили, і не курили, бо вони давали обітницю. До тридцять дев’ятого усвідомлення населенням себе нацією було наскільки потужним і високим, що люди вже були готові до збройного спротиву.»

«Вона чудом врятувалася – Катруся Зарицька. Її вже викликали на розстріл… Викликали, вона зібралася з тим своїм клуночком і стоїть під дверима. А вони не йдуть і не йдуть. Вони просто не встигли. Хлопці почали вивалювати двері і дівчат визволили. Пізніше зачали виходити на подвір’я. То там ше кулеметник залишився і ше постріляв дуже багато тих, шо вийшли на подвір’я. А Катруся розумна і хитра, вона розуміла, шо то небезпечно, тим більше, шо, певно, побачила, як розстрілюють. Вийшла з тюрми, але десь близько коло тюрми зайшли на якесь подвір’я і в якесь приміщення скрилися – сарайчик чи шось там таке було. Вона взяла ше дві дівчини, які майже йти не могли. Вона їм допомогла. Вони там заховалися до вечора. І, дійсно, добре зробили, бо ше завернули кагебістів, які вже втікали останні, їх завернули, бо знали, шо ше не всі постріляні. І вони ше по дорозі, як бачили людину обстрижену, бліду, то вони з місця стріляли. І Катруся, таким чином, вижила з тими дівчатами. А вже як стемнілося, то вона тоді прийшла додому. Там вже заопікувалася тими дівчатами.»