Ольга Донеччанка Olha Donechchanka

* 1960

  • «Коли ми випускали газету, в нас не просто була, в нас була співоча редколегія. Ми всі співали. Там починали, грали двоє-троє, під кінець вже — я також не вміла грати — вже і я грала на гітарі, і ми всі підспівували. І серед наших пісень, я до цього часу, до того часу, поки ми потрапили сюди на західну Україну, вважала, що це гімн українських націоналістів. Бо ми співали, така була пісня — “Жовті та блакитні наші кольори, ми непереможні — шаблі догори”. Уявіть собі, коли був наш будівельний загончик від фізфаку — фізичного факультету — поїхав до Тюмені [місто в Західному Сибіру, тодішня Російська РФСР] і наші хлопці надумали йти по площі біля їхнього обкому і заспівати її, бо вона дуже гарно співається. Вийшов перший, другий секретар. Ніхто ж не знав, що другий секретар українець і розуміє. Бо перший сказав: “Як гарно співають”. Він навіть попросив: “Заспівайте оту, що ви вчора співали”, — перший секретар. Другий секретар, коли то почув, потім тихенько підійшов, сказав: “Міняйте комісара”. Був не тільки командир загончика, був комісар загону. “Зняти комісара, — і все інше. — Ви що, хочете потрапити всі куди не треба?”. Тобто він зрозумів. Бо той навіть, як з’ясувалося, не зрозумів, про що йшлося в пісні. Тобто отакі були з Донецька. Донецьк, Донецький університет. Але такі були. Як потім він сказав: “До нас приїжджають із західної України студенти, вони такого собі не дозволяють, що це ви?”. І врятувало саме те, що були з Донецька. Бо сказали: ну, які там націоналісти українські в Донецьку, та східняки ж. Тобто така-от була спільнота, яка могла ризикувати. А вони ж знали, що це не можна, але вважали, що в Тюмені… вони це не наважились би в Донецьку, бо в Донецьку зрозуміли [б] українську мову. Але ж вони не здогадувалися, що там другий секретар також виявиться україномовним».

  • «Можливо, саме через оці події, ще Помаранчевої революції, у нас не відразу сприйняли і [20]14 рік. Так само більшість мого оточення, не всі, але більшість нашого оточення, і навіть в нашій родині, ми були проти того, щоб починало на Майдані, коли вже то насильство. Ми підтримували Майдан, допоки не почалися оці коктейлі Молотова і все інше. Тобто коли вийшов Майдан з проєвропейськими лозунгами, у нашій родині підтримали. Тому що у нас на той час вже донька жила в Європі, ми бували в Європі, ми розуміли, що Європа — це набагато краще, ніж Росія. Нам треба туди. І мій чоловік, хоча він був білорус, він вважав себе громадянином України. Він казав: “Як громадянин України, я краще буду з Європою, ніж я буду десь з Росією”. Він взагалі казав “з Азією”, не з Росією, а з Азією. Але все одно, коли почалось оце насилля, ми не підтримували Майдан, бо для нас це було як порушення закону. І це якщо навіть в нашій родині не підтримали, то уявіть, скільки тих, хто були налаштовані ще й до того [проти Майдану]. У нас, наприклад, зміна настроїв відбулася аж на початку січня. Ми відразу після Нового року, десь першого чи другого січня, виїжджали до Словаччини на лижах покататися і зустрітися там, на нейтральній території, з донькою, яка вже на той час мешкала з чоловіком, мусили приїхати, у Відні. Коли ми приїхали, пересадка була саме в Києві. Ми приїхали з Донецька. На жаль, син тоді захворів, у нього температура була, і чоловік сказав: “Я залишаюсь тут, мені там нецікаво”. А я дуже хотіла піти на Майдан. Я мушу все побачити своїми очима. Я йому пояснювала, що я трошки журналіст, хоч я вже не журналіст, але я розумію, що можна спотворити факти як завгодно і то, що ми бачили по телебаченню, це необов’язково [правда]. Я хочу туди піти. Вони мене відпустили, бо у нас так було, що ми приїхали вранці, а поїзд був тільки після п’ятої години. Тому я поїхала і почала спілкуватися на Майдані з людьми. Я дуже вдячна тому незнайомому чоловікові з Дніпропетровська, який раптом вийшов зі свого намету і побачив моє обличчя, мої очі, якими я дивилася на ходу. Якраз в той час, коли я там була, організували ходу там, де ото «москаляку на гілляку» і все-все-все інше. Я взагалі проти якихось була національних таких… до того часу проти якихось нападів на яку завгодно національність, бо в мене інтернаціональна родина, бо в мене чоловік наполовину москаль, наполовину білорус, але він громадянин України. Тобто я, звичайно, так дивилася відверто. Ми, до речі, східняки, відрізняємося трошки більшою щирістю, відвертістю. Це мені казали, це, можливо, наш недолік, але по нас відразу видна отака реакція. А я, як типова східнячка, таки не могла приховати цього відношення. Він каже: “Вам це не подобається?”. Кажу: “Ні, мені не подобаються ті гасла, з якими вони йдуть зараз під час цієї ходи”. І він мені так показав, каже: “От подивіться, у мене тут зараз сидять, ми з Дніпра, ми всі там з вищою освітою”. Як він сказав тоді: “У нашому наметі дев’яносто дев’ять відсотків людей з вищою освітою. Як ви думаєте, це показує, що ми такі дурні чи розумні?”. Я, по-перше, задала питання, чому дев’яносто дев’ять, не сто? Він каже: “Та тут студент є”. Тобто він ще недовчився, але, каже, майже всі. Я кажу: “Ні, освіта — це мусить якось підказати правильний вибір”. І він почав мені розповідати, хто там опинився. Це, каже, підприємець, у якого віджали бізнес, це там ще хтось, а я на нього дивилася такими очима: у нас в Донецьку бізнес не віджимали так, на своїй території та бандитська купа, вона не ображала своїх, і ми сприймали цей світ саме через враження ті, що отримували на своїй території. Я порозмовляла з ним, походила, поспілкувалася ще з кимось. Я легко знаходжу контакт. В мене ще залишки тих практик журналістики, що були колись, що я могла підійти до людини, щось запитувати, залишилися. Це допомагало мені спілкуватися. Я приїхала й сказала чоловікові, який був точно налаштований. Каже: “Ну що, надивилася?”. Я кажу: “Надивилася, не все так однозначно”».

  • «У нас в самому Донецьку, я не беру маленькі містечка, а в самому Донецьку все ж таки було більше людей за Україну. Я-то, можливо, вас і здивую, але, я не можу зараз знайти ті дослідження, але пам’ятаю, що перед самим референдумом, який потім відбувався [незаконно проведений сепаратистами 11 травня 2014 року], у нас вже не було українських наших, з українських видань наших журналістів, а були з “Радіо свобода”, і вони проводили опитування. Я то точно читала в інтернеті. Я прочитала тоді, але я ж не думала, що воно мені колись знадобиться, прочитала і забула. Але там проводили опитування кореспонденти “Радіо свобода”. Це за два чи три тижні до референдуму. По місту вже бігають “орки” з автоматами, настрій, туди до цього ще завозили автобусами з Росії, ми бачили, особисто бачила ті номери, на проросійські мітинги. Бо серед тих мітингарів пенсіонери були наші. Це точно, українські. Вони за ковбаску за 2,20, вони прорадянські, вони би маму рідну продали. А от молодь, чоловіки такої спортивної статури, що там розмахували, ті, хто провокував на такі дії, — це були в більшості завезені. Я не кажу, що у нас не вистачало своїх рагулів з якихось борцівських таких, тітушок [найманці, яких використовували для провокацій і перешкоджання діяльності проукраїнських активістів], так скажімо. Вони були, але вони на той момент, коли проводилися [ці мітинги], ще не отримали наказу, що треба втручатися, ті мусили завозити. І навіть в таких обставинах, в такому оточенні люди відповідали, а питання стояло не якось нейтрально: Донецьк до України чи до Росії? Тобто ви мусили вибирати: або то, або то. <…> За Росію було не більше 30 відсотків, щось було 29 і більше 70 відсотків. Так, вони там написали: якийсь відсоток відмовлявся взагалі відповідати. Але серед тих, хто відповідав, при тому, що люди мусили вже боятися. Тоді ми ще були неналякані, ми були настільки не налякані, що сперечалися і перед самим референдумом, і після нього. Ми ще на роботі сперечалися про те, що Донецьк мусить належати Україні і що ці події просто спровоковані Росією».

  • «Ну, така-от ситуація. І йдеш по вулицям — ти вже не впізнаєш свого міста. Це було вже таке враження. Все стоїть, як було, тоді ще не було нічого порушено. Тоді ще обстріли велися тільки біля аеропорту і Октябрське — таке є [село поблизу Донецька, з 2016 року — Кисличне]. Але нас там не було. Тобто туди я не заїжджала, в ту зону, я їду по центру, який ще зовсім стоїть, як завжди, а відчуття, що це вже не твоє місто. Три тижні ти не був. Може, ця атмосфера, все це так впливало. Я повернулася, чоловік так боявся, він казав, там, де тільки залишають, їдуть, то відразу мародерять, відразу забирається бізнес. Ми все ж таки наче працюємо, виходимо, хоча там близько від аеропорту бувало і страшнувато, і все це тривало. Я його весь час вмовляла, що ми мусимо поїхати, ми мусимо поїхати. Він погодився нарешті, що добре, виїдемо поближче до Бердянська. Але виїхали ми навіть раніше. Мусили в четвер виїжджати. У нього були справи, але коли ми збирали[сь], раптом до нас з попереднього тижня приїхала та навала, прийшла ота навала з Краматорська, зі Слов’янська і в’їхали в місто. Ви не уявляєте, що то було, коли вони йдуть — ці бородаті, грязні, з автоматами, відчуваючи себе з тими автоматами господарями. Хоча ми вже звикли до автоматів, ми їздили на дачу, нас зупиняли чеченці. До речі, було вже повно чеченців. Казали, не було руських. Там чеченці стояли на блокпосту між Донецьком і Горлівкою, на ясинуватському блокпосту, там стояли чеченці. Але я їх менше навіть боялася, ніж коли там стояли й інші. Бо ті здавалися неадекватними, там очі дивляться не туди, і ти розумієш, що він під якоюсь речовиною знаходиться. І він розмовляє з тобою, а тримає дуло на тебе і отак-от у нього тремтить рука. Але ми вже навіть до цього майже звикли. Чеченці — ті хоча б знали, що дуло треба так тримати. Розумієш, що вони все одно вчасно його піднімуть на тебе, але все одно вони виглядали більш-менш цивілізовано порівняно з тим збродом, що був на тих блокпостах з автоматами. А коли та навала вже приїхала, то вже мій чоловік каже: “Добре, що ти забронювала, тут справді неможливо”. Тоді на нього то подіяло, що він погодився: “Добре, ми поїдемо”. Мусили виїхати в четвер, але в понеділок вранці ми збиралися на роботу, і раптом зателефонували мені, скритий номер, невизначений, знаєте, буває невизначений номер. Відразу до мене звернулися по імені, по батькові, і я якось розгубилася, і запитують: “Ініціали вашого чоловіка?”. Я там на автоматі якось так: “О. В.”. А потім кажу: “Хто ви?”. — “Це неважливо, ви мусите… — але до мене звертаються Ольга Миколаївна, — ви мусите не пізніше 12 години у вівторок, — або в середу, тобто у вівторок вдень навіть сказали, — виїхати з Донецька. От вранці щоб вас вже не було”. Я вмовила його не їхати на роботу. Дуже довго умовляла, що давай ми зберемося, найнеобхідніше. Тут інтуїція жінок дуже часто допомагає. Він сперечався, бо вважав, що це просто чийсь розіграш, спочатку. Я кажу: “Це занадто страшний розіграш, тим більше яка ж різниця, ми в четвер збиралися — зараз виїдемо у вівторок”. “У мене там є справи”. — “Нічого, ми якось владнаємо в телефонному режимі”. Потім у нього чомусь з’явився такий страх: це хочуть віджати бізнес, відразу, так як там віджимали. Я кажу: “А ти що, на автомати підеш грудьми за бізнес? Ти мені дорожче за той бізнес, все кинемо”. А він для нього був як дитина. Науковець, який раптом кинув все, і от пішов той бізнес, він створював, носив сумочками, створив з сумочок до фірми. Уявіть собі, там же нічого ані вкраденого, не прихватизованого, як то буває у наших у багатьох. Тобто там все от з такого, поступово вирощений, це його руками, він до нього відносився як до своєї дитини, до того бізнесу. Він не хотів його кидати. Поки не сказала: “Ти грудьми будеш стояти перед автоматами? Бо якщо будуть віджимати, то будуть віджимати з автоматами”. І все ж таки вмовила. Ми зібралися і рано-вранці виїжджали. Виїжджали, забрали… дещо було з грошей, звичайно, а вже на той момент віджимали авто на блокпостах. І наше щастя, що ми не такі мажори і не купували свого часу “ренджровер”, те все-все-все інше наворочене, навіть “ауді”, “мерседеси”, ті, що в першу чергу, а мали непоганий “мітсубіші” звичайний. Тому нас, можливо, через це, а може, просто й доля така, що ми виїжджали, нам повезло — якраз перед нами їхав на позашляховику, на “мерсі” хтось, його зупинили і почали перевіряти. Ми їхали за ним на одному блокпосту, і ті були настільки… мабуть, щось знайшли, бо почали кликати, і нас пропустили отак. В іншому місці знову. Тобто ми проїхали чотири блокпоста, а я вже за цей час… більше місяця ми жили вже, бо це трапилося вже у липні, ми більше місяця вже жили, коли не мали навіть можливості слухати українське телебачення. Тобто там перше, що робили, — це вирубали українське телебачення. Добре, що був інтернет, нас він наче рятував. Але так хотілося почути щось своє, побачити щось своє, що коли ми нарешті побачили синьо-жовтий прапор, я розплакалася».

  • «Я ж сказала, що рік я дивилася, як змінюються люди, як ця пропаганда трошки змінює людей. Коли адекватна людина, яка не ходила на вибори, працювала у фізико-технічному інституті жінка, правда, вона не науковець, вона інженер якийсь, але все ж таки з освітою, зустрічає мене і каже: “Ось, ти мені казала, так ми з тобою підтримували Україну, а дивись: нас Україна вбиває”. Недалечко від нашого будинку, на сусідній вуличці, вона мені показує там, де ми зустрілися з нею якраз: “Дивись, влучення, пряме влучення”. От квартира, там жив наш відомий скульптор донецький, загинув разом з дружиною, всі, пряме влучення. А я дивлюсь на неї, кажу: “Так, покажи мені, будь ласка, де аеропорт?”. Вона показує в один бік. “Покажи, звідкіля прилетіло, ти сама правильно сказала, що це пряме влучення, це не якось там розірвалося і побило трошки, а це прилетіло”. Вона: “Там”. — “Дивись, це під прямим кутом, так можуть літати снаряди? Ти ж жінка з освітою”. Ну добре, що я фізик. Я можу якось це пояснювати. А вона [каже]: “Так що, це значить, летіло десь з парку, — воно називається парк Ленінського комсомолу, але то, скажімо, район “Донбас Арени”), — десь звідтіля?”. Я кажу: “Так”. Після того я в інтернеті відшукую там, де прилетіло. Думаю, не може такого бути, щоб по місцевих каналах — а тоді люди ще не боялися то викладати — хтось щось [не] написав. Точно, відбувся постріл, якщо в той день, коли це відбулося, і приношу їй, кажу: “Дивись”. Показую: людина почула, що там, де була маленька залізниця, тобто дитяча залізниця, з того району якийсь постріл саме в той час, то це хто? Після того “орки” наш будинок власний… там побило, в мене на десятому поверсі було побито, на восьмому там взагалі, а пряме влучення було в сусідній будинок, на третьому поверсі, такий був обстріл. Добре, там в нас ніхто не загинув, просто побило, але стріляли з найближчого терикону. Розрахувати фізикам то не проблема, бо побачила, який діаметр воронки. Відразу же калібр з’ясували, а по інтернету, навіть якщо ти не балістик, ти можеш прочитати, що такий калібр не зможе долетіти сюди з аеропорту чи з Авдіївки, які найближчі до нас були в той час заняті українцями. Але це треба ж було мислити, а тепер уявіть собі людей, в яких немає освіти. Якщо навіть людина з освітою, та ще й у фізико-технічному інституті працювала, вона не задумалася над тим, а тут люди без освіти. Їм кажуть, що українці нас обстрілюють, і у нас весь час, то в нас в тролейбус [влучили], загинув був, то попали в автобус і там багато жертв. І людям весь час кажуть, що це зробили українці і гинуть маленькі діти. Там в Донецьку навіть пам’ятник побудований дітям, які загинули від рук “українських нацистів” чи я не знаю точно, як вони написали, але щось таке подібне написали. Коли так промиваються мізки. Звичайно, це війна, це може бути і від нашого снаряду, я все можу припустити. Це зараз ми маємо високоточну зброю, а тоді ми її не мали. Але по тим випадкам, які показали по обстрілу нашого Донецька, я впевнена, це стрілялося все з Донецька, бо там не той калібр, щоб він долетів так далеко. Оці провокації — на сьогодні це отой основний фактор, який переконує навіть тих, хто не визначився <…>, що Україна якраз вбиває донеччан. Це дуже брудна війна. Це були дуже брудні технології. Тому не дивно. Мене, навпаки, більше дивує, що незважаючи на таку пропаганду, на таку промивку мізків, там залишається ще багато людей, які чекають України. Я можу то підтвердити точно, бо я була там востаннє у грудні [20]21 року. За місяць, можна сказати, до початку повномасштабного [вторгнення Росії], трошки більше ніж за місяць до повномасштабного вторгнення я спілкувалася з такими людьми. Я боялася спочатку з ними спілкуватися. Але коли я почула від них: “Оль, ну скажи, нас будуть звільняти чи вже кинули?”, я кажу: “Звичайно, будуть звільняти. Я просто не знаю, коли і яким чином”. Але була здивована навіть».

  • Full recordings
Full recordings are available only for logged users.

Коли ми побачили синьо-жовтий прапор, я розплакалася

Ольга Донеччанка під час запису інтерв'ю 2023 р.
Ольга Донеччанка під час запису інтерв'ю 2023 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Ольга Донеччанка народилася 16 грудня 1960 року в м. Краматорськ Донецької області. Спочатку закінчила восьмирічну школу, а згодом навчалася в десятирічній, у фізико-математичному класі. Через загублені конкурсні твори не змогла відразу вступити на факультет журналістики, тому пішла навчатися на фізико-математичний факультет Донецького університету. Там же закінчила і факультет журналістики. Працювала в Краматорську, спочатку в дитячому садочку, а згодом — у школі, вчителькою фізики. Після переїзду з чоловіком у Донецьк почала викладати фізику в школі №37. У 1990-ті разом з чоловіком започаткували родинний бізнес. Сім’я змушена була виїхати з Донецька у 2014 році через російську агресію. Спочатку проживали в Краматорську, а згодом переїхали до Львова. У 2023 році пані Ольга активно волонтерить, співає в церковному хорі, пише пісні. Авторка книги «Я так люблю життя» про українських добровольців в АТО.