Олена Крижановська Olena Kryzhanovska

Я все частіше і частіше в [20]23 році їздила до України. На той час моя компанія, на жаль, не дозволяла мені працювати з України. Це була банківська структура, дуже багато заборон в контексті безпеки і всього решта. В мене часто було таке: компанія ніби дозволяла можливість дистанційної роботи, єдине, що треба було вводити адресу, звідки я працюю. Кожного разу, коли я логувалася в систему, вони зчитували мою геолокацію. Це було дуже кумедно, тому що в мене в контракті було вказано дві адреси: це були адреса дому у Вроцлаві і адреса готелю в Перемишлі. В мене було таке, що я приїжджала в пʼятницю, працювала в Перемишлі, сідала на потяг — одразу їхала додому на вихідні; з неділі на понеділок через ніч я поверталася знову у Вроцлав. Мені здається, я десь писала про це пост у фейсбуці. Мені здається, що я проїхала в межах 20 тисяч кілометрів за весь цей період. Це завжди були дуже веселі історії в контексті перетину кордонів і людей, яких зустрічала. В основному це були жінки, звісно, які їхали з дітьми, але теж часто це були наші військові, які їхали на навчання. Я завжди любила приходити в цю чергу на потяг в Перемишлі, тому що ти вже ніби починаєш мати це відчуття дому.

Я памʼятаю, що я прокинулася 24 лютого, в мене було кілька пропущених дзвінків від сестри. Вона мені написала, що буде дуже багато інформаційних вкидів. Я так і не підняла телефон, тому що я спала. І написала [сестра], що «буде дуже багато інформаційних вкидів, тому фільтруй інформацію». Я одразу їй зателефонувала, і вона каже: «Почалася війна». Вона тоді була в Івано-Франківську. Вони переїхали зі Львова в Івано-Франківськ. Її чоловік поїхав у відрядження до Львова тоді, і вона з малим, малий — похресник мій [20]18 року [народження]. Вона каже: «Франківськ бомблять». На фоні цього всього інформаційного шуму, мені радше воно виглядало як залякування, і ніхто не очікував на те, що фактично в кожне місто 24-го числа прилетіло. З моїх припущень це було таке, що вони [росіяни] підуть далі — Донецька, Луганська область, — але явно, що це не буде повномасштабне вторгнення. Я одразу зателефонувала до чоловіка. Він каже: «Та, ми сидимо в підвалі». Якісь такі моменти. Я подзвонила до батьків, моя мама відкрила невеличкий магазинчик в [20]15 році в одному з районів Львова. Мама каже: «Я йду на роботу». Я кажу: «Мамо, кому здалася ваша постіль зараз». Ми тоді прийняли рішення: в мене в сестри чоловік, він з такої більш гірської місцевості Львівської області. Ми подумали, що, ймовірно, поїхати в гори буде більш безпечніше. Я памʼятаю: я сижу, в нас кейс, ми працюємо з девʼятої до пʼятої, я дзвоню мамі, я переконую маму поїхати з міста. Мама каже: «Боже, магазин, я не закрию, в мене два кота». І плюс я віддалено читаю цю всю інформацію. Відверто, воно на відстані виглядає дуже фатально. Коли ти там читаєш, що російські війська заходять в Чорнобиль. Я думаю: «Боже, це ж так близько». Все-таки я переконала тоді, сестра забрала малого, забрала маму, тата. І вони поїхали в гори, в район Плаю, вони посиділи там тиждень, ми так зібрали якихось рідних, друзів. Вони там посиділи тиждень. І мама каже: «Все, я повертаюся додому». Просто ці кілька тижнів були в такій напрузі, було взагалі не зрозуміло, що відбувається. Ми в Швеції паралельно починаємо збирати якісь гроші і шукаємо компанії, які можуть дати нам броніки, каски, тепловізори одразу. Тобто ми активізувалися на місці, нас в той час, коли я була в Швеції, з того року було сім українців. Ми так дуже швидко мобілізувалися, активізувалися. Що ми можемо робити, чим ми можемо допомогти.

Я завжди кажу, що я радше вибирала університет. Це був дуже свідомий вибір, бо дуже класне середовище. Мій тато завжди жартував: «Вас готують до світу, якого не існує». Каже: «Ви живете в своїй бульбашці, коли виходите назовні, цього світу немає». Там завжди «свій до свого по своє». Не було цього барʼєру між викладачами і студентами, завжди можна було прийти і задати будь-яке питання, дати будь-яку пропозицію, критику, адекватно поспілкуватися на парах з викладачами. І це сприймалося ок — ця різність думок, можливо навіть якісь суперечки. З самого початку навчання зважаючи на те, що я вже в школі волонтерила трохи, я долучилася до студентської організації «Відлуння». Вони працювали з дітьми-сиротами. Це було таке профільне для соціальної педагогіки. Ми організовували дитячі табори, часто приїздили до дітей в сиротинець. Ми опікувалися сиротинцем в Лаврові, таке маленьке село, і в Добромилі. Окрім якихось таких активностей з дітьми, ми звісно приїжджали на Миколая, ми збирали подарунки дітям, писали з ними листи, потім ці всі листи роздавали людям і збирали подарунки для кожної дитини. Я була в «Студентському Братстві» Католицького університету, який проводив дуже багато акцій, [наприклад] показ фільмів до дня Покрови для того, щоб проводити просвітницьку діяльність. Я памʼятаю, ми проводили акцію біля Данила Галицького у Львові, там була лекція про свято Покрови, показ фільму, плюс ми там роздавали їжу людям, співпрацювали з багатьма організаціями, такими як Мальтійська служба. Вони дуже активно підтримували УКУ, не тільки на якісь одноразові акції, але впродовж років завʼязалася співпраця з ними. Плюс я вже долучалася сама організовувати «Великдень разом», ця акція пізніше перейменувалася на «Схід і Захід разом», якщо я не помиляюся. Ми відкривали заявки для студентів, відбирали студентів, домовлялися з хостелами про безкоштовне проживання, домовлялися з ресторанами про їжу, в нас була пані на Шуварі [оптово-роздрібний ринок у Львові], яка на Миколая давала цукерки, на Великдень давала нам паски для студентів. Це була співпраця така ширша з багатьма бізнесами у Львові. Часто це була якась «Молокія», «Галичина». Тобто вони давали нам свою їжу безкоштовно, за якусь рекламу або просто такі: «Окей, беріть». Так з першого курсу почалася вже така активна громадська діяльність, волонтерство. Відверто, кожного місяця були чимось зайняті.