Олександр (анонімно) Oleksandr (anonymous)

Вже коли було усвідомлення того, що є російські обстріли неподалік від Маріуполя, є вплив їх [росіян], коли в місті почало з’являтись більше військових, почався активний опір російським військовим в Донецькій, Луганській областях — то більше ставалось розуміння того, що відбувається. В якійсь цій тривалості воно вже все викристалізовувалось в моїй голові і, напевно, в головах багатьох інших. До речі, згадав: навесні тоді чи на початку літа, якраз коли ставалася ця тимчасова окупація, в якийсь день в школі нас просто відправили додому, ми зібрали валізи, чогось пам’ятаю, але потім ці валізи не знадобились. Хоча знаю, що досить багато людей в той період виїхали з міста і потім повернулись за місяць-два. Тоді в родині якось не було цього дуже сильного усвідомлення того, що відбувається, і розуміння того, що треба робити, щоб перешкоджати цьому. Пам’ятаю, як мама на своїй роботі тиждень — та й, може, більше — розбирали згорілий міськвиконком, а саме шукали документи, які там згоріли. Як вона зараз ще говорить: тоді приходили викидали всі речі, бо все пахнуло димом. А тоді саме пам’ятним є початок [20]15 року. Це, напевно, один з найгірших днів — тоді, для міста часів до [20]22 року. Це 26 січня, якщо не помиляюсь, [20]15 року, коли росіяни сильно обстріляли мікрорайон Східний. А мікрорайон Східний — це якраз там, де була татова квартира, татових батьків квартира. Тоді вже був дідусь лише і прабабуся, яка жила також там. І тоді, на щастя, дідусь не постраждав, проте тоді загинуло більше ніж двадцять людей. Це були «Гради». І от тоді це було дуже шоковим для міста, бо тоді найбільше за весь той період з [20]14 року постраждали саме місцеві мешканці, звичайні мешканці, які не були залучені ні в які процеси. І тоді ставалось розуміння того, що це не десь далеко, а це близько і може бути завжди.

Мені було досить цікаво облаштовувати своє життя самому. Я був щасливий повернутися в Україну і бути в українському контексті. Мені дуже не вистачало саме цього середовища, людей, цього постійного зв’язку з подіями. Навіть коли перебуваєш за кордоном і розумієш, що в Україні відбувається якийсь обстріл, то дуже бентежить, що хтось відчуває ці наслідки, хтось відчуває ці емоції, а ти не відчуваєш. І ти губиш цей конект з середовищем. Я мав тільки деяких однокласників, з якими міг зустрічатись в Києві, ще тільки починаючи вступати. Перший рік у нас був навчання дистанційне. І, можна сказати, це теж період дуже класного самостійного формування себе і осмислення досвідів, які були. Я дуже вдячний батькам за те, що мені дозволили прожити самому цей період, повернутись в Україну. Батько за кордоном вже поїхав в рейс, на судно, а мама з сестрою залишались в Німеччині. Тоді пізніше я вже повертався до них на початку... можна сказати, на зиму. Поки ще мені було сімнадцять. Я ще один період прожив там, понад два місяці. Це був вже цікавіший і приємніший період за кордоном, так як було усвідомлення, що в мене залишається в Києві квартира і є зв’язок з тим місцем, що я в будь-якому разі сюди повернусь. Не було боротьби з мамою, з родиною про те, що мені точно треба повернутись. Тут вже була якась визначеність, яку не можна порушити.

Пам’ять про те, що для мене територія України — в минулому територія Маріуполя як частини України — була найкомфортнішою в житті, і це мене залишало без вибору того, що я не можу залишитись десь-інде. Мені тут найкомфортніше, незважаючи на всі проблеми, які можуть бути, тут я почуваю себе найбільш вільно. У чомусь це питання і мови, і традицій, але багато в чому і середовища — середовища як фізичного, так і ментального, в тому, якими є наші міста, якими є наші побутові практики в них. Мені цього за кордоном неймовірно не вистачало. Хоча, безумовно, зараз, коли вже цього виїзду за кордон немає, то є інтерес пізнання інших середовищ насамперед для порівняння того, які практики є в нас та в інших містах. Але в цьому поверненні ще є якийсь навіть, можливо, громадянський обов’язок, який є для мене важливим. Для мене необхідно бути тут, щоб відчувати Україну безпосередньо. Напевно, після того всього, що ставалось зі мною тоді [у Маріуполі під час облоги міста], цей зв’язок ще сильніше підсилився. І також коли згадую про те, як жили мої предки, хоча всі вони з різних регіонів, і багато хто з них, можливо, не мали українського коріння, мені це все одно говорить про те, що я маю бути тут. Водночас ця географія моїх подорожей нагадує чомусь ці географії переміщень людей з мого роду в минулому. І мені це подобається. Сьогодні я вже не скажу, що мені хочеться мати... мені, можливо, хочеться, але я не готовий зараз мати дуже стале місце проживання в Україні, бо поки стале для мене все одно залишається в Маріуполі. І я не певен, що я можу мати, готовий мати прям стале місце проживання ще десь-інде.