The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Людмила Колосович Ludmyla Kolosovych (* 1963)

• народилася 9 вересня 1963 року в селі Билбасівка Слов’янського району Донецької області

• вчилася з 1979-го по 1983 рік у Дніпропетровському державному театральному училищі

• працювала з 1983-го по 2004 рік ведучою артисткою у Львівському театрі юного глядача

• отримала у 1996 році почесне звання «Заслужена артистка України»

• працювала з 2005-го по 2008 рік артисткою вищої категорії у Драматичному театрі Західного оперативного командування

• була з 2009-го по 2014 рік художньою керівницею Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки

• започаткувала в 2019 році власний театр «Solo»

• з вересня 2022 року — режисерка-постановниця Донецького обласного музично-драматичного театру в Маріуполі

• виконує з травня 2022 року обов’язки директорки — художньої керівниці Донецького обласного музично-драматичного театру в Ужгороді

Людмила Леонідівна Колосович — режисерка, акторка, заслужена артистка України. Її життя тісно пов’язане з двома протилежними регіонами України — Донеччиною, де пані Людмила народилася, та Львівщиною, де вона багато працювала у львівських театрах як акторка та режисерка, художня керівниця. Традиції обох регіонів переплелися у вихованні та культурному підґрунті  її життя і наклали відбиток на світосприйняття. Її можна назвати захисницею і пропагандисткою української мови та культури у східних українських областях. Так, навіть працюючи в російськомовному середовищі Маріуполя, їй вдавалося ставити на сцені театру власні переклади Чехова українською мовою. Не завжди оточення радо сприймало україномовність режисерки, інколи це додавало складнощів і в роботі, але пані Людмила завжди відверто проявляла свої націоналістичні погляди, мала сміливість їх боронити в житті і творчості.

Росла, співала, любила рідну мову 

Народилася Колосович Людмила Леонідівна (у дівоцтві — Дубник) 9 вересня 1963 року в селі Билбасівка Слов’янського району Донецької області. Це недалеко від міста Слов’янськ і відомої гори Карачун, в околицях якої з квітня по липень 2014 року відбулися бої між Збройними силами України та прихильниками самопроголошеної «Донецької Народної Республіки».  

Пані Людмила — друга дитина в сім’ї, ще є старший брат, який і зараз проживає у Билбасівці. Батько Дубник Леонід Іванович працював у сусідньому селі дільничим інспектором-міліціонером, чим Людмила у дитинстві пишалася, бо батька всі у рідному селі та по сусідніх селах знали і шанували. Мати працювала у будинку побуту. «Мама моя не знала російської мови. Вона не мала ніякої посади серйозної. Батько, оскільки був при посаді, знав російську мову, але в сім’ї ми всі розмовляли українською. Російська була для нас новою, чужою мовою. В мене була бабуся, дві бабусі, дідусь — і всі розмовляли українською мовою. В однієї з моїх бабусь рідну сестру з чоловіком після Великої Вітчизняної війни, точніше Другої світової війни, — засудили і відправили до Казахстану через те, що її чоловік попав в полон і＜...＞про це ніхто не знав, але він у 1946 році якось розповів про це своєму другові, який його здав, і їх засудили на 10 років, вони жили в Казахстані. Їхні діти жили там. Так вони і не повернулися звідти, але надсилали подарунки — він сам робив такі шкатулки, прикрашені соломкою якось так, лаком покриті».  

Сама пані Людмила стидалася свого незнання російської мови. Не тому, що отримувала прізвисько «селючка» за своє спілкування українською, коли їздила до Слов’янська, а тому, що завжди  прагнула отримати гарну освіту і бути ерудованою. З дитинства також тягнулася до творчості — виросла у співочій родині і сама дуже гарно співала, брала участь у дитячій самодіяльності, часто з ідеологічним «комуністичним» підтекстом, адже дитинство припало на 1970-ті роки. 

Комуністична ідеологія не вітала релігійних свят, але бабусі пані Людмили таємно підтримували релігійні традиції, святкували Великдень, Різдво. «Я хрещена, звісно, я цього не пам’ятаю, бо мене похрестили відразу після народження, в мене був хрестик, мама мені його передала, де він зараз — не знаю, може, є десь. Звісно, що не ходили ми до церкви, оскільки батько був комуніст＜...＞без членства в партії він би не мав посади. Але наша бабуся ＜...＞ пробиралася в церкву, святила паску цілу ніч і зранку нам привозила, і ми всі очікували, і батько-комуніст також очікував цієї паски та свячених яєць, і ми всі розговлялися, і якісь такі традиції таємно, але зберігалися».

Пані Людмила згадує, що після закінчення Дніпропетровського державного театрального училища (де вчилася на артистку театру ляльок з 1979-го по 1983 рік) потрапила по розподілу [у радянський час випускник вишу мав зобов’язання відпрацювати деякий час за спеціальністю на тому робочому місці, куди його «розподілить» заклад] на захід України і здивувалася місцевим яскравим традиціям і культурі. Різниця між попереднім досвідом і новим життям у Львові стосувалася також мови. У Дніпрі пані Людмилу старанно вчили викладачі, що приїхали з Москви. Кожен учень мав спеціальний зошит, куди записували українські слова, які треба перевчити на російські й вимовляти «правильно», на московський лад. Студенти назвали цей зошит «Антисловник української мови». 

Початок творчого шляху

Найпершою у пані Людмили була роль Буратіно у Львівському театрі юного глядача. Але все сталося не так, як у мріях дівчини, — планувала попрацювати у театрі три місяці перед від’їздом улітку після іспитів до Ленінградського інституту театру, музики і кіно (пані Людмилу єдину з училища відібрали на навчання у цьому омріяному для багатьох студентів-акторів виші). Та на генеральній репетиції вистави вона отримала складну травму хребта через те, що мала виконувати акробатичні трюки без страховки. Майже на рік пані Людмила випала з театрального життя — була на лікуванні та реабілітації. У цей же життєвий період вийшла заміж за актора Євгена Бжезінського та народила сина Станіслава, який згодом також обрав професію актора.

Але згодом пані Людмила повернулася до театру, відіграла один раз цю складну для себе роль і переборола як фізичну, так і психологічну травму. 1990-ті — насичений творчістю період, про який пані Людмила має багато спогадів зі Львова. «Мені повезло, що я потрапила у Львів і я як особистість сформувалася у Львові. Я побачила всі традиції, я почула всі пісні, я почула історії про УПА. Я пам’ятаю, що ми ходили з вертепом — це було ще до Незалежності, — приїжджали якісь московські журналісти до нас в ТЮГ <…> і нас запрошували в будинки якихось відомих львів’ян, я їх не настільки знала — я просто була молода і співуча, брала участь у всьому цьому. І ми повністю вертеп грали, колядували, і це все знімалося журналістами як диковинка на Заході України.

Ми дуже часто виїжджали за кордон на гастролі, це була Польща… Я грала там головні ролі, і мені задавали питання: “Чи пані часто їздить по світу? Бо пані так добре грає”. “Ні, пані не їздить по світу, пані їздить тільки до Кракова і назад, чи там — до Жешува. І до Львова”».

Нові шляхи, нові мрії

1991 рік, час проголошення Незалежності України, також застав пані Людмилу у Львові. «Звісно, що весь Львів і наш театр сприйняли цю новину (про проголошення Незалежності України) як визначну подію в долі України. Я пам’ятаю такий момент зі свого життя, знову-таки, через те, що я маю хороші вокальні дані, що ми співали гімн України в мерії львівській 1991 року, нас виставили у вікна, от по одній співочій акторці, тримали за ноги депутати (я вам клянусь, що це було). І ми співали — кожна у вікні стоїть, в українському одязі, і ми співали гімн України на площі Ринок».

Майже 20 років пані Людмила віддала Львівському театру юного глядача — з 1983-го по 2004-й — як ведуча артистка та виконавиця багатьох цікавих ролей, а 1996 року отримала почесне звання «Заслужена артистка України». У 2001 році в новому шлюбі з військовим Олександром Колосовичем народилася донька Юлія. Шлюб пізніше розпався.

З 2005-го по 2008 рік  пані Людмила працювала артисткою вищої категорії у Драматичному театрі Західного оперативного командування. Та в цей час вона вже  прагнула змін, що не було оформлене в конкретні режисерські задуми. Оскільки все життя любила вчитися нового, покращувати професійний рівень, то у 2008 році закінчила художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету, отримала диплом режисера драматичного театру, викладача. Відтоді почався новий період у житті — вже з 2009 року пані Людмила працювала художньою керівницею Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки. Почала викладати — була доцентом кафедри театрознавства та акторської майстерності у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, випустила акторський курс (2010–2014). У 2016 році стала доцентом кафедри акторів кіно Київського національного університету культури і мистецтв, у 2020–2021 роках — викладачкою Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв.

У режисерській роботі пані Людмила відпрацьовувала власний стиль: «Я пробувала працювати в різних жанрах, кожного разу намагалася взяти щось нове: або музичну виставу, або казку, або драму, або трагікомедію, або комедію — пробувала, чи зможу я це. Ставили і з оркестром, і з балетом вистави музичні… Але ставила дуже серйозні речі. Це в 2014 році, якраз коли Майдан, в лютому-місяці, за 28 днів ми разом з трупою, в яку входили мої студенти… Написала я таку п’єсу “Стіна” — за творами Тараса Шевченка і Юрія Щербака＜…＞ про Шевченка ＜…＞ і паралельно про Україну та Майдан.  Але сталося так, що в театрі змінилося керівництво, в мене закінчується контракт. Мені відкривають двері і кажуть: “Ідіть у світ широкий”. І зразу зі мною забирають весь мій репертуар…»

Після цього пані Людмила  у статусі вільного художника втілювала постановки в різних театрах України, серед яких: Волинський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка, Хмельницький обласний український музично-драматичний театр ім. Михайла Старицького, Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, Кіровоградський академічний український музично-драматичний театр ім. Марка Кропивницького, Дніпровський міський телевізійний театр, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. А в 2019-му започаткувала власний театр «Solo».

Брала активну участь у громадському русі, кілька разів відвідувала Майдан у Києві, виступала з промовами на Майдані у Львові (наприкінці 2013 — на початку 2014 року). 

«Я абсолютно націоналістична українка. Абсолютно. Я вважаю, що це мій плюс. Деякі люди бояться говорити слово “націоналістичний”, я — ні, я тільки за. Я пам’ятаю студенти мої, коли був в 2014 році Майдан, вони рвалися туди, в Київ. А в той час уже стріляли, скільки жертв уже було. Я їх не пустила. Сказала: наш фронт тут, тому ми випускаємо таку виставу. Я з ними розмовляла про це».

Маріуполь — невипадкова випадковість

Окрім викладацької роботи, пані Людмила активно займалася фестивальною, культурно-освітньою та громадською діяльністю. Була членкинею журі багатьох всеукраїнських творчих, театральних конкурсів.

У 2020 році, прагнучи повернутися до творчого життя після епідемії ковіду і вимушеного перебування в ізоляції, вирішила поїхати до Маріуполя з пропозицією поставити там одноразово «Вірочку» Чехова у власному перекладі українською мовою. Але отримала відгук від художнього керівництва: «Это не Чехов. А где же русские березы?» Та пані Людмила була така вражена самим театром та його потенціалом, що вирішила залишитись як режисерка-постановниця. Це була улюблена Донеччина, улюблена робота — не без складнощів, бо в театрі під час роботи над виставами виникали конфлікти на ґрунті української мови. Пані Людмила принципово всі свої вистави готувала  українською, що було важко і незвично для деяких східноукраїнських акторів. 

Режисеркою-постановницею цього театру пані Людмила пропрацювала до повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. 24 лютого 2022 року вона евакуювалася спочатку до Дніпра, а потім — на захід України.  Донецький драматичний театр у Маріуполі було зруйновано ударом авіабомби російських збройних сил 16 березня 2022 року. Частині колективу вдалося врятуватися. 

З травня 2022-го пані Людмилу було призначено в.о. директорки — художньої керівниці Донецького обласного музично-драматичного театру (місто Маріуполь), який наразі перебуває в евакуації в Ужгороді. Уже там пані Людмила випустила прем’єру «Крик нації» про життя і долю одного з найактивніших представників українського дисидентського руху Василя Стуса.