The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олександр (анонімно) Oleksandr (anonymous) (* 2005)

• народився 2005 року в Маріуполі

• 2014 року разом із сім’єю перебував у Маріуполі протягом окупації міста бойовиками самопроголошеної «Донецької народної республіки»

• 24 лютого 2022 року родина ухвалила рішення залишитися в Маріуполі

• 10 березня 2022 року родинний будинок постраждав від обстрілу з «Града»

• 17 березня 2022 року сім’я виїхала з міста «зеленим коридором»; Олександр пройшов допит російських військових

• того ж року разом із рідними виїхав до Австрії

• перед початком 2022/2023 навчального року самостійно переїхав до Києва, вступив до університету

• станом на 2025 рік навчається, працює в студентській організації з розвитку українських громад

Олександр родом із Маріуполя. Він дорослішав, коли місто, яке з 2014 року було прифронтовим, теж по-своєму виростало, формуючи автентичний культурний простір і стаючи дедалі більш проукраїнським. Олександр змалку мав тісний зв’язок із рідним містом і планував залишитися там після закінчення школи. Однак у 2022 році росіяни знищили й окупували Маріуполь. Сім’ї Олександра вдалося виїхати з облоги. Хоч його рідні оселилися за кордоном, хлопець повернувся здобувати вищу освіту в Україну.

Дитинство. Присутність Росії в українському просторі

Олександр народився 2005 року в Маріуполі, індустріальному приморському місті на сході України. «Жодна з гілок моєї сім’ї не є корінними мешканцями Маріуполя. Це все ряд випадковостей, які в один момент склались», — розповідає Олександр. У радянські часи місто розвивалось як потужний промисловий центр, туди часто переселялися в пошуках краще оплачуваної роботи, зокрема у важкій промисловості.

У дитячій географії Олександра дуже важило море, можливість поїхати до нього в будь-який момент. З морем пов’язані теплі родинні спогади й одні з перших відкриттів про себе, як-от любов до ліплення з піску, що натякала на майбутнє захоплення архітектурою. До того ж батько хлопця був моряком. Періоди батькової відсутності були позначені очікуванням на «час, коли тато вдома».

На уявлення про Маріуполь і його належність до українського простору вплинули розмови з батьком. Олександр пригадує, як уявляв Україну з її межами на карті, коли збирав магнітики з йогурту «Ростишка» із серії про українські регіони. Усвідомлення простору країни закріпилося вже в школі завдяки предметам, спрямованим на розвиток громадянської ідентичності. Водночас потік російського контенту розмивав уявлення про територіальні межі. В Олександровому дитинстві по телебаченню транслювали російські канали (їх ретрансляцію в Україні стали обмежувати з початком російської агресії 2014 року), російські розважальні продукти були звичними.

У 2014 році, на час протистояння за Маріуполь і першої окупації міста бойовиками самопроголошеної «Донецької народної республіки», підтримуваними Росією, Олександрові було дев’ять років. Він пригадує, як бачив із вікна пожежу в центрі міста. Це горіла будівля Маріупольської міської ради, де працювала його мама. У дитячу пам’ять запав також бій за будівлю міського управління міліції. Тоді проросійські бойовики спробували захопити будівлю, однак дістали збройну відповідь. Російська пропаганда подавала ситуацію як розстріл правоохоронців українськими військовослужбовцями. Містифікація тих подій спричиняла розкол між маріупольцями, адже кожен трактував їх відповідно до своїх ідеологічних поглядів.

Після звільнення Маріуполя на початку літа 2014 року в Олександра з’явилася звичка стежити за новинами на міському сайті — спершу їх просив зачитувати по телефону дідусь. Однак ставлення до новин було відсторонене: коли російські танки перетнули кордон і через Новоазовськ рушили в бік Маріуполя, родина не пережила шоку. «Таке враження, що ти знаходишся за тисячі кілометрів від цього, а не за сорок-тридцять, як було насправді», — ділиться Олександр. Гостріше відчуття дійсності з’явилося 24 січня 2015 року, коли росіяни обстріляли з «Града» мікрорайон Східний: тоді загинула 31 людина, ще понад сто цивільних зазнали поранень. Попри те, що ніхто з рідних хлопця того дня не постраждав, відчуття небезпеки стало набагато реальнішим.

Школа. Навчитися любити чужу літературу

Олександр навчався в українськомовній гімназії, тому що мама бачила в цьому певніше майбутнє: «В неї було розуміння того, що, коли ти пишеш документи українською <...>, то, напевно, за цією мовою більше майбутнє». Водночас принаймні в половині шкіл Маріуполя, за словами Олександра, викладали російською. Він каже, що «на щастя, російський код не сильно проникав у шкільну освіту»: програма була проукраїнською. Хоча й діти, й учителі на перервах спілкувалися переважно російською, українською з легкістю послуговувалися на уроках.

Одним із улюблених предметів Олександра була зарубіжна література, зокрема завдяки підходу вчительки: вона прагнула вибудувати особистий стосунок між учнями й літературою, пропонувала творчі й індивідуальні завдання, і зрештою більшість учнів полюбили її дисципліну. Утім, у минулому ця вчителька викладала російську літературу, тож у своїй програмі акцентувала на ній, не розбираючи критично. На її уроках представляти проєкти й писати твори можна було російською. В одинадцятому класі Олександр був єдиним, хто робив це українською.

Між викладанням зарубіжної та української літератур була велика різниця: українську, заточену під складання зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), вивчали сухо й механічно. Коли в Олександра з’явилася «Антологія української поезії ХХ ст.» від видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», він став брати її на уроки, щоб дочитувати авторів, яких проходили в школі. «Це насправді дуже формує світобачення і сприйняття українського, коли в тебе є предмети зарубіжної й української літератури, і коли на одному підхід — це занурення в інтелектуальність, у мислення, філософію, а на іншому — це проганяння програми заради ЗНО. Це найгірший підхід, напевно, який є».

Особиста викладацька заангажованість була відчутна й в інших дисциплінах. Учитель із захисту України розповідав про свій досвід служби в радянській армії й іронізував із періодичної зміни назви предмета, мовляв, «неясно, що вам треба захищати». Учитель історії, хоч і проводив уроки українською, вдавався до радянських і проросійський наративів. За словами Олександра, після початку повномасштабного вторгнення приблизно 40 % учителів його школи вирішили залишитися в Маріуполі й продовжують викладати вже в окупації. За дітей же вирішували обставини: матеріальне становище, політичні погляди батьків, наявність родичів, які фізично не могли виїхати з міста.

Облога Маріуполя 2022 року

За словами Олександра, 2021 рік і початок 2022-го стали піком розвитку прифронтового Маріуполя. Політика міської влади, обраної в 2015 році, сприяла зменшенню залежності від металургії та формуванню нового іміджу міста. У культурний простір заходили українські виконавці, чому особливо посприяв фестиваль сучасного мистецтва «ГогольFest». Завдяки українізації простору зменшувалася кількість симпатиків Росії. Зв’язок із загальноукраїнським контекстом посилювався зокрема через інфраструктурні проєкти розвитку. Сполучення між Маріуполем та іншими містами ставало швидшим і зручнішим: до Києва можна було доїхати за 14 годин замість колишніх 18.

23 лютого 2022 року Олександр ходив на концерт гурту «Бумбокс» у Драмтеатр, раніше того ж дня біля театру відбувся мітинг «Маріуполь — це Україна». Він пригадує, що наближення повномасштабного вторгнення в місті не відчувалося. 24 лютого в школі мав відбутися «бенефіс» — традиційне прощання з випускниками, однак захід скасували, а навчання перевели на дистанційну форму. За наполяганням Олександра сім’я залишилася в Маріуполі, вірячи, що вторгнення не триватиме довго й місто спроможне оборонятися. А далі виїхати було неможливо, оскільки росіяни взяли місто в кільце.

До району, де жив Олександр, бойові дії дісталися пізніше, тому спершу йому не вірилося в історії, які розповідали люди з Лівобережного району, по якому росіяни завдавати авіаудари в перші дні наступу, зрештою зрівнявши з землею чи не всю житлову інфраструктуру. Від 1 березня тривали щоденні обстріли житлових кварталів артилерією та авіабомбами. Сім’я переїхала до родинного будинку, коли у квартирі зник газ. Олександр розповідає: «Не було підвалу нормального, тому ми не спускалися в укриття жодного разу за весь цей час. Було розуміння, що якщо бомба літака потрапляє в цей будинок, то нас всіх не стає. Ми спали всі в одній кімнаті». 10 березня на подвір’я будинку прилетів снаряд системи залпового вогню «Град», поранивши Олександрового батька в плече. На вулиці батьки зустріли поліцейських — єдиних людей, яких вдалося знайти, — і ті відвезли їх до лікарні. Тоді вони вперше побачили, що відбувається поза їхнім районом. Ще раніше в місті зник зв’язок, електроенергія та інші комунікації. Окрім єдиної доступної української радіохвилі, решта транслювали російський запис: «Украинский солдат, сдавайся». Це звучало з радіоприймача, який живився від акумулятора автомобіля й швидко втрачав заряд.

15–16 березня родина Олександра дізналася, що росіяни відкрили «зелений коридор» для маріупольців. 17 березня вони поїхали, не беручи з собою легкого одягу, адже вірили, що повернуться додому влітку. На російському блокпості була велика черга. Людей обшукували не кадрові російські військові, а «деенерівці». У них «була особлива ненависть до України, [більша] ніж навіть у російських військових». У внутрішній кишені Олександрової куртки знайшли український прапор. Хлопця допитували і били, змушуючи пояснити виявлені в його телефоні проукраїнські й антивоєнні повідомлення. Тим часом батько намагався виправдати сина, «визнаючи» хибність його проукраїнських настроїв. Зрештою Олександра привели до машини й змусили розтоптати прапор. Лише тоді сім’я змогла проїхати далі до Бердянська.

Аби не повторювати досвіду проходження ретельної перевірки, на підконтрольну Україні територію поїхали не через Крим (із перетином проголошеного Росією «офіційного кордону»), а через Запоріжжя. За день до того на цьому маршруті росіяни обстріляли колону цивільних авто.

Університет. Пізнання українських ландшафтів

Сім’я Олександра прожила кілька місяців біля міста Дніпро. Коли хлопець закінчив школу, вирішили виїхати за кордон. Вирушили до Австрії. «Після того, що відбувалось, це був якийсь спокій, неусвідомлення того, що можна аж настільки легко якось жити — так, як жили в той момент європейські міста». Олександр склав український національний вступний тест у тимчасовому екзаменаційному центрі у Відні. Одразу після цього вирушив до Києва, тоді як рідні поїхали далі, у Німеччину. Хоч батьки пропонували вступати за кордоном, він вирішив навчатися в Україні.

Коли хлопець переїхав до Києва, йому було 17 років. Дорогою, у потязі, знайшов квартиру, сам облаштував життя в новому місті. Про своє повернення розповідає: «Я був щасливий повернутися в Україну і бути в українському контексті. Мені дуже не вистачало саме цього середовища, людей, цього постійного зв’язку з подіями».

У Києві Олександр почав вивчати в університеті географію та міське планування. Спеціальність вибрав доволі випадково, однак опис програми відгукнувся, зокрема через незмінний інтерес до розвитку Маріуполя. Станом на 2025 рік Олександр навчається на четвертому курсі й водночас працює. Він брав участь у декількох дослідницьких проєктах із фокусом на міський розвиток, ідентичність і пам’ять територій. У зв’язку з цим активно подорожує: «У мене поступово складається відчуття, що немає території України, яка не є для мене цікавою».

Говорячи про Київ, Олександр називає чимало місць, які його надихають. Проте обрати улюблене не може: «Можливо, через те, що найулюбленіше залишається десь». Попри те, що вже звик до життя в Києві, він поки що не готовий обрати стале місце проживання, бо таким вважає Маріуполь. Олександр наголошує на важливості любові до самого життя. Він вважає, що жити варто так, як захочеться, при цьому не шкодячи людям майбутнього. «Хочу побажати всім людям померти від життя, від природного життя, природної смерті».

***

Oleksandr comes from Mariupol. He grew up while the city, which had been a frontline city since 2014, was also growing up in its own way, forming an authentic cultural space and becoming increasingly pro-Ukrainian. Oleksandr had a close bond with his native city from a young age and planned to stay there after graduating from school. However, in 2022, the Russians destroyed and occupied Mariupol. Oleksandr’s family managed to escape the siege. Although his relatives settled abroad, the young man returned to Ukraine to pursue higher education.

Childhood. Russia’s presence in Ukrainian space

Oleksandr was born in 2005 in Mariupol, an industrial seaside city in eastern Ukraine. “None of the branches of my family are indigenous inhabitants of Mariupol. It is all a series of coincidences that came together at one moment,” Oleksandr relates. During Soviet times, the city developed into a significant industrial hub, and people frequently relocated there in search of higher-paying jobs, particularly in the heavy industry sector.

In Oleksandr’s childhood geography, the sea mattered greatly, the ability to go to it at any moment. Warm family memories are connected to the sea, as are some of his first self-discoveries, such as a love for sculpting sand, which hinted at a future passion for architecture. Moreover, the boy’s father was a sailor. Periods of his father’s absence were marked by waiting for the “time when Dad is home.”

Conversations with his father shaped his understanding of Mariupol and its place within the Ukrainian space. Oleksandr recalls imagining Ukraine with its borders on a map while collecting Rastishka yogurt magnets from a series about Ukrainian regions. His awareness of the country’s space was solidified in school thanks to subjects aimed at developing civic identity. At the same time, the flow of Russian content blurred the perception of territorial boundaries. In Oleksandr’s childhood, Russian channels were broadcast on television (their retransmission in Ukraine began to be restricted with the onset of Russian aggression in 2014), and Russian entertainment products were commonplace.

In 2014, at the time of the fighting over Mariupol and the city’s first occupation by militants of the self-proclaimed “Donetsk People’s Republic,” supported by Russia, Oleksandr was nine years old. He recalls seeing a fire in the city center from his window. It was the Mariupol City Council building burning, where his mother worked. The battle for the city police administration building is also stuck in his childhood memory. At that time, pro-Russian militants tried to seize the building but met an armed response. Russian propaganda presented the situation as the execution of law enforcement officers by Ukrainian service members. The artificial uncertainty around those events caused a rift among Mariupol residents, as everyone interpreted them according to their ideological views.

After the liberation of Mariupol in early summer 2014, Oleksandr developed a habit of following news on the city website — at first, his grandfather asked him to read it over the phone. However, his attitude toward the news was detached: when Russian tanks crossed the border and moved through Novoazovsk toward Mariupol, the family did not experience shock. “It felt like you were thousands of kilometers away from it, and not thirty or forty, as was actually the case,” shares Oleksandr. A more stark sense of reality emerged on January 24, 2015, when Russians shelled the Skhidnyi neighborhood with Grad rockets: 31 people died then, and over a hundred civilians were wounded. Although none of the boy’s relatives were hurt that day, the sense of danger became much more real.

School. Learning to love foreign literature

Oleksandr studied at a Ukrainian-language gymnasium because his mother saw a more certain future in it: “She had an understanding that if you write documents in Ukrainian <...>, then there is probably a greater future for this language.” At the same time, according to Oleksandr, at least half of the schools in Mariupol taught in Russian. He says that “fortunately, the Russian code did not penetrate the school education very much”: the curriculum was pro-Ukrainian. Although both children and teachers communicated mostly in Russian during breaks, they used Ukrainian with ease during lessons.

One of Oleksandr’s favorite subjects was foreign literature, particularly thanks to the teacher’s approach: she strove to build a personal relationship between students and literature, offering creative and individual tasks, and ultimately, most students grew to love her discipline. However, in the past, this teacher had taught Russian literature, so in her curriculum, she emphasized it without critical analysis. In her classes, projects could be presented and essays written in Russian. In the eleventh grade, Oleksandr was the only one who did this in Ukrainian.

There was a significant difference between the teaching of foreign and Ukrainian literature: Ukrainian, honed for passing the External Independent Evaluation (ZNO), was studied in a dry and mechanical manner. When Oleksandr got the “Anthology of Ukrainian Poetry of the 20th Century” from the “A-ba-ba-ha-la-ma-ha” publishing house, he began taking it to classes to finish reading the authors covered in school. “It actually really shapes your worldview and perception of things Ukrainian when you have subjects of foreign and Ukrainian literature, and when the approach in one is immersion in intellectuality, thinking, and philosophy, while in the other, it is rushing through the program for the sake of the ZNO. This is probably the worst approach there is.”

Personal teacher bias was also palpable in other disciplines. The teacher for the Defense of Ukraine subject spoke about his service experience in the Soviet army and was ironic about the subject’s periodic name changes, saying, “It’s unclear what you need to defend.” The history teacher, although conducting lessons in Ukrainian, resorted to Soviet and pro-Russian narratives. According to Oleksandr, after the start of the full-scale invasion, approximately 40% of the teachers at his school decided to stay in Mariupol and continue teaching under occupation. The circumstances dictated the decision for the children: their financial situation, parents’ political views, and having relatives who were physically unable to leave the city.

The Siege of Mariupol in 2022

According to Oleksandr, 2021 and the beginning of 2022 marked the peak of frontline Mariupol’s development. The policy of the city authorities, elected in 2015, contributed to reducing dependence on metallurgy and forming a new image for the city. Ukrainian performers entered the cultural space, which was particularly facilitated by the GogolFest contemporary art festival. Thanks to the Ukrainization of the environment, the number of Russian sympathizers decreased. The connection with the broader Ukrainian context was strengthened, particularly through infrastructure development projects. Connections between Mariupol and other cities became faster and more convenient: one could reach Kyiv in 14 hours instead of the previous 18.

On February 23, 2022, Oleksandr attended a concert by the BoomBox band at the Drama Theater; earlier that day, a rally titled “Mariupol Is Ukraine” took place near the theater. He recalls that the city did not feel the approach of the full-scale invasion. On February 24, a benefit concert was supposed to take place at his school — a traditional farewell to graduates — but the event was canceled, and classes were moved to remote learning. At Oleksandr’s insistence, the family stayed in Mariupol, believing that the invasion would not last long and that the city was capable of defending itself. And then it was impossible to leave, as the Russians had encircled the city.

Hostilities reached the district where Oleksandr lived later, so at first, he did not believe the stories told by people from the Livoberezhnyi district, which the Russians struck with airstrikes in the first days of the offensive, ultimately razing almost all residential infrastructure to the ground. From March 1, daily shelling of residential quarters with artillery and aerial bombs continued. The family moved to a family house when the apartment got cut off from gas supply. Oleksandr relates, “There was no decent basement, so we didn’t go down to the shelter a single time during this whole period. There was an understanding that if an airplane bomb hits this house, then we all cease to exist. We all slept in one room.” On March 10, a projectile from a Grad multiple launch rocket system hit the courtyard of the house, wounding Oleksandr’s father in the shoulder. On the street, his parents met police officers — the only people they managed to find — who took them to the hospital. That was when they first became aware of what was happening outside their district. Even earlier, connection, electricity, and other utilities had disappeared in the city. Except for the single accessible Ukrainian radio frequency, the rest broadcast a Russian recording, “Ukrainian soldier, surrender.” This sounded from a radio receiver powered by a car battery that was quickly losing its charge.

On March 15–16, Oleksandr’s family learned that the Russians had opened a “green corridor” for Mariupol residents. On March 17, they left without taking light clothing with them, as they believed they would return home in the summer. There was a long queue at the Russian checkpoint. People were searched not by regular Russian military personnel, but by “DPR residents.” They “had a special hatred for Ukraine, [greater] than even the Russian military.” A Ukrainian flag was found in the inner pocket of Oleksandr’s jacket. The boy was interrogated and beaten, forced to explain pro-Ukrainian and anti-war messages found on his phone. Meanwhile, his father tried to justify his son, “admitting” the falsity of his pro-Ukrainian sentiments. Eventually, Oleksandr was brought to the car and forced to trample the flag. Only then was the family able to drive on to Berdiansk.

To avoid repeating the experience of undergoing a thorough check, they traveled to government-controlled territory not through Crimea (crossing the “official border” proclaimed by Russia), but through Zaporizhzhia. The day before, Russians had attacked a convoy of civilian cars on this route.

University. Discovering Ukrainian landscapes

Oleksandr’s family lived near the city of Dnipro for several months. When the boy finished school, they decided to go abroad. They set off for Austria. “After what had happened, it was some kind of peace, a lack of realization that one could live somehow so easily — the way European cities lived at that moment.” Oleksandr took the Ukrainian national entrance exam at a temporary examination center in Vienna. Immediately after that, he set off for Kyiv, while his relatives went further, to Germany. Although his parents suggested applying abroad, he decided to study in Ukraine.

When he moved to Kyiv, he was 17 years old. On the way, on the train, he found an apartment and set up his life in the new city independently. He speaks about his return: “I was happy to return to Ukraine and be in the Ukrainian context. I really missed this environment, the people, this constant connection with events.”

In Kyiv, Oleksandr began studying geography and urban planning at the university. He chose the specialty rather accidentally, but the program description resonated, particularly due to his abiding interest in the development of Mariupol. As of 2025, Oleksandr is in his fourth year of study and working simultaneously. He has participated in several research projects focusing on urban development, identity, and the memory of territories. In connection with this, he travels actively: “I gradually get the feeling that there is no territory of Ukraine that I do not find interesting.”

Speaking about Kyiv, Oleksandr names quite a few places that inspire him. However, he cannot choose a favorite: “Perhaps because the most beloved remains somewhere.” Despite having already grown accustomed to life in Kyiv, he is not yet ready to choose a permanent place of residence, as he considers Mariupol to be his home. Oleksandr emphasizes the importance of love for life itself. He believes that one should live as one wants, provided that it does not harm the people of the future. “I want to wish all people to die of life, of natural life, of natural death.”