Ганна Довбах Hanna Dovbakh

* 1976

  • «Перший день війни… Перший чи другий… Мені здається, перший, четвер це був. Якраз в четвер абсолютно випадково ми готували невеличку акцію біля російського посольства “Запали свічку” проти війни. Ще не почалося. Ми готувались за тиждень. Готувались разом із литовськими політиками. Мене попросили там виступити як вчительку суботньої школи у Вільнюсі. І ми, коли зібралися біля Сейму уже в кінці цього дня, замість заявлених 500 людей… Поліція сказала: “Ну да, можна сказати, 500”. Прийшло багато тисяч людей. З прапорами. Там були і вогнища. Все транслювалося на всю Литву. Тільки за цей вечір ми зібрали щось 1,5 мільйона євро на підтримку української армії. А за вихідні під 9 мільйонів. Це тільки на підтримку української армії. І стільки ж було зібрано на прийом біженців в Литві з України. Така яскрава картинка була. Це був день незалежності Естонії. І ми ідемо. Натовп іде, суне до російського посольства від Сейму, в Жверінасі. Якраз повз естонське посольство. Послам… вони не мають права брати участь в таких заходах, <…> не можна. Стоїть з українським прапорцем на порозі свого посольства і плаче. Естонський посол».

  • «Ми тоді вже на роботу не ходили, тому що це було неможливо по рівню стресу, виконували щось там якось, як могли. Але по факту весь лютий я пішла в “Євромайдан SOS” як волонтерка. А через те що в мене психологічна освіта і досвід свій втрати нормальний, осмислений, я спокійно могла спілкуватися з родичами загиблих. У нас були питання типу: ми надамо безкоштовно труни, щоб вивозити, а туди вивезти, а тут, в моргу, опозналі, не опозналі, а тут везем,а тут не везем, а кого загубили, а того знайшли, не знайшли. Тому що “Євромайдан SOS” починався як ініціатива, одна з ініціатив цього центру по правах, по свободах [Центру громадянських свобод], якому тільки що дали Нобелівку [Нобелівська премія миру 2022]. Це їх офіс, їх ініціативна група. В чому полягало — почали зникати люди, зникати в лісі. Когось забили, когось знайшли, когось не знайшли. І вони почали фіксувати оці сигнали. Це ж не поліція мала… ми всі памʼятаємо — в поліцію не можна дзвонити, вони — вороги. Моя задача була продзвонювати: знайшовся — викреслюємо з тих, хто загубився. Не знайшовся. Доїхав додому — знайшовся. Від друзів подзвонив — знайшовся. А цей не знайшовся, пішли на опознанку, осьо вже загиблий. Оця була для мене дуже важлива частина роботи. Саме там, в тому офісі, силами моїх друзів близьких, типу Свєти Валько, з якою ми працювали у ВІЛ/СНІДі… Вона зараз одна з активісток і таких рушієв з [20]14 року по документуванню військових злочинів. Тоді всі спільно ми обговорювали, як зробити Фонд Небесної Сотні. Тому що там скинули… людям хотілось допомогти тим сімʼям, які втратили рідних за нашу спільну справу. Це міг бути будь-хто із нас. Це випадковість. Ми там теж є. Це наша справа. Тоді скинули дуже велику суму грошей. Мені здається, десь 4 мільйони, в еквіваленті 4 мільйони євро. Це велика сума. І що зробили дівчата. Те, що люди в соціальній роботі працюють. Оця мудрість. Осмислення було таке — у нас є кошти, там же шахраї налетіли: давайте в банк, під проценти, шаля-баля… така бридота… Що зробили дівчата. Мені пропонували стати директоркою Фонду. Я зрозуміла, що я не можу в цьому горі і в цій роботі. Просто не хочу витрачати час на це, свій, життєвий час, хоча це дуже важлива робота. Що зробили. По кожній людині, по кожному члену Небесної Сотні зробили аналіз потреб сімʼї. І фонд став тим, хто відповідає на базові важливі потреби так, начебто ця людина б жила і добре заробляла би, і те, в що вклалася б. Наприклад, освіта для дітей, наприклад, житло окреме. Не те щоб “нате вам гроші, витратьте на що завгодно”, і тут же поналітали всі шахраї, і тут же все що завгодно. Тут втрата в сімʼї. Вони збирали сімʼї, вони збирали батьків, робили психологічну підтримку всім-всім-всім, і дітям, і батькам. Вони їх вивозили на лікування. Був пропланований на кілька років, на десятки років план по інвестуванню цих коштів в те, щоби сімʼя відчувала як підтримку того, хто пішов. Це було настільки круто. Я такого проекту жодного не чула ні до, ні після. Що от так от продумано. Тому що жертв не так багато».

  • «У мене не було своєї самоорганізованої групи якоїсь чіткої, не було своєї сотні [на Майдані під час Революції гідності]. Я частину ночей проводила з СпільноТВ [SPILNO.TV] — вони вели основну онлайн-трансляцію. І через те, що язик підвішений, а їм постійно треба було мінятися, а вночі важко і холодно, то багато ночей я провела там. Допомагала дівчатам з “Променя”, тому що я була частим гостем у них на ефірах і вони знають, що я можу щось формулювати, я говорила про соціальну роботу, про відповідь на ВІЛ/СНІД спільноти, а тепер ми робили кілька програм по... Там не можна було, на “Промені” не можна було говорити про те, що відбувається за стінами Хрещатик, 26 [Національна телерадіокомпанія України]. Там була дуже цензурована система, ніякі медіа. Але при цьому ми говорили, наприклад, про музику революцій і пускали в ефір музику Майдану і пісні Майдану, але говорили про музику. Говорили про самоорганізацію, як вона влаштована і так далі. Така інформаційна робота. Була у мене важлива дуже роль. Відмічали всі мої люди. На той момент я вже працюю в міжнародних проектах, у мене контакти є в усіх західноєвропейських країнах, партнери, і в усіх країнах пострадянських. Вони чітко мені позначили, що якщо я з прямої мови говорю: “Я на Майдані, тут відбувається те-то і те-то”, то це був суперважливий персональний канал інформації. Я не журналістка. Але для грузинів, вірмен, азербайджанців, Центральної Азії, вони отримували… як вони казали, ми вже майже вивчили українську мову. Вони отримували всю інформацію з мого фейсбуку. І це була важлива штука. Я памʼятаю прекрасно, коли ми зустрічались з Міністерством іноземних справ Норвегії з приводу ВІЛ/СНІД. Там було питання “соціальна робота, виділення коштів на ВІЛ/СНІД”, але дві третини розмови ми говорили про Майдан — що там відбувається, чому, хто вийшов, за що стоїмо, чим незадоволені, чого добиваємось».

  • «Громадських організацій в той момент не було. Були якісь політичні рухи. Вийшло так, що в наркології — вона не називалась ще тоді “Соціотерапія”, наркологічна лікарня на Деміївці, — там з’явилось кілька соціологів. Вієвський як директор наркологічної лікарні, Анатолій Ніколаєвіч, по-моєму, — він знайшов кількох цікавих молодих соціологів, а потім там з’явився ще Костянтин Сергійович Красовський, який знайшов контакти зі шведськими громадськими організаціями тверезницькими. Шведські молодіжні тверезницькі організації дуже сильні. <…> Вони мають традицію молодіжної самоорганізації з [19]20-х років. Фактично вся просвіта шведська, дуже багато з парламентського руху та політичного руху виросло саме з тверезницьких клубів, самоорганізованих по селах, які протистояли страшенній навалі саморобного алкоголю. Картопляного. В [19]20-х роках. Вони її побороли в Швеції і в Норвегії. І ці молодіжні організації шукали партнерів в пострадянських країнах. І Костянтин Сергійович, побачивши наші горящіє очі, студентський запал соціологів-психологів, сказав: “А може, ви зробите ініціативну групу?”. І перші штучні спроби не вдалися. А потім ми зробили кайфовійший тренінг з питань наркотиків для соціальних працівників і для підлітків. З того виросла ініціативна групка із [19]97–98 року, у восьмому [1998 році] найбільше. Ми почали знімати приміщення, Красовський якраз знайшов нам невеличкий грант. Грант був на його контору, і він нам видав частину з нього. На ті 4 тисячі євро ми жили чотири чи п’ять років. Ми знаходили старе обладнання комп’ютерне, ділили, був графік користування тим комп’ютером, — всі ж студенти. Всі учні і студенти — всім треба щось робить. У нас був погодинний графік користування вдень і вночі. У нас було приміщення, яке один з наших лідерів Сєрьожа Лукашов — він віддав свою гостіночку на Соломєнкє. І та гостіночка, ми її перефарбували в райдужні кольори. Це було наше клубне місце. Там хтось і ночував. Ми там постійно тусілі. Це була самоорганізація тверезницької молоді, яка переросла в самоорганізацію по дуже різних напрямах пов’язаних. Ми робили інформаційну кампанію своїми силами, друзями по “Я вільний від страху СНІД”, дуже прикольно, про неї навіть в пресі писали. Без грошей абсолютно. Ми робили просвітницькі якісь акції, тренінги якісь у величезній кількості, випускали журнал — “Чукча — нє чітатель, чукча — пісатєль”. Там нас було значно більше. Актив, спочатку вони називались “шамани”, воно якось природно виросло, нас було людей 15 шаманів. Тобто ті, хто заснували, і ті, хто тримали цю систему самоорганізації і таку горизонтальність того всього. Але навколо нас крутилося кілька сотень молоді, підлітків на Оболоні і на Соломєнкє. І з усього Києва. Ми робили тренінги для лідерів різних громадських організацій спільно із соціальними службами, які тільки тоді народжувались. Ми робили якісь проекти по бездомності, якісь проекти по просвіті молоді про одне, про друге, про третє. Але по факту головне — то була самоорганізована тусовка клубівська. “Клуб для клубів” називався».

  • «Все, що можна було протестне, — це все було у нас в ліцеї. Плюс там класне було викладання української мови, літератури і історії. Книжок, крім Субтельного, ніяких не було. Ми сиділи в... Нам дали доступ у Парламентську бібліотеку і Вернадського. Парламентська бібліотека — це моє місце, де ми жили. Два приміщення — те, що на Європейській площі, і те, що внизу в елеваторі. Це — наша бібліотека. Фактично тільки на архівах. Все, що ми знали про історію, ми викопували фактично самі на архівах. Те, що ми читали з літератури — Розстріляне відродження і все решта, — це те, що реально переписували від руки. Тому що нічого ще видано не було. І всі прапори, все, що там відбувалося, — все відбувалося у нас в ліцеї і нашими силами. А потім почались політичні партії. І прикол був у тому, що... ми ж молоденькі, ми тільки школу закінчили, почали вступати в вузи. І тут з’являються політичні партії. Не тільки Рух, а ще купа різних. І тут наші люди, мої однокласники і однокурсники, стають лідерами різних “комсомолів” при різних партіях. Тобто ідеологічно… ми-то вивчали історію ХХ століття, ми якраз історію незалежності України, [19]17–18-й, ми її вивчали в деталях. Ми малювали… У мене була якась там реферативна робота — всі політичні рухи і партії України перед [19]17 роком і [19]17–18-й. Хто від кого відколовся, які лідери, які ідеї. Ми читали програми тих партій. Тобто реально ми це знали. І може, за рахунок того, що ми це знали, моментально… хтось працює в Українській студентській спілці [УСС], і ми там тусім в УСС, знайомимось… отака буза. Хтось в молодому Русі, хтось ще десь… І оці от лідери всіх партійних молодіжних відгалужень чи молодіжних партій були однокласниками, однокурсниками».

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 27.12.2022

    (audio)
    duration: 01:58:39
    media recorded in project Voices of Ukraine
  • 2

    Kyiv, 30.12.2022

    (audio)
    duration: 01:29:27
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Самоорганізація спільнот — це головна сила

2000, червень — Київ, Могилянка
2000, червень — Київ, Могилянка
photo: family archive

Ганна Володимирівна Довбах народилась у Києві 21 серпня 1976 року. 1986 року, уникаючи наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, сім’я Довбахів переїхала до Карачаєво-Черкесії (Росія). З 1988 року, після повернення до Києва, Ганна Довбах разом із сім’єю брала участь в акціях української екологічної асоціації «Зелений світ», одним із засновників якої був її батько, Володимир Андрійович, а в грудні 1990 року — у формуванні ланцюга злуки (акція «Українська хвиля»). У 1991 вступила до новоствореного Українського гуманітарного ліцею при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, який успішно закінчила 1993 року. З 1994 по 2000-й одночасно навчалася у двох університетах: Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті психології та Національному університеті «Києво-Могилянська академія» на спеціальності культурологія. У студентські роки стала учасницею анархістських ініціатив: студентської профспілки «Пряма дія» та групи «Tigra Nigra». Під час підготовки театралізованої акції разом з іншими членами групи була затримана органами правопорядку за звинуваченням у вживанні нецензурної лексики в публічному місці. У 1997 році разом з однодумцями створила тверезницьку організацію для соціально активної молоді, яка пізніше була названа «Клуб для клубів». У 2004–2014 роках працювала в Міжнародному Альянсі з ВІЛ/СНІД в Україні, розвивала напрямок самоорганізації та мобілізації спільнот. З 2014 року живе у Вільнюсі та працює у Євразійській асоціації зменшення шкоди (Литва) на посаді виконавчої директорки, займається організацією спільнот і підтримкою громадських рухів за нерепресивну наркополітику.