Юлія Антонюк Yulia Antoniuk

* 1992

  • Я повернулась назад [в Україну], тому що я вже більше не могла бути там. Тому що я не бачила свого життя там. Я хотіла в жовтні… Скажем так, я організувала все, що я могла організувати, я попрацювала, я знайшла мамі житло на той момент. І я зрозуміла, що я дуже хочу бути тут, разом з людьми, дотичною до того всього, я хочу разом все переживати, я хочу бути підтримкою для свого на той момент хлопця, а зараз — чоловіка. І я відчувала внутрішньо, що я хочу бути тут, разом з цими людьми. Тому що кожного дня всі українці, з якими я працювала там, всі читали новини. Всі дивились на це. Всі дивились, і всі були в захваті від якихось певних операцій, від дій, від загального настрою, від тієї відсічі. Я теж дивилась на це, і я хотіла бути тут. Я не могла не прийняти участь. Нехай не так значимо, як наші воїни, як наші жінки й чоловіки, які пішли в Збройні сили, але я хотіла бути дотичною тим, чим я можу. Бути тилом для свого хлопця. Не знаю, це таке внутрішнє відчуття, що все — я не можу там. Там що далі? Ти працюєш, заробляєш гроші. Та в мене все життя не було про заробляння грошей. Я ніколи їх не вміла заробляти. Я завжди йшла в творче, робимо творче — клас, це з перспективою, має бути душа, має бути фінал, має бути мета, має бути ціль. Має щось мати значення. І от в мене якось по життю: щось мало б мати значення. І навіть моє повернення, навіть моє життя тут… Я хотіла просто доторкнутись навіть до того всього класного. А класним я називаю те, як люди тоді себе вели: як вони донатили, як вони допомагали, як вони думали. Тоді я вважала це прям мощним. Тому я вирішила повернутись.

  • Ми виїжджали дуже ввечері, переїжджали через Варшаву, тому що моя подружка, яка вже виїжджала до того, поїхала у Варшаву. Ми через неї їхали. Потім в Берліні… Ми приїхали туди ввечері, і нас чомусь відправили до… Ми хотіли їхати далі, тому що нам треба було далі. А нас посадили в автобус і відвезли у якийсь експоцентр. Привезли і сказали: «Ось там розкладушки, чай-кава, булочки». А ми такі: «Нам треба їхати далі» А вони: «Вночі не ходять потяги, що ви від нас хочете». І поки ми були там, вийшла така історія, що один з онуків маминої подружки попросив термометр. Нас почали всіх перевіряти на ковід. І нас розділили. Ми залишились в експоцентрі, а їх забрали взагалі окремо, ми потім дізнались, що це готель. Вони там сиділи тижні два. А нам довелось їхати далі, тому що не могли довго тут залишитись, і треба було щось робити. Ми приїхали тоді до сестри маминої подружки ввечері. І я подумала: «Клас, два тижні, і я повернусь назад додому. Зараз швиденько мамі тут все "нарішаю", з документами дуже скоро зроблю». І ми приїхали, вечеряли, і тут ця жіночка говорить: «А я вообще-то люблю Путина. Я бы ему даже дала». І я сиджу, і в мене не те що слів нема, я не розумію, куди я втікала. У яку сторону я втікала, що я опинилась тут. І мені потрібно було дуже швидко намагатись знайти якийсь ще інший варіант. Я маму б тут не лишила. Ну не можу я її залишити тут — ну як? Щоб вона потім набралась того впливу? І я телефоную своєму Олегові і кажу: «Така ситуація». Кажу: «Треба щось робити». Він вже там роззнайомився, у нього почалось якесь таке вже спілкування з хлопцями. Каже: «Один мій побратим відправляв людей за кордон. На полуницю поїдете?» Я кажу: «Мені все рівно, давай будь-що» — «Бельгія?» — «Нехай буде Бельгія».

  • Я пригадую, що я тільки приїхала сюди [до Львова], я тільки почала знайомство зі Львовом, з львів'янами. В мене була така якась надія на майбутнє. Я думала, що починається новий етап. Я пам'ятаю, один день: ми сиділи на парах, нам викладали, здається, монтаж. І відкрились двері, якийсь хлопець забіг і почав говорити, що там відбуваються заворушки, «всі на площу», «давайте виходьте». Тобто він почав агітувати нас йти з університету кудись. Викладачі це все спинили, сказали: «Так, без паніки, все добре, залишаємось на місцях». Тоді у Львові почались, я згадую, якісь протести, щось такого плану. Я не дуже сильно знала Львів. Я знала дорогу до університету і гуртожитку, де я проживала. Мені одразу почала дзвонити мама, тому що новини. Вона переживала, як я тут, що тут відбувається взагалі, чи тут безпечно, чи небезпечно. Кажу: «Мам, та все нормально, я з дівчатами, з хлопцями, все окей, ми йдемо в гуртожиток». Ми ніде не були в центрі, ми не приймали участь ніде. І, в принципі, ніхто навіть мені не пояснив толком, що відбувалось. Але якось з часом фокус перекинувся зі Львова вже на мій дім. І я вже почала переживати, що в мене вдома відбувається, тому що там вже почались і постріли, і літали, і бомбили. Скажем так, було гучно. Ми з мамою не говорили ніколи по телефону на цю тематику. Тому що були прослуховання, це було небезпечно, і були якісь кодові назви. Кажу: «Що у вас там, дощ?» Вона така: «Та, з грозою». Тобто ми якось так мінялись інформацією — я розуміла, що там відбувається. Але вона каже: «Все нормально, все окей, нам не треба виїжджати, все добре, це далеко, це не прямо в есемте, все нормально, все буде добре». І якось воно все добре-добре, вона: «В мене все добре-добре», — і воно все так стихло, принаймні в нашій розмові. А тут ми на той момент спостерігали за новинами, що відбувається. Потім зима в Києві, потім ми робили дуже багато документальних робіт присвячених [Революції гідності] після того, як на Майдані були розстріли, і дивились дуже багато всього. І якось тоді, знову ж таки, не маючи глибинних знань історії України, я трошки губилась і не розуміла, хто що відстоює, якщо в глобальному сенсі. Потім я вже почала розбиратись: «Ага, це так, це так, тут ми хочемо в Європу рухатись, тут у нас є люди, які проти, — і вже почала розуміти, де яка сторона насправді».

  • І перший раз, коли я приїхала додому… Я намагаюсь згадати, коли. Мабуть, мама приїхала першою до мене у гості до Львова. А я до неї приїхала аж пізніше. І тоді я вже там побачила блокпости, я вже розуміла, де «сіра зона», розуміла, що відбувається. Новотроїцьке з [20]14 року опинилось у такій «сірій зоні». І життя там було таке, яке ти не побачиш по телевізору. Були певні моменти… Наприклад, з Донецька — коли вже все затихло, після Революції [гідності], після того, як Росія окупувала Донецьк, вже пройшов певний час, і було дуже багато, як зараз кажуть, «договорняка» — люди спокійно виїжджали з Донецька. Їм потрібно було зняти пенсію з українських карток, зняти гроші, купити продукти, купити ліки і вернутись назад. Бо продуктів і ліків там [в окупованому Донецьку] нормальних не було. А куди вони їхали? Вони їхали у найближчі точки, тобто в найближчі села. Включно з нашим Новотроїцьким. І що відбувалось? Люди приїжджали, знімали гроші в банку. Постійно місцевим не вистачало. Вони скуповували ліки, вони скуповували продукти. Що в нас є? В нас є попит. І підвищення цін величезне. І місцевим не вистачало, скажемо так. Дідусь мій отримав пенсію — і або ліки купити, або продукти. І про це на той момент не говорили по телебаченню. Навіть не знали, що існує така проблема. Але, зрештою, всі ж пересувались нормально, виїжджали з Донецька, домовлялись на блокпостах — і на проукраїнських, я думаю, теж. Це на той момент, здається, був Порошенко президент.

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 05.06.2025

    (audio)
    duration: 02:47:31
    media recorded in project Returning Home
Full recordings are available only for logged users.

Я хочу бачити, як твориться історія, і бути причетною до цього

Юлія Антонюк під час інтерв'ю, 2025 р.
Юлія Антонюк під час інтерв'ю, 2025 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Юлія Антонюк — режисерка, письменниця, дружина офіцера ЗСУ. Народилась 4 квітня 1992 року в смт. Новотроїцьке Донецької області. У 15 років переїхала в Донецьк на навчання. Працювала спершу там, потім переїхала до Криму. У 2013 році вступила на факультет режисури в Львівську філію Київського національного університету культури і мистецтв. Відтоді жила у Львові. Спільно з чоловіком зняла декілька кліпів на пісні гуртів YAGODY та «Громадянин Топінамбур» (до 2022 року — «Гражданин Топинамбур»), а також короткометражний фільм «Кетчуп». Після 24 лютого 2022 року разом з мамою виїхала до Бельгії, однак через вісім місяців повернулась в Україну, щоб бути ближче до чоловіка та щодо допомагати військовим. Про свій досвід переживання війни написала книгу «Чорне, біле, червоне сухе». У 2025 році живе в Україні, знімає кліпи, підтримує чоловіка-військового та волонтерить.