«Актори мене не хотіли слухати, вони мені заважали на репетиціях, вони шуміли, галділи. Тобто призвати їх до якогось такого порядку було важко, хоча в мене був і мікрофон. Але вони, можливо, це і несвідомо робили, я так здогадуюсь, що це ще було таке … акторське виховання не цілком професійне і правильне… І для мене це була… така прірва між нашим театром, українським театром, маріупольським, і європейським. Бо я часто їздила на фестивалі, і я бачила репетиції… возила своїх студентів у Польщу на практику і бачила, як проходять у них репетиції в театрах. Яка там тиша! Як там актори готові, готові… вони зразу ходять з вивченим текстом, вони готові будь-якої хвилини зробити те, що від них хоче режисер… У нас зовсім не так все. Коли я говорила про те, що там працюють так, а ви — не так, це все сприймалось як особиста образа… Я ображаю акторів. Якось так це все дивно, для мене це все дивно. І кажу, там було три місяці постановки, було таке протистояння, актори зі мною перестали вітатися, був такий бойкот певний. … Але мене не зіб’єш. Я знала, заради чого я це ставлю. А вистава була присвячена 30-річчю Незалежності України. Я поставила її, і вона пройшла з великим успіхом».
«Згадую, як я приїздила раз в рік на Донеччину. Я там була завжди "бандеровка", а коли поверталася у Львів, то не скажу, що мене всі називали прям своєю. Я була для них "москалька"… Позаочі, я не кажу, що мені казали "москалька" в очі. А "бандеровка" на мене казали в селі, якби сміючись, через жарт, але то був зовсім не жарт. І моє дитя, яке бігало біля мене, називали "бандерченя". Це таке, я не ображалася абсолютно. Просто я завжди розмовляла українською мовою. Коли приїздила в село або в Слов’янськ, я говорила українською мовою. А у них вже суржик був. І потім я зробила такий висновок , що чим далі від дня першого проголошення Незалежності України 1991 року, з кожним роком там все більше і більше було російської мови. Там все більше і більше було зросійщення. От я була на селі минулого року — практично українською мовою вже мало хто говорить. Мало хто, всі "гаварілі по-русски", дивним-дивним таким суржиком».
«Я не знала, хто такий Сталін. Але в першому класі, коли вчителька почула мій голос, як я співаю, вона навчила мене співати "Суліко". І я така худенька була дівчинка, з білими бантиками, з білим волоссячком. Пам’ятаю, що я дуже мало часу проводила на уроках, бо мене таскали по всіх концертах, ставили мене на стільчик, і без акомпанементу я співала оце "Суліко" — це улюблена пісня Сталіна. Хоча це був вже якийсь-там 1971 рік… Уявляєте — вже майже 20 (17) років пройшло після смерті Сталіна, а пісня "Суліко" — вона проходила "на ура", і моя вчителька використовувала мене в такому вигляді, я була тоді вже "артистка" така».
Режисерка, акторка, заслужена артистка України Колосович Людмила Леонідівна (у дівоцтві — Дубник) народилася 9 вересня 1963 року в селі Билбасівка Слов’янського району Донецької області. З дитинства знала, що в майбутньому виражатиме себе і свої погляди через мистецтво. З 1979-го по 1983 рік вчилася у Дніпропетровському державному театральному училищі, яке закінчила на «відмінно», та отримала спеціальність «артистка театру ляльок». Почала працювати ведучою артисткою у Львівському театрі юного глядача, якому віддала майже 20 років свого життя — з 1983-го по 2004 рік. У 1996 році отримала почесне звання «Заслужена артистка України». З 2005-го по 2008 рік працювала артисткою вищої категорії у Драматичному театрі Західного оперативного командування. У 2008 році отримала диплом режисера драматичного театру, викладача. З 2009-го по 2014 рік була художньою керівницею Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки. З 2010 року викладала акторську майстерність у Львові, Києві, Маріуполі. З 2014 року у статусі вільного художника втілила постановки в різних драматичних театрах України, а в 2019-му започаткувала власний театр «Solo», який успішно гастролював і Україною, і світом. З вересня 2022 року — режисерка-постановниця Донецького обласного музично-драматичного театру (місто Маріуполь), будівлю якого в березні 2022 року було знищено під час бомбардування російською авіацією. З травня 2022 року виконує обов’язки директорки — художньої керівниці цього театру, що з березня 2022-го перебуває в евакуації у місті Ужгороді. Активно займається фестивальною, культурно-освітньою та громадською діяльністю. Має двох дітей — сина і доньку.
