Вечором ми патрулювали, ми намагались трошки перейняти на себе обов’язки міліції, дивились за правопорядком. Стояли на брамі, типу пильнував, щоб ніхто не заходив зі зброєю або з кийками в сам Михайлівський [монастир]. Коли приходило багато людей, навала, пробував їх кудись відправити, сказати їм, куди саме йти, або просто когось взяти до себе, щоб вони могли помитись, поїсти і поспати в відносній тишині. Ось, і побутові речі, принести-розставити намет — ну, всяке таке різне. Поговорити з монахами, щоби запитатися їх, що відбувається. Тоді, власне... якось дивно, що, перебуваючи там, перебуваючи на Михайлівському, я абсолютно не знав, що саме відбувається навколо. Я пам’ятаю, що до мене підійшов друг, ми — ну, він мене побачив, я стояв на брамі — ми якось обнялись, поговорили з Лисим. І він ще сказав, що ось, ми йдем вниз, ми йдем туди, на сам Майдан. От, і через три години мені подзвонив Михайло і сказав, що Богдана Сольчаника вбили і що зараз його тіло везуть до Львова. Щось там було таке. Я ще пам’ятаю, що я просто якось абсолютно холодно, бездумно відповів: «Ну так, так, тут таке є, тут трохи стріляють». Потім себе корив, що в мене в той момент абсолютно ніяких емоцій не трапилось, тому що все було в тумані. Все було типу я... я не знав, що відбувається, не знав, де я є, що я є, що є навколо. Був тільки якісь моменти. Або, я згадав, був один епізод, який мене дуже розчулив і який показав, що ось, в України є майбутнє, в Україні є надія. Це я стояв на брамі на Михайлівській, дивився, хто куди заходить, ну такий, звичайна рутина. І зауважив, що підійшли двоє, старше подружжя, чоловік з своєю дружиною. От дружина його так штурхає локтем в живіт і каже йому: «Давай, діставай паспорт». Вони обоє витянули паспорт, підійшли до мене, розкрили, кажуть: «От погляньте, дивіться, ми тут приїхали», — я вже не пам’ятаю, звідки саме. Вони приїхали, показують мені, у них руки трусяться, кажуть: «Ось ми»... Вони підійшли до мене, кажуть: «Ми приїхали сюди, ми не знаємо, що робити». Вони пенсіонери по віку, ну, старші, не з Києва, не з Київської [області], і кажуть: «От ми, ми не знаємо, що робити, але ми знаємо, що ми не можемо сидіти дома, що не можна зараз просто сидіти й споглядати це все через телевізор. Ми знаємо, що ми маємо бути тут». І це показало мені, що ось, не все втрачено. Що є якийсь український дух, який каже тобі, що не можна, не можна сидіти дома. Якщо відбувається якась несправедливість, якщо відбувається біда — значить, треба вставати і щось робити.
