Наталія Запішна Nataliia Zapishna

* 1984

  • Коли ти вивозиш дітей в Київ… я була зайнята більше, мабуть, якимись побутовими штуками: щоб їх не знудило в машині, щоб у них була вода, щоб їм було комфортно, щоб ми не забули якісь речі, щоб їм було що поїсти. Я більше в це була занурена. Плюс в мене був тиждень вихідний, я розуміла, що за цей тиждень ми маємо встигнути виїхати, я маю їх якось облаштувати і повернутися до роботи. Тобто я вже думала про те, як жити далі, умовно [кажучи]. Коли це закінчилось, ми зраділи, однозначно, ми повернулися. Але в моменті, от цікаво, ви питаєте: «Хто сказав [що місто звільнене]?». Я-от не пам’ятаю цього дня як окремий день в моєму житті, тому що, мені здається, ми до кінця не усвідомили в той момент, що ми назавжди полишили свою домівку. Це щось таке було, не знаю, як уві сні, щось незрозуміле.

  • Я продовжила працювати, як і працювала, ми не виїжджали до останнього. І коли були обстріли, вони [діти] були малі: моєму синові було чотири роки, середній доньці — п’ять і дев’ять, відповідно, старшій. Я пам’ятаю момент, коли забирала Улянку з садочка, і це був останній обстріл Краматорська 10 лютого, коли з [реактивної системи залпового вогню] «Торнадо» обстріляли. — Вже це [20]15 рік був? — Да, [20]15, [20]15, все вірно. Я з датами не дуже, тому не дивуйтесь. І я пам’ятаю, що я її веду з садочка і просто такий гул, оці снаряди, але ж вони центр міста обстріляли, ми були на околиці. Але гул просто страшезний, земля гуділа. Я вперше на своєму досвіді відчула, що таке обстріл. Пам’ятаю, я її так за ручку веду, кажу: «Улька, побігли додому». І якось це в гру намагалася перетворити. Я забігаю з нею в найближчу крамницю, і так стою, і дивлюся навколо, і розумію, що навколо мене полиці скляні, і там заставлено все пляшками. Розумію: це не найбезпечніше місце для укриття, і я її вивожу, і ми просто біжим додому. Не стала залишатися в крамниці, туди багато людей набігло. Ми таким чином, весело вприприжку добігли до хати. У такий свій спосіб намагалася вберегти дітей, тобто я не прижимала їх до себе, не плакала, не казала, що все, що ми зараз помремо чи щось таке. Отакий був досвід.

  • Це був рік [2004], коли народилася моя старша донька, і це був момент, коли я вперше задала собі питання «хто я є?» в плані ідентичності. Бо до цього моменту — мама росіянка, папа українець, я на літо їду в Росію, повертаюся в Україну, і для мене це було щось одне ціле. Я не розмежовувала так, і у мене не було потреби це так розмежовувати. Я ніколи не стикалася… Коли я їхала в Росію, мене там називали «україночка», то я так [відповідала]: «Та, та, я україночка». Я пишалася цим. Коли я поверталася додому, то, що я приїхала з Росії, ніяк на мені не відбивалося негативно. Якщо повернутися до вашого питання, чи мама піднімала питання, як її прийняли, — мені здається, вона також це так не розглядала. Вона сюди переїхала в Україну в [19]63 році, якщо не помиляюсь, це був колишній Радянський Союз, ну то для неї це була якась одна країна. А от у 2004 році — це був перший момент, коли всередині нашої родини, між мною та сестрами почалися розбіжності, між [мною та] старшою сестрою. Якісь суперечки на тлі того, що відбувалося в суспільстві. І от вперше я задалась собі питанням, хто я. І ми з сестрою середньою були такі гарячі, ми не ходили на Майдан тільки того, що його не було в нашому місті, а так би ми пішли. Ми гаряче це все обговорювали, слідкували за новинами, я вперше почала цікавитися взагалі політикою як такою. Просто стала задаватися питаннями: хто є хто, хто є мер мого міста, врешті-решт, хто президент. От вперше це відбулося тоді.

  • Я дуже марила своєю психологією, тому що мене завжди цікавило: чому люди, ми такі однакові ззовні — дві руки, дві ноги, одна голова, — але так по-різному діємо. Завжди мене це цікавило: що відбувається в людини в голові, що одна ось так-от робить, одна стає, я не знаю, відомою на весь світ, а одна якось інакше живе своє життя. Я мамі завжди казала, що я хочу бути психологом. І вона казала: «Ну що це таке взагалі? Ну де ти будеш працювати?». Щось таке незрозуміле було. А це, направду, був період, коли в школах ще не було психологів, в дитячих садочках; це не було, як зараз, нормою. Мама ставила таку [умову]… якось так це пролунало, що якщо батько дасть гроші на навчання, на університет, то ти йдеш, а якщо не дасть, ти маєш розуміти, що у нас немає грошей. Не знаю, чому не було опції, що я можу вступити на бюджет, хоча я дуже добре вчилася. Взагалі це не розглядалося. Якось воно так було поставлене, що університет — це тільки для заможних. Але ще сестра мені казала: «Наталю, чому не вступаєш на бюджет?». Ну, я вже була з такою думкою: якщо тато дає гроші — я йду в універ, якщо не дає — всьо. І тато не дав гроші на навчання. Мама якось так почала зі мною працювати, говорити зі мною, каже: «Наталю, от подумай про швею. Швея — вона завжди підшиє там шторочку, там брючки, у тебе завжди буде жива копійка». І к шістнадцяти рокам, одинадцятий клас, мені вже просто хотілося випурхнути з-під маминої опіки, і мені байдуже було, куди вступати, я знала, що все — грошей немає, то універ — я не можу туди навіть дивитися, і я вступила в технікум — на той час то був технікум — на техніка-технолога швейного виробництва в Краматорську. Потім, вже через багато років, я розуміла, що всі мої однокласники вступили в університет, багато хто вступив на бюджет, і я точно знаю, що я б могла вступити, але у мене навіть думки такої не було. Коли я це вже зрозуміла, для мене це таке осяяння було. Чого не закралося жодної думки спробувати хоча б? Я навіть не спробувала. Тому я вступаю в Краматорськ на техніка-технолога швейного виробництва — і от, це моя перша освіта…

  • У нас був дуже великий дім, який побудував мій батько, і він мав свої знаки: наприклад, на фронтоні даху в нас була літера «З», тобто ми знали, що це «З», тому що це наше прізвище, а коли ми вже дом продали і я вже спілкувалась [з покупцями], то для когось це була вже цифра три. Потім, зліва або справа також на фронтоні було сонце, і в родині завжди казали, що це на честь мами, бо він [батько] її називав Сонечко — Світланка, Світла, Сонечко. Якісь такі знаки були саме нашої родини, батько їх так заклав, і в мене дуже теплі спогади про батьківський дім. І коли я уві снах потрапляю в батьківську хату, для мене це завжди дуже такі добрі, такі теплі сни. Що б там не відбувалось, я прокидаюсь з відчуттям, що дякую, що я там побувала, що я знову там могла побути. Це були дуже великі вікна. Він був двоповерховий, виділявся на фоні всіх інших будинків, бо, мені здається, у нас на сході будинки дуже однотипні. Може, це моя така думка. А він такий був — з архітектурною якоюсь такою родзинкою, особливістю.

  • Full recordings
  • 1

    Kramatorsk, Donetsk region , 10.05.2024

    (audio)
    duration: 01:31:10
Full recordings are available only for logged users.

Memory of Nations AI Assistant
Explore thousands of personal stories

Discover a new way to explore the Memory of Nations Archive. Ask about the topics, events, places, or experiences that interest you. The AI Assistant searches transcripts from more than 30,000 hours of recorded interviews and finds relevant stories from across the archive. You don’t need to know a person’s name or where to look. Simply ask a question in your own words.

Ask a question
beta

Я дуже боялася, що ще раз прокинуся не у своєму місті

Наталія Запішна під час інтерв'ю, 2024 р.
Наталія Запішна під час інтерв'ю, 2024 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Наталія Запішна — освітянка, яка більшу частину життя прожила в Краматорську. Народилася в українсько-російській родині в селищі Билбасівка, що на Донеччині, у 1984 році. Її дитинство проходило на межі двох культур, що формувало позитивне ставлення до обох країн. Першу професію швачки вибрала, тому що так підказала мати, у дорослому ж віці закінчила університет і стала фахівчинею з дошкільної освіти. Подіями, які змусили переосмислити свою ідентичність, стали Помаранчева революція та Революція гідності. У 2014 році деякий час лишалася в окупованому Краматорську, а потім разом із сім’єю виїхала в Київ. Активно долучилася до громадської діяльності, працюючи в освітніх і культурних проєктах після повернення у звільнений Краматорськ. У лютому 2022 року, очікуючи нового вторгнення Росії в своє місто, поїхала з дітьми у Львів, де лишалася рік. Навесні 2024 року живе та працює у сфері неформальної освіти в Івано-Франківську.