The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ганна Довбах Hanna Dovbakh (* 1976)

• народилась 21 серпня 1976 року в Києві

• у 1986–1988 роках після Чорнобильської аварії разом з родиною мешкала в Карачаєво-Черкесії (Росія)

• 1990 — учасниця акції «Українська хвиля» (ланцюг злуки)

• у 1991–1993 роках навчалась в Українському гуманітарному ліцеї при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка

• у 1994–2000 роках одночасно навчалась у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті психології та Національному університеті «Києво-Могилянська академія» на спеціальності культурологія

• з 1995-го — учасниця анархістських організацій

• з 1998-го — засновниця та учасниця організації для соціально активної молоді «Клуб для клубів»

• у 2004–2014 роках працювала в Міжнародному Альянсі з ВІЛ/СНІД в Україні, займалася самоорганізацією та мобілізацією спільнот

• 2004 — учасниця Помаранчевої революції

• 2013–2014 — учасниця Революції гідності в Києві (зокрема, займалась дослідженням самоорганізації, брала участь у проєктах «Євромайдан SOS», Автомайдан, Університет Майдану)

• з 2014-го — виконавча директорка у Євразійській асоціації зменшення шкоди (Литва)

Ганна Довбах, дочка екологічного активіста Володимира Довбаха, рано отримала досвід участі у протестних акціях. Була учасницею анархістських ініціатив, одночасно навчаючись у двох провідних українських університетах; разом із однодумцями створила тверезницьку організацію, яка згодом об’єднала лідерів та активістів багатьох молодіжних громадських рухів. Пані Ганна є відомою європейською експерткою зі самоорганізації та мобілізації спільнот. Оголошена персоною нон ґрата у Республіці Білорусь.

Сімейна гірська романтика

Ганна Володимирівна Довбах народилась у Києві 21 серпня 1976 року. 

Батько, Володимир Андрійович Довбах, родом із Чернігівщини, після закінчення Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України) працював в обчислювальному центрі Міністерства заготівель УРСР. 

Сім’я матері, Ніни Миколаївни (в дівоцтві Ступак), втекла від розкуркулення зі Слобожанщини до міста Дружківка Краматорського району Донецької області. Ніна Миколаївна закінчила ВНЗ у Краматорську і приїхала працювати за скеруванням на Київський машинобудівний завод ім. Артема (тепер ДАХК «Артем»).

Батьки пані Ганни захоплювались гірським туризмом і познайомились в одному з туристичних походів. «Все моє дитинство, вся моя романтика і їх романтика як сім’ї — це туристичні походи, намети. Кожну відпустку ми проводили на Кавказі».

1986. Евакуація на Кавказ

Добре знання Кавказу допомогло Володимиру Андрійовичу вивезти сім’ю з Києва після аварії на Чорнобильській АЕС. «На 1 травня ми ходили [на демонстрацію]. А з 2 травня, коли прийшла інформація, що це радіація, нас тримали і вивезли на Донбас. Потім школою вивезли в Крим у табір якийсь. А потім ми не повернулись вже у Київ — батьки вирішили тікати». На два роки сім’я Довбахів переїхала до села Маруха, що у Карачаєво-Черкеській автономній області Ставропольського краю (Росія). Саме там, від українських переселенців, пані Ганна вперше почула коляди. «Вони нам колядували. “Нова радість стала” я чула в Марусі. Там приходили не молодь, баби. Молоді було дуже мало, вони виїжджали. У карачаїв по 12 дітей, а у хохлів здебільшого старші баби. Але вони приходили, і колядували, і вчили нас всім обрядам».

Причиною повернення сім’ї до Києва пані Ганна називає відчуття небезпеки, яке підсилилось через процеси, що супроводжували розвал Радянського Союзу, зокрема «стало зрозуміло, що ми тут чужі, ми не дуже володіємо місцевою мовою».

Сім’я активістів

У Києві Ганна Довбах разом з батьками, активістами екологічного руху, брала участь у зібраннях та демонстраціях української екологічної асоціації «Зелений світ», одним із засновників якої якраз і був її батько, Володимир Андрійович. За спогадами пані Ганни, члени «Зеленого світу» часто були і членами Народного Руху України, громадсько-політичної організації, що відіграла ключову роль у здобутті Україною незалежності. 

Найяскравішим спогадом цього періоду стала участь сім’ї Довбахів у масштабній акції «Українська хвиля» (ланцюг злуки), що її організував Народний Рух України. 21 січня 1990 року українці взялись за руки і утворили живий ланцюг загальною довжиною близько 700 кілометрів від Івано-Франківська (місце ухвалення Акту Злуки) до Києва. «Це було дуже важливо. Якесь внутрішнє відчуття, що це не купочка якихось дисидентиків, а це реально величезна кількість людей, які за Незалежність, за Злуку, за Україну».

Навчання. «У нас було дуже багато свободи»

1991 року пані Ганна за ініціативи батьків вступила до новоствореного Українського гуманітарного ліцею при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Навчання в ліцеї, за словами пані Ганни, змінило її життя. «Заснували цей ліцей шістдесятники. І вони, конєчно, зламали нам життя… Вони нам постійно говорили, що ми — надія нації, ми — еліта нації, від нас залежить доля нації…»

Пані Ганна згадує вчителів-ентузіастів мови, літератури та історії, які давали учням багато свободи та «знали цінність того, що викладають». 

З 1994 року навчалась одночасно у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (КНУ) на факультеті психології та Національному університеті «Києво-Могилянська академія» на спеціальності культурологія, де отримала магістерські дипломи у 1999 та 2000 роках відповідно.

Анархісти. «Tigra Nigra»

Під час навчання в університеті Ганна Довбах стала учасницею кількох ініціатив анархістського спрямування: студентської профспілки «Пряма дія» та групи «Tigra Nigra». «Ми познайомилися під університетом — соціологи, психологи і філософи… Під Червоним корпусом [КНУ] без пʼятнадцяти два вся ця тусовка і формувалася». Група складалась з 10–12 осіб, які проводили «інформаційні кампанії, художні акції, <…> перформанси», виступаючи за горизонтальну самоорганізацію, гендерну рівність, але проти виборів та міжнародних кредитів. Як згадує пані Ганна, під час підготовки до театралізованої акції їх було затримано за звинуваченням у вживанні нецензурної лексики в публічному місці. «Відправили в “обєзьяннік”, зробили суд. Але за рахунок того, що на суд до мене прийшли не тільки батьки, а ще і якась преса, і друзі… плюс серед знайомих дуже далеким чином знайшли якийсь блат серед генералів, і він сказав: “Та пожалійте, вони дурні”… І нас пожаліли». Ця подія залишила глибокий слід та «налякала на все життя». 

«Клуб для клубів»

Одночасно з участю у «Tigra Nigra» пані Ганна разом з однодумцями на пропозицію Костянтина Сергійовича Красовського (тоді директора Інформаційного центру з проблем алкоголю та наркотиків) створила тверезницьку організацію для соціально активної молоді, яка пізніше стала назватись «Клуб для клубів». «Клуб для клубів» проводив тренінги для лідерів різних громадських організацій, але найважливішою, на думку пані Ганни, була самоорганізація групи. 

Згодом учасники обох груп перетнулись, «і на оцьому міксі соціальної активності, протидії корпораціям і алкогольним, і тютюновим і анархістської діяльності виросла купа ініціатив. Зі спільним майном, спільним простором». Так утворився центр «Соціальна Дія» та інтернет-ресурс zaraz.org.

«За вільну від тютюнового диму Україну»

Співпраця з Костянтином Красовським наприкінці 1990-х років привела пані Ганну до коаліції громадських організацій «За вільну від тютюнового диму Україну», яка виступала за законодавче регулювання тютюнового ринку. «Я була помічницею депутата, — згадує пані Ганна, — здається, його прізвище було Мельников [Орест Борисович], він був із Зеленої партії [Партія зелених України]». Лобістами інтересів тютюнових корпорацій виступала корпорація «Укртютюн», і, за твердженням пані Ганни, «вони [“Укртютюн”] вже на той момент повністю купили комуністичну фракцію в парламенті… Комуністи у них жили в одному будинку. Там жили тютюнові великі чиновники із тютюнових корпорацій, і там дали комуністам квартири <…> десь на Оболоні <…> Коли ми зустрічались в Комітеті охорони здоров’я по рамковій конвенції [з контролю над тютюном], вони між собою обговорювали, хто у них новий консьєрж. Тому я знала, що вони в одному будинку».

2004. Помаранчева революція. «Ми там стояли не за Ющенка. Ми там стояли за чесні вибори»

Від початку 2004-го і впродовж наступних 10 років пані Ганна працювала у Міжнародному Альянсі з ВІЛ/СНІД в Україні, де опікувалась напрямом самоорганізації та мобілізації спільнот. 

Спогади про перші тижні Помаранчевої революції пов’язані зі страхом: «Точно пам’ятаю, що було дуже страшно… швидше за те, що тут зараз в цьому казані (а це ж казан — Майдан, тобто така яма) найкращий мозок, головні сили всієї України… Тут були всі мої друзі: поети, мислителі, дослідники, всі громадські сили…». 

Одним з важливих завдань Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні пані Ганна називає інформування закордонних колег про те, що відбувається, підкреслюючи не політичне, а правове спрямування протесту: «Ми там стояли не за Ющенка. Ми там стояли за чесні вибори. <…> Оця підміна для більшості людей, які були на Майдані, політична підміна, зіграла потім дуже погану роль і привела до розчарування». 

2013–2014. Революція гідності. «За цінності у чистому вигляді»

Події цього періоду стали для пані Ганни не тільки актом прояву громадянської позиції, а й предметом професійного інтересу. «Всі, хто керує самоорганізованими групами, — не тільки сотні самооборони, але і радіостріми, їжа, медична служба, оці всі аптечні склади… Всі, хто організовували ці служби, — це ті, хто мали досвід участі і організації у 2004 році. Просто людей стало більше. І кількість привнесла можливість структурувати через горизонтальну самоорганізацію. Головне було, що це, нарешті, не за Ющенка і не за якогось політика, а за цінності в чистому вигляді».

Пані Ганна брала участь «там, де могла, там, де вважала за потрібне»: в акціях Автомайдану, в інформуванні різними способами про перебіг подій на Майдані, читала лекції у Відкритому Університеті Майдану на тему самоорганізації спільнот, була волонтеркою правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS», яка, зокрема, документувала порушення прав людини під час протестних акцій. 

2014. Євразійська асоціація зменшення шкоди. «Чим ми займаємось? Експортом революцій»

Навесні 2014 року, після анексії Криму, пані Ганна прийняла пропозицію Євразійської асоціації зменшення шкоди і переїхала жити та працювати до Вільнюса (Литва). Серед причин переїзду називає власну неготовність до воєнних дій, які вже розпочались в Україні, та відповідальність за дитину. «Я взяла таку функцію — підтримувати, чим можна, волонтерські ініціативи <…> і інформувати міжнародну громадськість про те, що Україна в війні, Україна бореться».

Основною місією асоціації пані Ганна, яка обіймає посаду виконавчої директорки, вважає організацію спільнот і підтримку громадських рухів за нерепресивну наркополітику. Але наводить приклади й іншого сприйняття результатів своєї роботи: «У 2014–2015-му на частину зустрічей у Центральну Азію, типу Узбекистан, мене не пускали і одразу казали на рівні міністерства закордонних справ: “Вибачте, ми не дозволимо експорт революції”. Це стало нашим внутрішнім мемом. Чим ми займаємось? Експортом революцій».

А 2018 року Ганну Довбах оголосили персоною нон ґрата в Республіці Білорусь. Тоді вона приїхала в Білорусь для участі в тренінгу, що його організував Фонд народонаселення ООН. «Попросили мене проїхати в поліцейський участок, і мені вручили наксерену бумажку… там вписується просто моє прізвище. Громадянка така-то попереджена, що вона є персоною нон ґрата в Республіці Білорусь, і якщо вона перетне кордон, вона буде посаджена на п’ять років». Підстави такого рішення до сьогодні лишаються для пані Ганни загадкою.

2022. Повномасштабне вторгнення. «Донатити максимально, інформувати максимально»

У лютому 2022 року тривога пані Ганни за долю України перетворилась на паніку. Тоді у Литві вона ділилась із колегами своїм найбільшим страхом, що російські війська «перетворять Україну на Алеппо». Каже, що її завдання у війні лишились незмінними — «донатити максимально, інформувати максимально».

Литву та настрої людей, що оточують пані Ганну зараз, описує так: «Це специфічна країна, яка знає, що ми не просто наступні, а що ми в цій же війні в звʼязці. І те, що Литву не бомблять зараз, це просто тому, що бомблять Україну. І тому треба на Україну віддавати все, що можливо».