Viktor Trofymenko Віктор Трофименко

* 1968

  • «Мене запросили до участі в другому штабі. Був перший, скажімо так, до штурму був перший, до того, як був захоплений “Український Дім”. А після штурму, коли його відбили, був уже створений другий штаб. От у другому я був уже, так би мовити, при посаді на штабі. При тому посада мені дісталася, так би мовити, чудова. Було декілька скандалів з тим, що ті, хто відповідав за гроші, проворовалися і втратили репутацію, довіру, гроші і все таке інше. І тут ми обговорюємо майбутні функції нашого штабу. Тоді… я так розумію, що перший штаб, на рівні керівника штабу… тоді якраз Олексій Гриценко це вирішив, і він запропонував свого знайомого товариша, Івана Рудяка, на керівництво штабом. Іван Рудяк почав формувати цей штаб. В нас тоді була вже однодумців певна група активних, які дійсно багато займалися Автомайданом. І ми про організацію роботи штабу проговорювали. Мені там запропонували я вже не пам’ятаю що. Я пам’ятаю, що навіть якісь пропозиції робив. А потім я там з’являюся, а мені кажуть: “Віть, так не буде. Бо є напрямок, який у нас зовсім не закритий”. Я кажу: “Який?”. Він каже: “Відповідати за гроші”. Я кажу: “Матка Боска!”. Після трьох скандалів з проворовавшимися цими... А Іван каже: “А ти озирнись. Ну, запропонуй когось іншого, хто краще за тебе з цим в принципі впорається”. Мені довелося погодитися. Думав, що моїй репутації за місяць-два прийде кінець. Але виявилося все простіше: для того щоб не втрапити в скандал із вкраденими грошима, ці гроші просто не треба красти. І треба зробити нормальну звітність. Демонстративну, красиву, щоб всі бачили».

  • «Народ жахнувся від крові, яку пролили. Народ жахнувся від того, як горіли Профспілки. Вони дійсно досить страшно горіли. Просто розпач, коли ти це бачиш. І ти розумієш, що ти за, там, 200 метрів чи за 100 метрів від тих Профспілок... І що воно вже горить конкретною пожежею. І ти бачиш, як людина вилазить з вікна десь з палаючої будини, по зовнішній стіні намагається дістатись до якогось приміщення, яке ще не горить, то це дійсно бачити досить важко».

  • «Коли пройшов цей третій тур і була оголошена перемога Помаранчевого Майдану, ми спокійно розійшлися по своїх справах, і, наскільки я пам’ятаю, ніхто із наших з тобою друзів по Помаранчевому Майдану, ніхто особливо навіть і не намагався робити якісь політичні кар’єри чи щось таке. Ми розуміли, що країну треба просто розвернути в правильний бік, а далі ми довірилися тим політикам, яких ми, в принципі, тоді привели до влади. Можливо, в цьому була наша… трошечки недопрацювання наше. Якби тоді громадянське суспільство більш активно вимагало єдності і вірності ідеалам, можливо, не пішли би в помаранчевій команді шалені розколи і в результаті Ющенко не передав би, ще теплою рукою, Януковичу владу в країні. Я вважаю, що це був абсолютно його свідомий “договорняк”. Стосовно національного розвитку і взагалі самоусвідомлення українців зробив немало, але в інших питаннях він виявився занадто слабким президентом. І фактично сам привів Януковича».

  • «Стосовно росіян тоді ще не було таких емоцій, які переповнюють будь-яку притомну людину зараз, тому що тоді ще був протест проти ГКЧП у Москві, тоді вийшли люди, їх почали давити танками. Тоді не здавалося, що росіяни настільки упороті імперці, і вони здавалися також людьми, які хочуть вирватися з цього совкового болота. Але про те, що ми саме українці, що ми живемо в Україні, у мене таке відчуття було завжди. Тобто я не вважав себе… ні, я розумію, що у мене був герб Радянського Союзу на першому паспорті. Ну, він у всіх був тоді на першому паспорті — герб СРСР. Але я не вважав себе уж точно росіянином. Не вважав себе громадянином Радянського Союзу в душі, я завжди розумів, що я живу в Україні і що я українець. До речі, про українство і про спробу русифікації. Коли в 16 років ми заповнювали заявку на отримання паспорта, це ж робилося… це всі форми збиралися домоуправлінські. А будинок у нас був кооперативний, і там був абсолютно такий дідок російсько-шовіністичного налаштування управдом, який, коли ми заповнювали документи, прямим текстом пропонував: “А чого ви пишете «українець»? Пишіть «росіянин». Це ж більш перспектив вам відкриє”. Ми сказали: “Ні-ні, дякуємо. Ми цього робити не будемо. Ми українці”».

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 14.09.2022

    (audio)
    duration: 03:28:00
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Треба робити те, що вважаєш правильним, а не вигідним

2004. Третій тур. Трофименко
2004. Третій тур. Трофименко
photo: Family archive

Віктор Трофименко народився 5 квітня 1968 року в місті Києві. Батько, Аркадій Трофименко, був фізиком, в 1960-ті роки працював у штаб-квартирі МАГАТЕ (м. Відень), пізніше — в Інституті ядерних досліджень (м. Київ). По закінченні восьми класів київської школи № 81 Віктор Трофименко «через протестні настрої» закінчив ПТУ і працював на військовому заводі. За скеруванням заводу вступив до Київського політехнічного інституту. Працював в ІТ-компаніях, 2001 року започаткував власну компанію. 2004 року разом із сім’єю долучився до Помаранчевої революції, а 2013-го став активним учасником Революції гідності. На початку 2014 року увійшов до штабу Автомайдану, у складі якого брав участь у численних акціях спротиву. Влітку 2014 року увійшов до «ради старійшин» ГО «Автомайдан Київ». Брав участь у блокуванні адміністративного кордону з Кримом восени 2015 року, де на блокпості разом з дружиною відсвяткував 25 років подружнього життя. Нині живе в Києві, продовжує діяльність в ГО «Автомайдан Київ», волонтер.