Марія Семенченко Maria Semenchenko

У нас було буквально десять хвилин на збори. Я пам’ятаю, що я почала робити. Я почала закутувати в ковдри картини і ікону. Якраз ми восени забрали бабусину ікону. Вони її купили на базарі після війни Другої світової. Вона не становить якоїсь художньої цінності, така дерев’яна рама товста, але сама ікона — зі сріблястого паперу така 3D-ікона, і тут воскові квіти. Тобто вона має цінність для нас, бо це родинна ікона, вона висіла в кімнаті бабусі, де ми слухали всі ці історії, і ми її забрали. І от: перед тим як виїжджать з Києва, я закутувала в ковдри, всякі плєди картини-ікони і ховала їх під ліжка. Я думала, що якщо винесе все, щоб вони збереглися. Потім я пройшлася по дому і пофотографувала кожну кімнату. Я думала, якщо її розіб’є ракета, я маю все рівно мати цей дім десь, мати його втілення хоча б у фотографіях. Потім я швидко зібрала дитячі речі і взагалі собі нічого не взяла, я не знаю, чим думала. І ми поїхали. Ми їхали вночі. Не бачили, де ми їдем, бо в нас не було вікон, було дуже холодно. Газель стрибала, собаки скавчали. Дитина моя мужньо мовчала, сиділа. Ми їхали якимись селами, тому що житомирська траса обстрілювалась. І все це здавалося чимось дуже нереальним, таким, чого не мало бути і не має бути і що ми насправді не переживаєм, але ми це переживали.

Всі збиралися на Михайлівській площі, хто зміг вийти. І я пам’ятаю — ми пішли теж, — як люди обіймали один одного і казали: «Я думав, що ти не вийшов. Я думав, що ти не вийшов». Тому що ще тижні минали, люди виходили, були поранені, були загиблі, було дуже багато зниклих безвісти. І власне, після цього я багато писала про зниклих безвісти в Іловайську, тому що я все рівно на себе приміряла сценарій, якби мій чоловік не вийшов. Він вийшов, а інші не вийшли. Я могла би бути серед тих, чий чоловік не вийшов. І я на себе це якось все рівно, мимохіть, не спеціально, але час від часу приміряла. Тоді мене дуже ця тема зацікавила, я багато писала, їздила до матерів і до дружин зниклих безвісти саме в Іловайському котлі.

Це, скоріш за все, був немісцевий — в Сімферополі на вокзалі такий величезний мужик в спортивному костюмі зірвав прапор України і кудись його ніс. Зі мною був фотограф з Польщі, оператор, ми якось з ним уже разом були. Він теж сам поїхав з нами усіма в Крим, щоб щось зняти, і те, що він був з Польщі, нас трохи в деяких ситуаціях рятувало. Я зупинила цього чоловіка, йому кажу: «А куди ви цей прапор несете?». А він мені каже: «Ми його палить будем зараз». Я пам’ятаю, що це було дуже боляче, тому що це було буквально через два тижні після того, як відбулися на Майдані розстріли і як українськими прапорами накривали загиблих, і тут якийсь мужик в спортивному костюмі радісно каже, що він зараз буде палить. І він каже ще: «Може, будем палить, а може, топтать. Ми ще не вирішили. Цей хохляцький прапор». Матеуш починає знімати це, польський оператор, і цей мужик йому каже: «Ти звідки?». Він каже: «Я з Польщі». І тоді цей чоловік починає інакше поводитись. Він починає казать: «От ми дуже ждьом тут Росію. Но мы очень хорошо тут относимся к украинцам. И мы их ждём в сезон курортний». Ну, почав як би на іноземну публіку розказувать, що ми тут взагалі всі росіяни, що це випадковість, що Крим український. І от на цьому моменті, коли він сказав, що ми всіх поважаєм, всіх любим, я йому сказала: «Ну тоді віддайте прапор моєї держави мені». Було видно, що йому не хочеться, але водночас польський оператор знімає. І цей мужик віддав мені прапор. Він мені віддав, і я пам’ятаю, що я його скрутила, сховала за куртку, відійшла, сіла і почала ридать. І ридала, напевне, прямо взахльоб. Після цього взагалі цей прапор в мене вдома, попраний, попрасований, чекає свого часу, щоб повернутися на вокзал в Сімферополі. Тобто звідки він приїхав, туди він і повернеться.

Тоді якраз в Криму зникли активісти Автомайдану, і тоді сказали, що вони перебувають на території військової частини конкретної. І ми всі тоді поїхали під цю частину, щоби просто бути, стояти і казати, щоби їх відпустили. Ще я запам’ятала, що на воротах військової частини — там же був наш герб, і він нашвидкуруч був замальований кольорами прапора Росії. Воно отак стікало, особливо червоний, і це якийсь такий моторошний символізм дуже неприємний. І пам’ятаю, що в певний момент вийшли люди, росіяни, і почали відбирати в журналістів техніку, відбирати все, що вони знімали. Я в цей час стояла за машиною і намагалась зняти на телефон, як відбирають техніку в журналістів. Тоді до мене підійшов чоловік в цивільному. В нього в руці була зброя, не знаю, пістолет, я не розбираюсь. Він направив на мене і сказав: «Віддавай телефон». Пам’ятаю, я ще вагалась, думаю: там же стільки відео. І якраз тоді там же знімав мій чоловік, він був у відрядженні як оператор. Я пам’ятаю, він на мене подивився, став блідий. Я тоді віддала телефон і вирішила для себе, що якщо ми будем працювати в якихось гарячих точках, то ніколи разом щоб не працювали, бо це теж про вразливість. Коли ти бачиш, що загрожує щось дружині чи чоловіку, то важче працювати.