Богдан Стефура Bogdan Stefura

* 1957

  • «З дитинства я пам’ятаю, що до дідуся мого — навіть не до моїх батьків, бо вони відносно молоді були, а до дідуся — приходили його друзі, знайомі і буквально собі багато чого говорили. І пам’ятаю таку деталь маленьку, що… я розумію, про що вони говорили: про якісь підпільні речі говорили, трохи про боротьбу, хоча відкритої боротьби не було, але дуже багато обговорювали політичні речі. Знаю, що там були окрім українців ще й поляки місцеві і були люди, які говорили східноукраїнською мовою, я так зрозумів. І була цікава така деталь: діти могли туди заходити — в ту кімнату, де вони говорили, діти могли бавитися, їх не просили вийти. Але про тих людей, про котрих говорили, про всіх говорили не по імені і прізвищу. А говорили… кожен мав якесь псевдо. Так собі про них говорили».

  • «Різдво. Радянський союз. Маленьке містечко. Діти збираються колядувати, бігають колядують. І вчителів школи спеціально направляли на те, щоб вони ходили і слідкували, хто де колядує і щоб докладали... Було таке, що зграйка дітей там десь колядує, біжимо колядуємо, бачимо: а, вчителька іде якась така, і одні від других відвернулись. Вчителі мусять формально свою штуку, рішення виконувати, а ми своє робимо, бо у нас дитинство є. І, до речі, існувала така, я пізніше зрозумів, пізнішим розумом зрозумів, що цих людей, яких привезли зі сходу, цих комуністів, наприклад, їхній єдиний спосіб був вижити в цьому місті — не ворожнеча, це значить асимілюватися і знайти якийсь мир між місцевими. І тому я думаю, що багато речей ми не знаємо, але я собі догадуюся, що багато речей було якось там тихо узгоджено між представниками тої і тої сторони, щоб “ви нас не чіпайте, ми вас не чіпаєм”. Ясно, що пізніше їхні діти, скажім, мої однолітки і далі, вже асимільовані, вони повністю українці, патріоти, то вже ясно».

  • «До речі, ще цікава річ. У нас ще дотепер на цвинтарі, міському цвинтарі, є пам’ятник воїнам української галицької армії — це початку століття, двадцятого. І, звичайно, коли радянська влада прийшла, то мали би це, звичайно, зруйнувати — цей пам’ятник. Я не стверджую, але я собі придумав таке все, на основі тих речей, які я бачив, що, видно, домовилися з тими місцевими, які мали це зробити: “Давайте ви не рухайте цього пам’ятника, давайте якось придумаємо так, щоби ви його не рухали”. Прийняли гарне рішення: осадили його, обсадили навколо туями, деревами, цей пам’ятник. Тобто стоїть цвинтар, і посередині така велика стіна з туїв, досить велика площа. Збоку таких два маленьких лабіринтових входи в оце посередині приміщення. І от, наприклад, є традиція, коли оце восени всі пораються біля могил своїх рідних… Вдень всі ходили поратися біля своїх загиблих рідних, а вночі чогось мої батьки ходили за сусідами туди, до цієї могили, щоби впоратися там, вона завжди була так само впорана. Але її зовнішньо не було видно. Тобто для місцевої цієї влади, яка приїхала, радянської влади, проблеми немає, а українці своє зберегли». <...> Таки я думаю, що це таких прикладів, напевно, багато було, різних домовленостей, про які ми не знаємо і не будемо знати».

  • «Ми знали, що щось буде. Ми знали, наприклад, я знав за результатами цих відбіркових, на яких я був по інших областях і у Львівській області… я знав, що якийсь результат буде і буде хороший результат. Але коли це все зібралося у кілька днів фестивалю на різних сценах — це таке враження, що ти вдихнув і видихнути не можеш. Коли такий потік інформації, такий вибух музики різноманітної, що ти собі навіть уявити не міг, що в Україні це все десь там існувало. І воно вибухнуло. <...> Я вам зараз скажу один момент. Може, колись ви десь побачите відео з того фестивалю. Василь Жданкін стоїть на сцені, яко вже володар гран-прі, зараз буде співати “Чорна рілля ізорана” своєю кобзою і дивиться в зал, тобто це не зал, це стадіон. На стадіоні, на трибунах червоно-сині прапори радянські і десь місцями синьо-жовті. Жданкін говорить: “Там, за нами, на цьому високому будинку сидять хлопці з камерами, які знімають. Хлопці, повиключайте камери”. Знаєте, які то хлопці були тоді. Коли я, наприклад, сидів за пультом, бо був в оргкомітеті цього заключного концерту в тому числі, і коли треба було довести там фонограми позивних ще одних, з радіо провести туди, то щоб зайти до свого робочого місця на стадіон, я три рази показував свої сумки міліції. Всі шмонали сумки. І все одно прапори пронесли синьо-жовті. Це вже був цей дух такий там спротиву».

  • «У мене ще є одні дуже сильні асоціації з піснею “Плине кача по Тисині”, свої особисті, ну, з “Піккардійською Терцією”, звичайно... Уявіть собі: 2014 рік, це, якщо я не помиляюся, квітень-травень місяць. Нам продюсери, які роблять концерти, запрошують нас в Донецьк-Луганськ. 2014 рік, травень місяць. В цей регіон. Там вже по Донецьку, Луганську ходять “зелені чоловічки” з автоматами. І вони кажуть нам: “Хлопці, ми будем робити концерт, ми будем думати про вашу безпеку, але ми хочемо, щоб ви були там для наших людей, співали в цей момент”. Ми їздили там, багато міст їздили, об’їздили багато в цей момент. І питання було тільки, чи ви згодні так ризикувати? І я дуже пишаюся, що “Піккардійська Терція” згодилася і я разом з ними був. І є такий кадр в мене, я прямо з-за пульта його знімав: донецький театр, центр міста, середина концерту, починається “Піккардійська Терція”, починає співати “Плине кача”, і встають люди всі, як завжди на цій пісні, і піднімають прапор молоді люди, а на вулиці ходять “зелені чоловічки”. Якби хтось здав — я не знаю, що б з нами було. Але там були всі свої, на щастя. І це для мене таке щемливе. І я дуже пишаюся, що я з “Піккардійською Терцією” там був, і я дуже їх поважаю за те, що вони вирішили це робити, дуже поважаю цих організаторів. Були такі моменти в нас».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 03.11.2022

    (audio)
    duration: 02:05:10
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

«Ми, якщо не були в вишиванці, то мали вишиванку всередині»

Богдан Стефура в молоді роки у вишиванці
Богдан Стефура в молоді роки у вишиванці
photo: family archive

Богдан Петрович Стефура народився 9 березня 1957 року на Львівщині в містечку Судова Вишня. Батько, Стефура Петро Андрійович, працював кіномеханіком у місцевому кінотеатрі. Мати, Саік Марія Степанівна, в 1947 році в результаті операції «Вісла» була переселена разом з родиною із села Кальників (теперішня Польща) до України, в місто Судова Вишня. Працювала бібліотекаркою в районній бібліотеці. Під час навчання в школі Богдан Стефура створив власний ансамбль, який мав великий успіх. Після школи, в 1974 році, вступив до Львівського політехнічного інституту на факультет радіоелектроніки. П’ятий курс закінчував у Львівському науково-дослідному фізико-механічному інституті, куди був переведений на спеціальність «інженер-конструктор космічної техніки» як «перспективний студент». Під час навчання брав участь у самодіяльності студентської спільноти. Після закінчення інституту пропрацював один рік інженером у відділі космічної техніки і змінив рід діяльності. З початку 1980-х на запрошення Ігоря Білозіра почав працювати звукорежисером в ансамблі «Ватра». Після «Ватри» працював звукорежисером з рок-колективом «Жайвір» та гуртом «Медікус». У складі останнього 1988 року вперше виїхав за кордон — на музичний фестиваль в Іспанію. У 1989 році став одним з організаторів і звукорежисером першого українського фестивалю «Червона рута». На початку 1990-х років працював звукорежисером в Америці, а вже за два роки повернувся в Україну і заснував у Львові власну студію звукозапису «Мелос» при «Львівському телебаченні». З того часу і дотепер працює на студії, де записує багато українських виконавців і гуртів. Є звукорежисером гурту «Піккардійська Терція» та одним з організаторів і постійних членів журі обласного відбіркового фестивалю «Червона рута». Заслужений працівник культури України. Живе та працює у Львові.