The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юлія Антонюк Yulia Antoniuk (* 1992)

• народилась 5 квітня 1992 року в смт. Новотроїцьке Донецької області

• у 2007 році переїхала на навчання до Донецька

• у 2013 вступила на факультет режисури кіно і телебачення Львівської філії КНУКіМ

• у 2020 зрежисерувала кліп на пісню «Калина-малина» гурту YAGODY та «Благовірна» гурту «Громадянин Топінамбур»

• у 2021 разом із чоловіком написала сценарій й відзняла короткометражний фільм «Кетчуп»

• у березні 2022 року вимушено переїхала разом з мамою та молодшим братом у Брюгге, Бельгія

• у жовтні 2022 року повернулась в Україну

• у 2025 році анонсувала вихід книжки «Чорне, біле, червоне сухе» про досвід дружини військовослужбовця

You can find the English version below:

Český překlad celého příběhu se nachází pod ukrajinským a anglickým textem:

Юлія Антонюк хотіла знімати кліпи та короткометражні фільми, однак через повномасштабне вторгнення Росії в Україну вимушена була виїхати за кордон у пошуках безпеки. Після повернення в Україну вона стала волонтеркою й опорою чоловіка-військовослужбовця. Дівчина пише книжку про власний досвід проживання війни. Триматися їй допомагає віра в те, що колись у неї буде сім’я і спокійне життя з чоловіком.

Дитинство в Новотроїцькому

Юлія Антонюк народилась 4 квітня 1992 року в селищі міського типу Новотроїцьке Донецької області. Її мама, Ольга, працювала в газовій службі, хоча мала освіту кухаря-кондитера й дуже любила пекти. Батька Юлія не пам’ятає, його їй замінив вітчим. 

По материній лінії в Юлії Антонюк грецьке та італійське коріння, проте вона ніколи не фокусувалася на цьому. Родина її жила небагато, однак була дружньою. Юлія пригадує, як вони всі збиралися на святкування Різдва в її родичів у селі Анадоль.  Готували грецьку кутю з рису та підсмаженого борошна, компот та інші страви.

Юлія зростала творчою дитиною, любила читати, писала вірші. Мама прищеплювала їй любов до української мови, хоча сама мала недостатньо практики, щоб говорити нею вільно. У Новотроїцькому та згодом у Донецьку Юлія розмовляла російською, як і її рідні та ровесники, а на українську перейшла після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Пошук себе в Донецьку

У школі Юлія вчилась на відмінно і в 2007 році переїхала в Донецьк, щоб вивчати в політехнічному коледжі фінансові та правові аспекти діяльності підприємств. Визнає, що вступала до коледжу для того, щоб поїхати з Новотроїцького. У Донецьку їй було простіше знайти друзів, адже тепер її не оцінювали за статками родини: «Тут ніхто не знав, хто я». Міське середовище дало їй поштовх вчитися ще старанніше, щоб реалізувати можливості, яких не було вдома. Після коледжу вона вступила на третій курс Донецького технічного університету.

Уже за рік після переїзду в Донецьк Юлія вирішила піти працювати. На той момент її родина перебувала в скрутному фінансовому становищі: вітчим потребував лікування, а молодший брат, який має інвалідність, — регулярної терапії. Відтоді Юлія Антонюк спробувала себе в різних професіях: заробляла на життя то офіціанткою, то продавчинею. Жартує, що була першою «дівчиною-кальянщицею» в Донецьку.

Але в 2013 році Донецьк здався пані Юлії затісним, і вона вирішила поїхати працювати в Крим. Влаштувалась офіціанткою в ресторан: робота була сезонна, але виснажлива через велику кількість відвідувачів. Цей час вона вважає знаковим у своєму житті, адже саме колеги з Криму заохотили її продовжити навчання на творчій спеціальності.

Улітку 2013 року Юлія Антонюк вступила до Львівської філії КНУКіМ на спеціальність «Режисура кіно і телебачення». З того часу вона жила та працювала у Львові.

Навчання у Львові: режисура й українська культура з нуля

З дитинства Юлія вважала себе творчою людиною, а навчання на режисурі дало їй «інструменти» для творчості. Львів настільки відрізнявся від Донецька, що тут Юлії довелося вивчати українську культуру заново. Вона познайомилася з новими традиціями святкування Різдва та інших свят. І якщо до переїзду у Львів Юлія Антонюк говорила літературною українською мовою, то тут почала використовувати місцеві слова.

Впродовж навчання в КНУКіМ Юлія Антонюк знімала відео на вірші Тараса Шевченка, долучалась до зйомок документальних фільмів про Революцію Гідності. А ще була співорганізаторкою щорічної студентської вечірки Kropyva.party.

У 2016 році вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Олегом. Він зіграв військового в її випускному короткометражному фентезійному фільмі. Невдовзі після знайомства вони почали спільно працювати над створенням рекламних роликів та музичних кліпів. Однією з перших робіт був кліп на пісню «Калина-малина» гурту YAGODY. Згодом у місті Турка пара зняла кліп на пісню «Благовірна» гурту «Громадянин Топінамбур». У 2021 році вони створили короткометражний фільм «Кетчуп», сценарій якого народився під час їхньої суперечки. 

Родина у «сірій зоні»

У 2013 році Юлія Антонюк була студенткою-першокурсницею у Львові. За її словами, відсутність ґрунтовних знань з історії України завадила їй усвідомити суть подій Революції гідності: «Я трошки губилась і не розуміла, що хто відстоює». Відтак активної участі в подіях Євромайдану вона не брала. З рідними про події Революції гідності чи про окупацію Донецької і Луганської областей Юлія не розмовляла, особливо по телефону: усі боялися, що розмови можуть прослуховуватися.

Після початку вторгнення Росії в Україну Новотроїцьке опинилось у так званій «сірій зоні», хоча залишилось підконтрольним Україні. Юлії здавалось, що життя в Новотроїцькому стало на паузу: селище ніяк не розвивалось. І лише згодом, після 2019 року, у ньому відбулися позитивні зміни: було встановлено вуличне освітлення, будувались дитячі майданчики. За словами Юлії Антонюк, місцеві люди звикли до життя в умовах «сірої зони»: «Мама казала, що вони адаптувались». 

Уперше після початку навчання у Львові вона поїхала в Новотроїцьке вже після початку російської збройної агресії. Розповідає, що там побачила блокпости та інші ознаки близької лінії фронту. Бачила те, чого не показували по телевізору: як люди з самопроголошеної «ДНР» їздили в українські села та містечка, щоб купити продукти, ліки тощо через дефіцит на окупованих територіях продовольчих товарів.

Юлія Антонюк розповідає, що не підтримувала контакти з тими знайомими і рідними, які залишилися в Донецьку. Багато її знайомих після 2014 року виїхали на інші окуповані Росією території. 

Вимушена еміграція після початку повномасштабного вторгнення

На початку 2022 року Юлія та Олег більше переймалися своїми творчими проєктами, ніж можливою повномасштабною війною. У січні 2022 року вони приїхали до Новотроїцького на ювілей мами Юлії. Побували також у районному центрі –– місті Волноваха. Уже тоді Юлія помітила на вулицях міста блокпости, які, на її думку, свідчили про приготування до майбутнього повномасштабного вторгнення.

Після 24 лютого 2022 року Юлія та Олег шукали способів бути корисними: волонтерили, розчищали укриття у дворі будинку, возили речі в дитячі будинки, приймали в себе вимушених переселенців. Невдовзі Олег пішов добровольцем у Збройні сили України.

Майже відразу по початку повномасштабного вторгнення Юлія Антонюк втратила зв’язок із ріднею в Новотроїцькому і лише згодом дізналася, що вони декілька тижнів переховувались у бомбосховищі дому культури «Горняк». Після 11 березня Новотроїцьке було окуповане російськими військами. Виїхати звідти погодилась тільки мама Юлії. Брат на той момент перебував у Вінниці і доєднався до рідних уже після того, як вони перетнули кордон.

Після евакуації до Львова мама Юлії планувала виїжджати в Німеччину, де мешкала сестра її подруги. Сама ж Юлія не мала наміру покидати країну: «Я не бачила себе там». Однак на вмовляння матері погодилася поїхати з нею. 

Виїжджали вони разом з подругою мами Юлії через Варшаву. Там їх прихистили знайомі Юлії Радек і Магда, які також працюють у сфері кіно. Юлія Антонюк розповідає, що на всій дорозі їм зустрічалися співчутливі люди, готові допомогти і якось посприяти переселенцям. Однак у Німеччині Юлія з мамою залишатися не змогли, оскільки пані, у якої вони мали намір зупинитись, виявилась прихильницею Путіна.

Врешті мама з донькою опинились у Бельгії, у місті Брюгге. Їх прихистила в себе пані Дора, яку Юлія називає тепер частиною своєї родини. Пані Дора організовувала їм поїздки до Брюсселя, де жінкам потрібно було оформлювати спеціальні документи, і навіть влаштувала Юлію на її перше стажування.

Пані Юлія з мамою прагнули якомога швидше отримати документи, потрібні, щоб влаштуватися на роботу в Бельгії. Цей процес тривав довше, ніж очікувалося, тому на своє перше стажування Юлія вийшла неофіційно. Згодом Юлія також спробувала працювати на фабриці гуакамоле, але врешті влаштувалась офіціанткою на ранкову зміну в готелі Dukes’ Palace: «Я пішла знову у ту сферу, з якої починала».

Хоч громадяни України, які отримували тимчасовий захист за кордоном, могли розраховувати на соціальні виплати, потреби в грошах вони не закривали. Щоб купити потрібне чоловікові спорядження, Юлія змушена була взяти кредит. Це був період, коли військове спорядження було або дуже дороге, або його просто неможливо було знайти.

Наприкінці 2022 року, після того, як Юлія Антонюк допомогла сімʼї облаштувати гідне життя в Бельгії, вона повернулася в Україну. За її словами, вона хотіла бути причетною до творення історії. А ще Юлію приваблювала атмосфера єдності і взаємодопомоги, яку вона побачила в Україні в 2022 році.

Повернення в Україну: «Я обрала бути там, де я є корисною для всіх і для себе» 

7 січня 2023 року Юлія з Олегом одружились. Весілля було дуже скромним. Родина Юлії не змогла бути присутня. 

Потім вона допомагала чоловікові та його побратимам із продуктами, відкривала збори на спорядження, дрони, снайперські рушниці тощо. Її захоплювала сила єдності українців у той час. «Я хотіла просто доторкнутись до того всього класного. А класним я називаю те, як люди тоді себе вели, як вони донатили, як вони допомагали, як вони думали», — розповідає пані Юлія про причини повернутися. 

Навесні 2023 року Олега тимчасово перевели у Львів. А 6 липня 2023 року в будинок, де проживала пара, влучила ракета. Юлія Антонюк розповідає, що навіть у момент, коли їхня квартира була зруйнована, а речі — втрачені, почуття гумору її чоловіка дало їм змогу рухатися далі: «Ми сідаємо зранку, куримо, дивимось на наші не-вікна і Олег говорить: “Ти знаєш, мені ніколи не подобався ремонт в кухні”».

Навесні 2025 року помер вітчим Юлії, який від початку війни перебував у Новотроїцькому, доглядаючи за будинком та дідусем і бабусею Юлії. Але найбільше враження на Юлію Антонюк справила смерть її двоюрідної сестри в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення. Дівчині було лише 17 років. Тому, повертаючись в Україну, Юлія Антонюк не боялась обстрілів: вона була переконана, що доля її знайде, де б вона не була.

Пані Юлія намагається повернутись до творчості, зокрема до знімання кліпів. Її коло спілкування після початку повномасштабного вторгнення звузилося: у ньому залишились ті, хто розуміє турботи і переживання дружини військового. Потреба впоратися з переживаннями спонукала Юлію вести щоденник, який вона згодом перетворила на книжку «Чорне, біле, червоне сухе». Вона називає дружин військовослужбовців «людьми, які позаду героїв».

Після повернення Олега на війну, Юлія Антонюк знову відчула себе самотньою. Вона визнає, що її дім там, де чоловік: «Коли він був у Харкові, я приїжджала. У мене там дім… […] Нічого страшного: обстрілюють, не обстрілюють. Для мене дім там. Він в Києві — дім в Києві». Для Юлії бути дружиною військового означає вірити, що колись їм вдасться побудувати сім’ю, народити дітей і здійснити свої мрії.

***

Yulia Antoniuk wanted to shoot music videos and short films, but due to Russia’s full-scale invasion of Ukraine, she was forced to go abroad in search of safety. After returning to Ukraine, she became a volunteer and a pillar of support for her husband, a serviceman. She is writing a book about her own experience of living through the war. What helps her hold on is the belief that one day she will have a family and a peaceful life with her husband.

 Childhood in Novotroitske

Yulia Antoniuk was born on April 4, 1992, in the urban-type settlement of Novotroitske, Donetsk region. Her mother, Olha, worked in the gas service, although she was trained as a pastry chef and loved to bake. Yulia does not remember her father — her stepfather replaced him.

On her mother’s side, Yulia Antoniuk has Greek and Italian roots, but she never focused on this. Her family lived modestly but was close-knit. Yulia recalls how they would all gather to celebrate Christmas at her relatives’ house in the village of Anadol. They would prepare a Greek kutia [Ukrainian sweet porridge typically made for Christmas] from rice and toasted flour, kompot [a drink made from boiled fruit], and other dishes.

Yulia grew up a creative child. She loved reading and writing poetry. Her mother instilled in her a love for the Ukrainian language, although she herself lacked enough practice to speak it fluently. In Novotroitske and later in Donetsk, Yulia spoke Russian, as did her relatives and peers, and switched to Ukrainian after the start of Russia’s full-scale invasion of Ukraine.

Finding herself in Donetsk

Yulia was an excellent student in school and in 2007 moved to Donetsk to study the financial and legal aspects of business operations at a polytechnic college. She admits she enrolled in the college in order to leave Novotroitske. It was easier for her to find friends in Donetsk, as she was no longer judged by her family’s wealth: “Here, nobody knew who I was.” The urban environment spurred her to study even harder to realize the opportunities she didn’t have at home. After college, she enrolled in the third year at Donetsk National Technical University.

A year after moving to Donetsk, Yulia decided to start working. At that time, her family was in a difficult financial situation: her stepfather needed medical treatment, and her younger brother, who has a disability, required regular therapy. From then on, Yulia Antoniuk tried her hand at various professions: she made a living as a waitress, then as a saleswoman. She jokes that she was the first “female hookah attendant” in Donetsk.

But by 2013, Donetsk seemed too small for Yulia, and she decided to go work in Crimea. She got a job as a waitress in a restaurant: the work was seasonal but exhausting due to the large number of customers. She considers this time a landmark in her life, as it was her coworkers from Crimea who encouraged her to continue her studies in a creative field.

In the summer of 2013, Yulia Antoniuk enrolled at the Lviv branch of Kyiv National University of Culture and Arts, majoring in Film and Television Directing. Since then, she has lived and worked in Lviv.

Studying in Lviv: directing and Ukrainian culture from scratch

Since childhood, Yulia considered herself a creative person, and studying directing gave her the “tools” for creativity. Lviv was so different from Donetsk that Yulia had to learn Ukrainian culture anew. She was introduced to new traditions for celebrating Christmas and other holidays. And while before moving to Lviv, Yulia Antoniuk spoke literary Ukrainian, here she began to use local words.

During her studies at University of Culture and Arts, Yulia Antoniuk shot videos based on Taras Shevchenko’s poems and participated in the filming of documentaries about the Revolution of Dignity. She was also a co-organizer of the Kropyva.party annual student party.

In 2016, she met her future husband, Oleh. He played a soldier in her graduation short fantasy film. Shortly after meeting, they began working together on creating commercials and music videos. One of their first works was a music video for the song “Kalyna-Malyna” by the band YAGODY. Later, in the town of Turka, the couple shot a music video for the song “Blahovirna” by the band Hromadianyn Topinambur. In 2021, they created the short film Ketchup, the script for which was born during an argument between them.

Family in the “grey zone”

In 2013, Yulia Antoniuk was a first-year student in Lviv. According to her, the lack of a thorough knowledge of Ukrainian history prevented her from grasping the essence of the Revolution of Dignity events: “I was a bit lost and didn’t understand who was standing for what.” Consequently, she did not take an active part in the Euromaidan events. Yulia did not discuss the Revolution of Dignity or the occupation of the Donetsk and Luhansk regions with her relatives, especially over the phone: everyone was afraid that conversations might be wiretapped.

After the start of Russia’s invasion of Ukraine, Novotroitske ended up in the so-called “grey zone,” although it remained under Ukrainian control. It seemed to Yulia that life in Novotroitske had paused: the settlement was not developing in any way. Only later, after 2019, did positive changes occur: street lighting was installed, and playgrounds got built. According to Yulia Antoniuk, the local people got used to life in the “grey zone”: “My mom said they had adapted.”

She first traveled to Novotroitske after starting her studies in Lviv only after the beginning of the Russian armed aggression. She says that there she saw checkpoints and other signs of the nearby front line. She saw things that weren’t shown on television: how people from the self-proclaimed “DPR” traveled to Ukrainian villages and towns to buy groceries, medicine, and so on, due to the shortage of food products in the occupied territories.

Yulia Antoniuk says she did not keep in touch with those friends and relatives who remained in Donetsk. Many of the people she knew moved to other Russian-occupied territories after 2014.

Forced emigration after the start of the full-scale invasion

In early 2022, Yulia and Oleh were more concerned with their creative projects than with a possible full-scale war. In January 2022, they came to Novotroitske for Yulia’s mother’s anniversary. They also visited the district center — the city of Volnovakha. Even then, Yulia noticed checkpoints on the city streets, which, in her opinion, indicated preparations for the upcoming full-scale invasion.

After February 24, 2022, Yulia and Oleh looked for ways to be useful: they volunteered, cleared out a shelter in their building’s courtyard, transported items to orphanages, and hosted internally displaced people. Soon, Oleh joined the Armed Forces of Ukraine as a volunteer.

Almost immediately after the start of the full-scale invasion, Yulia Antoniuk lost contact with her relatives in Novotroitske and only later learned that they had been hiding for several weeks in the bomb shelter of the Hirnyk cultural center. After March 11, Novotroitske was occupied by Russian troops. Only Yulia’s mother agreed to leave. Her brother was in Vinnytsia at the time and joined the family after they had crossed the border.

After evacuating to Lviv, Yulia’s mother planned to go to Germany, where her friend’s sister lived. Yulia herself had no intention of leaving the country: “I didn’t see myself there.” However, on her mother’s insistence, she agreed to go with her.

They left together with Yulia’s mother’s friend via Warsaw. There, they were hosted by Yulia’s acquaintances, Radek and Magda, who also work in the film industry. Yulia Antoniuk says that throughout their journey, they met compassionate individuals ready to help and somehow assist the displaced persons. However, Yulia and her mother could not stay in Germany, as the lady they intended to stay with turned out to be a supporter of Putin.

Eventually, the mother and daughter ended up in Belgium, in the city of Bruges. They were hosted by a woman named Dora, whom Yulia now calls part of her family. Dora organized trips for them to Brussels, where the women needed to process special documents, and even arranged Yulia’s first internship.

Yulia and her mother were eager to obtain the necessary documents to get a job in Belgium as quickly as possible. The process took longer than expected, so Yulia started her first internship unofficially. Later, Yulia also tried working at a guacamole factory but eventually found a job as a waitress on the morning shift at the Dukes’ Palace hotel: “I went back to the sphere where I started.”

Although Ukrainian citizens who received temporary protection abroad could count on social benefits, it did not cover their financial needs. To buy the necessary equipment for her husband, Yulia had to take out a loan. This was a period when military equipment was either very expensive or simply impossible to find.

At the end of 2022, after helping her family establish a decent life in Belgium, Yulia Antoniuk returned to Ukraine. According to her, she wanted to be involved in the making of history. Yulia was also drawn to the atmosphere of unity and mutual assistance she saw in Ukraine in 2022.

Return to Ukraine: “I chose to be where I am useful to everyone and to myself”

On January 7, 2023, Yulia and Oleh got married. The wedding was very modest. Yulia’s family could not attend.

Afterward, she helped her husband and his brothers-in-arms with food, launched fundraisers for equipment, drones, sniper rifles, and so on. She was captivated by the power of Ukrainian unity at that time. “I just wanted to touch all that cool stuff. And by cool stuff, I mean what people were doing back then: how they donated, how they helped, how they thought,” Yulia says about her reasons for returning.

In the spring of 2023, Oleh was temporarily transferred to Lviv. And on July 6, 2023, a missile hit the building where the couple lived. Yulia Antoniuk recounts that even at the moment when their apartment was destroyed and their belongings were lost, her husband’s sense of humor allowed them to move on: “We’re sitting in the morning, smoking, looking at our non-windows, and Oleh says, ‘You know, I never liked the renovation in the kitchen.’”

In the spring of 2025, Yulia’s stepfather, who had been in Novotroitske since the beginning of the war looking after the house and Yulia’s grandparents, passed away. But what made the biggest impression on Yulia Antoniuk was the death of her 17-year-old cousin in Mariupol at the beginning of the full-scale invasion. Therefore, when returning to Ukraine, Yulia Antoniuk was not afraid of the shelling: she was convinced that fate would find her wherever she was.

Yulia is trying to return to her creative career, particularly to shooting music videos. Her social circle has narrowed since the full-scale invasion began: it now consists of those who understand the worries and anxieties of a serviceman’s wife. The need to cope with her experiences prompted Yulia to keep a diary, which she later turned into the book Black, White, Dry Red. She calls the wives of servicemen “the people behind the heroes.”

After Oleh returned to the war, Yulia Antoniuk felt lonely again. She admits that her home is where her husband is: “When he was in Kharkiv, I would visit. My home is there… […] It’s okay: whether they are shelling or not. For me, home is there. He’s in Kyiv — home is in Kyiv.” For Yulia, being the wife of a serviceman means believing that one day they will succeed in building a family, having children, and fulfilling their dreams.

***

Česká verze:

Julija Antonjuk chtěla natáčet hudební klipy a krátké filmy, ale kvůli totální invazi Ruska na Ukrajinu byla nucena odjet do zahraničí a hledat bezpečí. Po návratu na Ukrajinu se stala dobrovolnicí a oporou svému manželovi, který dobrovolně nastoupil do armády. Napsala knihu o svých zkušenostech ze života za války. Pomáhá jí víra, že jednou budou mít s manželem rodinu a klidný život. 

Dětství v Novotroicku 

Julija Antonjuk se narodila 4. dubna 1992 v sídle městského typu Novotroick v Doněcké oblasti. Její matka Olha byla vyučená cukrářka a velmi ráda pekla, pracovala však v plynárenském podniku. Svého otce si paní Julija nepamatuje, vyrůstala s otčímem.

Po matčině linii má Julija Antonjuk řecké a italské kořeny, nikdy se na to ale nezaměřovala. Jejich rodina žila skromně, ale velmi družně. Paní Julija si vzpomíná, jak se na Vánoce všichni scházeli u příbuzných ve vesnici Anadol. Připravovali řeckou kuťu z rýže a pražené mouky, kompot a další pokrmy. Julia vyrůstala jako kreativní dítě, ráda četla a psala básně. Matka jí vštěpovala lásku k ukrajinskému jazyku, ačkoli sama neměla dostatek praxe, aby jím mohla mluvit plynule. V Novotroicku a později v Doněcku Julija mluvila rusky stejně jako její rodina a vrstevníci, a na ukrajinštinu přešla až po začátku totální invaze Ruska na Ukrajinu. 

Hledání vlastní identity v Doněcku

Ve škole se mladá Julija učila výborně. V roce 2007 se přestěhovala do Doněcku, aby studovala finanční a právní aspekty podnikání na vyšší odborné škole polytechnické. Přiznává, že na polytechniku šla proto, aby mohla odjet z Novotroicku. V Doněcku pro ni bylo snazší si najít přátele, protože ji tam neposuzovali podle majetku její rodiny: „Tam nikdo nevěděl, kdo jsem.“ Městské prostředí ji motivovalo k ještě pilnějšímu studiu, aby mohla využít příležitosti, které doma neměla. Po vyšší odborné škole nastoupila do třetího ročníku Doněcké technické univerzity. 

Již rok po přestěhování do Doněcku se Julija Antonjuk rozhodla jít pracovat. V té době jejich rodina byla ve složité finanční situaci: nevlastní otec potřeboval léčbu a mladší bratr, který je zdravotně postižený, pravidelnou terapii. Paní Julija vyzkoušela různé profese – živila se například jako servírka nebo prodavačka. Žertuje, že byla první „dívčí obsluhou vodní dýmky“ v Doněcku. 

V roce 2013 se ale Doněck začal zdát Juliji příliš těsným, tak se rozhodla odjet pracovat na Krym. Našla si práci jako servírka v restauraci. Byla to sezónní práce, ale kvůli velkému počtu hostů velmi vyčerpávající. Toto období považuje za přelomové pro svůj život, protože právě kolegové z Krymu ji povzbudili, aby pokračovala ve studiu kreativního oboru. 

V létě 2013 Julija Antonjuk nastoupila na lvovskou pobočku Kyjevské národní univerzity kultury a umění (KNUKiM) na fakultu Filmové a televizní režie. Od té doby žila a pracovala ve Lvově. 

Studium ve Lvově: režie a ukrajinská kultura od nuly 

Paní Julija se od dětství považovala za kreativní osobu, a studium režie jí poskytlo „nástroje“ pro tvorbu. Lvov se natolik lišil od Doněcku, že zde Julija musela znovu studovat ukrajinskou kulturu. Seznámila se s novými tradicemi oslav Vánoc a dalších svátků. Jestliže před přestěhováním do Lvova mluvila spisovnou ukrajinštinou, zde začala používat místní výrazy. 

Během studia na KNUKiM natáčela paní Julija videa na motivy básní Tarase Ševčenka a podílela se na natáčení dokumentárních filmů o Revoluci důstojnosti. Byla také spoluorganizátorkou každoroční studentské party Kropyva.party. 

V roce 2016 se seznámila se svým budoucím manželem Olehem, který tehdy hrál vojáka v jejím absolventském krátkém fantasy filmu. Krátce po seznámení začali společně pracovat na tvorbě reklamních spotů a hudebních videoklipů. Jednou z jejich prvních společných prací byl klip k písni „Kalyna-malina“ skupiny YAGODY. Později dvojice natočila ve městě Turka videoklip k písni „Blahovirna“ skupiny „Hromadjanyn Topinambur“. V roce 2021 natočili krátký film „Kečup“, jehož scénář vznikl během jejich hádky. 

Rodina v „šedé zóně“ 

V roce 2013 byla Julija Antonjuk studentkou prvního ročníku ve Lvově. Podle jejích slov jí nedostatek hlubších znalostí ukrajinské historie bránil pochopit podstatu událostí Revoluce důstojnosti: „Byla jsem trochu zmatená a nechápala jsem, kdo za co bojuje.“ Proto se dění na Euromajdanu aktivně neúčastnila. S příbuznými o událostech Revoluce důstojnosti nebo o okupaci Doněcké a Luhanské oblasti Julija nemluvila, zvlášť ne po telefonu: všichni se báli, že rozhovory mohou být odposlouchávány. 

Po začátku ruské invaze na Ukrajinu se Novotroick ocitl v takzvané „šedé zóně“, i když zůstal pod kontrolou Ukrajiny. Paní Juliji se zdálo, že se tam zastavil život; obec se vůbec nerozvíjela. Až později, po roce 2019, tam došlo k pozitivním změnám: objevilo se pouliční osvětlení a byla vybudována dětská hřiště. Podle Julije Antonjuk si místní lidé na život v „šedé zóně“ zvykli: „Máma říkala, že se přizpůsobili.“ 

Když paní Julija začala studovat ve Lvově, jela domů do Novotroicku poprvé až po začátku ruské ozbrojené agrese. Vypráví, že tam viděla kontrolní stanoviště a další známky blízké frontové linie. Viděla věci, které v televizi neukazovali: jak lidé ze samozvané „DLR“ jezdili do ukrajinských vesnic a městeček, aby si nakoupili potraviny, léky a podobně, protože na okupovaných územích byl nedostatek zboží. 

Se známými a příbuznými, kteří zůstali v Doněcku, neudržovala kontakty. Mnoho jejích známých po roce 2014 odjelo na jiná území okupovaná Ruskem.

Nucená emigrace po začátku totální invaze 

Na začátku roku 2022 se Julija a Oleh víc zabývali svými tvůrčími projekty než možnou totální válkou. V lednu 2022 přijeli do Novotroicku na oslavu životního jubilea Julijiny matky. Navštívili také okresní centrum – město Volnovacha. Už tehdy si Julija všimla v městských ulicích kontrolních stanovišť, která podle ní svědčila o přípravách na budoucí totální invazi. 

Po 24. únoru 2022 hledali Julija a Oleh způsoby, jak být užiteční: pomáhali jako dobrovolníci, uklízeli úkryty ve dvoře domu, vozili věci do dětských domovů, přijímali u sebe nucené přesídlence. Krátce nato se pan Oleh dobrovolně přihlásil do ozbrojených sil Ukrajiny. Julija Antonjuk téměř okamžitě po zahájení totální invaze ztratila kontakt se svými příbuznými v Novotroicku, a teprve později se dozvěděla, že se několik týdnů skrývali v protileteckém krytu kulturního domu Hornjak. Po 11. březnu byl Novotroick obsazen ruskými vojsky. S odjezdem z obce souhlasila pouze Julijina matka. Bratr byl v té době ve Vinnycji a připojil se k rodině až poté, co překročili hranici. 

Po evakuaci do Lvova plánovala Julijina matka jet do Německa, kde bydlela sestra její kamarádky. Julija sama neměla v úmyslu opustit zemi: „Neviděla jsem tam svou budoucnost.“ Na matčino naléhání však souhlasila, že pojede s ní. Odjížděly spolu s matčinou kamarádkou přes Varšavu. Tam se jich ujali Julijini známí Radek a Magda, kteří také pracují v oblasti filmu. Paní Julija vypráví, že po celou cestu potkávali soucitné lidi, kteří byli připraveni pomoct a nějakým způsobem uprchlíky podpořit. V Německu však Julija s matkou zůstat nemohly, protože se ukázalo, že paní, u níž se chtěly ubytovat, je příznivkyní Putina. 

Nakonec se matka s dcerou ocitly v Belgii, ve městě Bruggy. Přijala je k sobě paní Dora, kterou Julija nyní považuje za součást své rodiny. Paní Dora jim pomohla s cestou do Bruselu, kde si ženy musely vyřídit speciální dokumenty, a dokonce Juliji zařídila její první brigádu. 

Paní Julija a její matka toužily co nejrychleji získat potřebné dokumenty, aby se mohly v Belgii ucházet o práci. Celý proces trval déle, než čekaly, a tak Julija nastoupila na svou první brigádu neoficiálně. Později zkoušela pracovat také v továrně na guacamole, ale nakonec si našla práci jako servírka na ranní směnu v hotelu Dukes’ Palace: „Vrátila jsem se do oboru, v němž jsem začínala.“ Přestože ukrajinští občané, kteří získali dočasnou ochranu v zahraničí, mohli počítat se sociálními dávkami, na pokrytí jejich finančních potřeb to nestačilo. Aby Julija mohla koupit potřebné vybavení pro svého manžela, musela si vzít půjčku. Byla to doba, kdy vojenské vybavení bylo buď velmi drahé, nebo se prostě nedalo sehnat. 

Julija Antonjuk pomohla rodině zařídit si důstojný život v Belgii; sama se pak na konci roku 2022 vrátila na Ukrajinu. Říká, že se chtěla podílet na tvoření historie. Kromě toho Juliju také přitahovala atmosféra jednoty a vzájemné pomoci, kterou v roce 2022 na Ukrajině viděla.

Návrat na Ukrajinu: „Rozhodla jsem se být tam, kde jsem užitečná pro druhé i pro sebe“ 

Sedmého ledna 2023 se Julija s Olehem vzali. Svatba byla velmi skromná. Julijina rodina se jí nemohla zúčastnit. 

Paní Julija potom pomáhala manželovi a jeho spolubojovníkům s potravinami, organizovala sbírky na vybavení, drony, odstřelovací pušky a podobně. V té době ji fascinovala síla jednoty Ukrajinců. „Chtěla jsem se prostě dotknout všeho toho úžasného. A za úžasné považuji to, jak se lidé tehdy chovali, jak přispívali na dobročinnost, jak pomáhali, jak uvažovali,“ říká paní Julija o důvodech svého návratu. 

Na jaře roku 2023 byl pan Oleh dočasně převelen do Lvova, a 6. července 2023 dům, v němž pár bydlel, zasáhla raketa. Paní Julija vypráví, že ve chvíli, kdy byl jejich byt zničen a věci ztraceny, jim pomohl jít dál smysl pro humor jejího manžela: „Ráno si sedneme, kouříme, díváme se na naše ne-okna a Oleh říká: „Víš, mně se nikdy nelíbila ta rekonstrukce kuchyně.“ 

Na jaře 2025 zemřel Julijin nevlastní otec, který od začátku války zůstával v Novotroicku. Staral se tam o dům a Julijiny prarodiče. Paní Juliju však nejvíc zasáhla smrt její sestřenice v Mariupolu na začátku totální invaze. Bylo jí teprve sedmnáct let. Proto se paní Julija při návratu na Ukrajinu nebála ostřelování: byla přesvědčená, že osud ji najde, ať bude kdekoli. 

Paní Julija se snaží vrátit k tvůrčí činnosti, zejména k natáčení videoklipů. Její okruh přátel se po začátku totální invaze zúžil: zůstali v něm ti, kteří rozumějí starostem a obavám manželky vojáka. Potřeba vyrovnat se s prožitými událostmi přiměla Juliju vést si deník, který později přetvořila v knihu „Černé, bílé, červené suché“. Manželky vojáků nazývá „lidmi, kteří stojí v pozadí hrdinů“. 

Po Olehově návratu na frontu se Julija Antonjuk zase cítila osamělá. Přiznává, že její domov je tam, kde je její manžel: „Když byl v Charkově, jezdila jsem za ním. Tam mám domov… […] Není to nic strašného: střílejí, nestřílejí. Pro mě je tam domov. On je v Kyjevě – mám domov v Kyjevě.“ Být manželkou vojáka pro ni znamená věřit, že se jim jednou podaří založit rodinu, mít děti a splnit si své sny.