Михайло Іванків Mykhailo Ivankiv

* 1984

  • Думки [про повернення] крутились постійно впродовж цих років. Якось в 2024 році я остаточно усвідомив, що у мене не складається соціалізація. Тобто я собі не знаходжу місця в Нідерландах. Так, це неймовірно комфортна, неймовірно класна країна, яка дає тобі все, що ти хочеш. Яка дає тобі спокій, яка дає тобі можливості. Але, як я казав, у мене був спокій, можливості, але не було життя. Тобто я чудово розумів, що я... це не моя країна, вона ніколи не стане моєю країною. І що я сиджу тут, в комфорті, хоча я знаю, що я маю бути там [в Україні]. Що я маю займатись не тим, що пишу систему логістики для мережі магазинів, а я маю займатись тим, щоб писати систему логістики, мабуть, для Збройних сил України. Що я маю... що це моя відповідальність — бути там. Це щось подібне до цих двох, до цієї літньої пари, яка підійшла до мене під Михайлівським. Що я маю бути тут. Це якось крутилось постійно в голові. Склались обставини, зійшлись зорі, що якось... якось трапилось. Якогось конкретного дня, моменту, блисківки з неба не було. Я, звісно, підготував кілька жартів у відповідь на це питання типу: «Місько, на холєру ти повернувся?». От, і ці жарти були, що сидів дивився відео і бачив, що не так воюють, типу не так дрон не під тим кутом залітає: «Не так, ну Сирський, ну куда ти, куда ти війська послав? Ну нічо, нічо без мене не можуть зробити». На Новий рік подзвонив мені Зеленський, каже: «Місько, вибачєй, ми тут, ми пробували, ну дуже, дуже не хотів тебе турбувати, але ми по-всякому пробували — без тебе ніяк. От, треба тобі приїхати помогти троха». Ну не буду ж я президенту відмовляти, кажу: «Ну та розумієте... Нема чого, давай. Чекай, чекай, їду. Збираю валізи, їду». От приїхав.

  • Це був шок. Величезний шок. Я, знову ж таки, не знав, що саме мені робити, як діяти. Перші дні, я пам’ятаю, просто їхав ровером — постригтись, в барбершоп — і побачив: стоять українці на Дам-сквер. От я до них — як мені здавалось — я мав намір до них просто тихо підійти запитатись, як справи. А все закінчилось тим, що я почав на них кричати, почав волати не своїм голосом, якого хєра вони там стоять, що вони тут роблять, якщо вас ніхто не чує. Там війна, там... там помирають друзі, рідні, там вбивають просто так, вбивають ні за що. А ми тут стоїмо і намагаємось достукатись до людей, яким ми абсолютно байдужі. А ми навіть не намагаємось до них достукатись, ми просто стоїмо і плачемо один одному, кричимо один одному. Це все те, що було два тижні тому, напередодні, коли ми стояли, казали один одному типу: «Ой-ой-ой, Путін от-от нападе». А зараз стоїмо: «Ой-ой-ой, Путін напав». Але ми продовжуємо робити все те саме, стоїмо з прапорами. І плачемо. Ми в той день якось спонтанно зібрались, приїхали на спонтанну акцію під штаб-квартиру НАТО. Щось там поспілкувались з представниками, розійшлись. Пробували дальше знову збиратись, щоби організовувати якісь протести, якісь рухи в самих Нідерландах, щоби щось робити. Я дуже швидко розчарувався в цьому всьому. І з тих людей, яких я зустрів на початку в Нідерландах, на початку повномасштабного, — дуже сильно втратились зв’язки. Там були якісь чати загальні, де пробували організуватись. З мого боку було дуже багато агресії, дуже багато різких слів. Наприклад, коли мені один з організаторів української діаспори в Нідерландах сказав: «Треба зробити сайт». Я його спитався: «Гаразд, добре, я можу, а для чого?». Ну, бо попередній якийсь виглядає несолідно. Ну я йому... я його послав просто, сказав типу: «В Україні війна, а тобі несолідний сайт? Агов, чоловіче, ти чим займаєшся?». Також було дуже, дуже багато вимог в мене особистих до того, як саме має бути, що саме, чим саме має займатись українська діаспора в Нідерландах. На жаль, я не знайшов відклику цим моїм запитам. Але через те, що я тримав контакти зі своїми студентами, які пішли вчитись на магістратуру в Європу, — безпосередньо це з Яриною, — і якось ми пробували з ними разом щось робити. І була організація «Bamberg», німецька «Bamberg:UA», які пробували якось допомагати, волонтерити, допомагати, пересилати машини, пересилати допомогу на Україну. І також до мене подзвонив мій друг Єшка, Максим, і сказав: «Михайле...». Я вже не пам’ятаю, чи я до нього подзвонив, чи він до мене. Здається, я до нього. Тоді в мене були думки, щоби повертатись в Україну, от я йому написав. Ну, він військовий, він атошник, «кіборг». Я йому написав, сказав: «Максим, я думаю повертатись в Україну». Він мені відписав: «Місько, тебе тут нахєр не потрібно, мені зараз треба три машини, давай зроби ці машини. От сиди в Європі і заробляй гроші, забезпечуй фронт». І я якось взявся це рішати, для мене це було так: «Що, купити машини? Як? Я ненавиджу автомобілі». Але там була потреба, якось знайшлись правильні люди, і ми це все спочатку робили абсолютно хаотично.

  • Вечором ми патрулювали, ми намагались трошки перейняти на себе обов’язки міліції, дивились за правопорядком. Стояли на брамі, типу пильнував, щоб ніхто не заходив зі зброєю або з кийками в сам Михайлівський [монастир]. Коли приходило багато людей, навала, пробував їх кудись відправити, сказати їм, куди саме йти, або просто когось взяти до себе, щоб вони могли помитись, поїсти і поспати в відносній тишині. Ось, і побутові речі, принести-розставити намет — ну, всяке таке різне. Поговорити з монахами, щоби запитатися їх, що відбувається. Тоді, власне... якось дивно, що, перебуваючи там, перебуваючи на Михайлівському, я абсолютно не знав, що саме відбувається навколо. Я пам’ятаю, що до мене підійшов друг, ми — ну, він мене побачив, я стояв на брамі — ми якось обнялись, поговорили з Лисим. І він ще сказав, що ось, ми йдем вниз, ми йдем туди, на сам Майдан. От, і через три години мені подзвонив Михайло і сказав, що Богдана Сольчаника вбили і що зараз його тіло везуть до Львова. Щось там було таке. Я ще пам’ятаю, що я просто якось абсолютно холодно, бездумно відповів: «Ну так, так, тут таке є, тут трохи стріляють». Потім себе корив, що в мене в той момент абсолютно ніяких емоцій не трапилось, тому що все було в тумані. Все було типу я... я не знав, що відбувається, не знав, де я є, що я є, що є навколо. Був тільки якісь моменти. Або, я згадав, був один епізод, який мене дуже розчулив і який показав, що ось, в України є майбутнє, в Україні є надія. Це я стояв на брамі на Михайлівській, дивився, хто куди заходить, ну такий, звичайна рутина. І зауважив, що підійшли двоє, старше подружжя, чоловік з своєю дружиною. От дружина його так штурхає локтем в живіт і каже йому: «Давай, діставай паспорт». Вони обоє витянули паспорт, підійшли до мене, розкрили, кажуть: «От погляньте, дивіться, ми тут приїхали», — я вже не пам’ятаю, звідки саме. Вони приїхали, показують мені, у них руки трусяться, кажуть: «Ось ми»... Вони підійшли до мене, кажуть: «Ми приїхали сюди, ми не знаємо, що робити». Вони пенсіонери по віку, ну, старші, не з Києва, не з Київської [області], і кажуть: «От ми, ми не знаємо, що робити, але ми знаємо, що ми не можемо сидіти дома, що не можна зараз просто сидіти й споглядати це все через телевізор. Ми знаємо, що ми маємо бути тут». І це показало мені, що ось, не все втрачено. Що є якийсь український дух, який каже тобі, що не можна, не можна сидіти дома. Якщо відбувається якась несправедливість, якщо відбувається біда — значить, треба вставати і щось робити.

  • Зранку прокинувся, збирався на роботу і вирішив, а подивлюсь я в твітер: що там таке, що там пише. Я пам’ятаю, що я... В твітері підписаний на Сашу Кольцову, вона тоді активно висвітлювала події, що саме відбувається. І я пам’ятаю один її твіт: «На Хрещатику потрібна швидка». От, я дальше вже не став розбиратись, що саме відбувається. Я швидко одягнув бронежилет, взяв якусь палку, шолом сноубордичний на голову натягнув і побіг до Маріїнського. Я добіг до першої барикади, мене туди не пустили далі. І з Маріїнського, з цієї барикади я побіг на Інститутську. Я туди прибіг якраз перед тим, коли «Беркут» формувався, коли вони почали витісняти людей. От ще, пам’ятаю, біг туди, зупинився — шолом я тримав у наплічнику, — одягнув на голову шолом, подивився, як кулі літають резинові. Щось там з кимось перекинувся певними словами, і тоді нас почали витісняти, з Інститутської тягнути нас до майдана Незалежності. Так як я був чоловік і типу чув себе трохи в силі, я намагався стримувати «Беркут», якось там ще... Ну насправді нас там було троє чи четверо хлопців, які намагались побудувати хоч якусь колону і бити палками, погрожуючи «Беркуту», по бруківці або по щитах якихось там дерев’яних чи ще щось — і таким чином зупиняти «Беркут» на кілька хвилин, щоби люди, які відступають, мали час відійти назад. На жаль, часу було мало і не всі встигли відступити, нас притиснули до першої барикади — зі снігу, і там сформувалась тиснява велика. Я пам’ятаю ще кілька моментів, коли вже, власне, дійшло до зіткнення. Біля мене стояв літній чоловік, і один беркутівець замахнувся на нього, дальше я там намагався помахати руками чи ще щось, беркутівець подивився, що це літній чоловік, подивився на мене, що я в шоломі, такий: «Окей, краще його». От, влупив мене по голові, я втратив свідомість, впав, дальше в цій тисняві мене підняли, щось ще раз отримав по голові цим кийком, по вухах. Щось мене трошки топтали, але дальше я в цьому замутнінні, що нормально прилетіло по голові, я переліз барикаду і вже якось поплентався. Ще намагався зідзвонитись з Юрком, сказати: «Юрко, тут біда, тут людей місять, треба, давай сюди, якщо є якісь контакти, давай сюди якусь сотню самооборони, щоб ми беркутівців хоч трошки відтиснули, щоби тут...». Ну, як дальше виявилось, двох людей там затоптали на смерть, тобто там залишилось... Одне тіло було залишилось, а друге, здається, забрали якось. Я вже ці події [пригадую] трошки як в тумані. Я тоді відійшов до Профспілок, тоді я почув від Юрка, що вони також — їхня сотня відійшла, в Юрка була контузія, взривпакет розірвався під ногами. В одного нашого... йому відірвало руку, в Андрія. Його забрали, зразу повезли до Польщі на лікування. Ну і там одного нашого хлопця побили, що він тоді був в реанімації — з реанімації він не вийшов, він загинув.

  • У нас були десь тричі на тиждень зібрання, ми обговорювали якісь події, ми обговорювали те, як реагувати на події, і там продумували, як відповісти на цю подію. Наприклад, ми були перші, хто зреагував на те, що Росія копала дамбу на острові Коса Тузла. От ми, як тільки почули це повідомлення, буквально за дві години зібрались і розбили намет, наметове містечко — маленьке наметове містечко, з трьох-чотирьох наметів — навпроти облдержадміністрації. І ми там чергували цілодобово. Було весело, тому що вночі нудно, нудились трошки і грали в футбол на площі перед облдержадміністрацією львівською. Але це був веселий класний час. Тобто ми були свого роду такі обезбашені. У нас були конкретні принципи, що ми не співпрацюємо з жодною політичною силою. Ми були незалежні і такі веселі й креативні. І весь цей час, власне, чим я займався — ну, це не ієрархічна структура була в самому «Спротиві», і чим я й інші займались — це придумували якісь акції, типу готувались до цих акцій, малювали якісь плакати. Була акція «Бий в барабан», або «Нам не по барабану» — от шукали спорядження. Коли закрили «Ляльку» — до речі, це була одна з наших перших успішних акцій, які зробив... тоді ми ще тільки формували громадський рух «Спротив». Коли у Львові намагались закрити бізнес і придушити опозицію, прибігали «маскі-шоу» до Маркіяна Іващишина, тоді його арештували на певний час, здається, на тиждень, і в той самий час намагались закрити кафе-клуб «Лялька». Це був легендарний андеграундний клуб, в якому було дуже багато, збиралось дуже багато молоді, але це разом з тим було чи не найбільше джерело прибутків для всієї «Дзиґи». І кафе-клуб «Лялька» допомагало їм якось триматись на плаву і закривати деякі фінансові питання. Ну і, крім того, в «Ляльці» проводились купу різних андеграундних концертів і розвивалась альтернатива. «Океан Ельзи» вперше виступив у «Ляльці». Ось, і коли «Ляльку» закривали, коли все це почалось, ми... Просто там якихось п’ять-шість лівих людей спочатку прийшли, намалювали свої плакати, прийшли під «Лялькою» — під Ляльковий театр — і висловили свою позицію, типу що ми проти того, щоби закривався цей клуб. Дальше ми зв’язались з самим Маркіяном Іващишиним. Ну, на жаль, тоді в нього були проблеми трошки іншого штибу, тому він безпосередньо до цього не долучався, але ми тоді познайомились і дуже активно співпрацювали з Соломією Чубай. Ось, і ми організовували, пам’ятаю, концерт великий — ох, скільки нервів пройшло. Ми перед цим концертом тиждень перед самим «Лялькою» влаштовували сейшени, відбивались від скінхедів, ремонтували, паяли під дощем апаратуру, таскали сцени, таскали, заносили, ховали це все на ніч, щоби нам не поламали це все. Відбивались від поліції — не поліції, міліції. Відбивались від скінхедів, від всього відбивались. Переживали, сварились через то, що... ну, так як це був... будні дні, то доволі мало людей приходило на наші сейшени, які були цілодобово. Ось, і та, це був отакий доволі інтенсивний і напружений період, але... було.

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 28.06.2025

    (audio)
    duration: 02:26:11
    media recorded in project Returning Home
Full recordings are available only for logged users.

Якщо ти не борешся зі злом, воно перемагає

Михайло Іванків під час інтерв'ю, 2025 р.
Михайло Іванків під час інтерв'ю, 2025 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Айтівець і військовослужбовець Михайло Іванків народився 28 червня 1984 року в селищі Журавно Стрийського району, що на Львівщині. Вивчав комп’ютерну інженерію в Національному університеті «Львівська політехніка». У студентські роки належав до «неформальних» субкультур, був співзасновником і активним учасником молодіжного громадського руху «Спротив». Долучався, зокрема, до протестів «Україна без Кучми» та Помаранчевої революції. Працював у Львові та Києві у сфері інформаційних технологій. Був учасником Революції гідності в Києві, входив до складу 14-ї сотні Самооборони Майдану. Викладав айті-дисципліни в Українському католицькому університеті у Львові. У 2019 році емігрував до Нідерландів, жив і працював в Амстердамі. З початком повномасштабного вторгнення брав участь у вуличних акціях на підтримку України, волонтерив. У 2024 році повернувся додому, із 2025 року служить у лавах ЗСУ.