The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Марія Семенченко Maria Semenchenko (* 1986)

• народилася 15 жовтня 1986 року в Києві

• учасниця Помаранчевої революції 2004 року

• протягом 2004–2009 років здобувала вищу освіту у Київському міжнародному університеті та у Школі журналістки Національного університету «Києво-Могилянська академія»

• у 2005 році почала працювати у всеукраїнській газеті «День», де пройшла шлях від репортерки до редакторки відділу «Суспільство»

• у 2010–2017 роках кураторка конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець»

• учасниця Революції гідності 2013–2014 років

• на початку російської окупації у березні 2014 року як журналістка двічі відвідала Крим

• у березні 2022 року внаслідок повномасштабного російського вторгнення виїхала з донькою до Польщі

• 2022 року приєдналася до волонтерського проєкту «War. Stories from Ukraine», дописувала до польських видань

• у серпні 2023 року повернулася з Варшави до Києва

• 2024 року була авторкою у спецпроєкті «Щоденники окупації» про цивільних, які жили під російською окупацією

• 24 серпня 2024 року її чоловік, Іван Любиш-Кірдей, отримав важке поранення внаслідок влучання ракети у готель, де проживали журналісти, у Краматорську на Донеччині

• 2025 року проживає з родиною у Києві

You can find the English version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském a anglickém textu:

Марія Семенченко — журналістка, учасниця Помаранчевої революції та Революції гідності. У 2022 році, коли росіяни почали повномасштабне вторгнення, вона вимушено залишила Україну. Всі півтора року, які перебувала у Варшаві, Марія провела з думкою про повернення до рідного Києва. Вона продовжує працювати над проєктами, що висвітлюють досвід війни, і захоплюється людьми, які готові підтримати іншого у цей складний час. 

Дитинство між Києвом та Херсонщиною

Марія Семенченко народилася 15 жовтня 1986 року в Києві. Її батьки родом з Херсонщини. До столиці вони переїхали на навчання, потім разом працювали на радіозаводі. У дитинстві Марія однаково любила проводити час у Києві та навідувати бабусю та дідуся у селі. Місця, де вона гуляла у дитинстві, — ботанічний сад біля метро «Університет», Співоче поле, природничий музей, — і досі залишаються її улюбленими. На Херсонщину ж їздила на канікулах. Перед сном бабуся завжди розповідала онукам про пережите: «Вона почала нам розказувать історії про дитинство, про війну, про Голодомор, чого не розказувала моїй мамі. <...> Ми це все слухали — це як подивитися страшний фільм. Для нас це не було ще усвідомленням, що це було буквально нещодавно і було з нашими близькими, з нашими бабусями, прабабусями, прадідусями». 

1990-ті: «Не всі свята були з подарунками»

Дитинство Марії припало на економічну кризу 1990-х. Тоді її мама й далі працювала на радіозаводі, а батько став служити у міліції. Були періоди, коли їм не виплачували заробітну плату, іноді замість грошей батько отримував пайок — макарони і масло. Мамі, коли радіозавод зупинився, довелося працювати на різних роботах, бо вона хотіла, щоби діти мали все необхідне. Працювала на ринку, самотужки носила важкі мішки, довго перебувала на вулиці в будь-яку погоду. Усе це згодом відбилося на здоров’ї жінки.

Маленька Марія дуже любила родинні свята. Та чекала вона не на подарунки, а на саму атмосферу свята. Різдво святкували на Херсонщині, там була традиція — на Святвечір приносити вечерю хрещеним батькам. Ще за радянської влади Марію таємно охрестила бабуся, і саме вона вчила онуку цінувати родинні зв’язки: «Ми просто ходили по родичах по селу, і це теж була дуже тепла і зворушлива традиція, якої мені зараз дуже не вистачає», — згадує Марія. А на Великдень бабуся випікала паски у печі на літній кухні: «Тоді замість формочок для пасок були банки з-під консерв різних, і бабуся абсолютно всім — окрім того, що випікала багато великих різних пасок, — випікала маленькі всім онукам, щоб кожен мав свою. Ми дуже чекали цього моменту. <…> Зараз моя мама випікає маленьку пасочку для моєї доньки». 

Про фах журналістки мріяла зі школи

1994 року Марія Семенченко пішла у перший клас. У школі їй подобалися українська мова та література, зарубіжна література, географія. Любила писати твори та дискутувати на різні теми. Тоді ж почала думати про журналістський фах. Першу її замітку опублікували в газеті «Освіта України», коли Марія була у 9 класі. На момент закінчення школи мала вже близько 40 публікацій. 2004 року Марія Семенченко вступила на факультет журналістки до Київського міжнародного університету. На другому курсі перейшла на індивідуальний графік навчання та влаштувалась у штат всеукраїнської газети «День». Здобувши ступінь бакалавра, вступила до Школи журналістики при Києво-Могилянській академії, де отримувала академічну стипендію імені В’ячеслава Чорновола, яку призначають студентам-журналістам, що найбільше відзначились у навчанні та творчій роботі. На магістратурі продовжувала дописувати у різні видання, зокрема до українськомовного журналу «Главред», доки у 2010-му його не закрили, залишивши лише російськомовний сайт. Сама ж Марія Семенченко російською мовою у роботі не послуговувалась. 

Уже тоді їй найбільше подобалося працювати з історіями людей, темами освіти, літератури, історичною тематикою.

«Помаранчева революція запам’яталась як щось хороше і правильне»

Коли Марія Семенченко була першокурсницею, в Україні розпочалась Помаранчева революція. Тоді, у листопаді 2004 року, через масові фальсифікації на президентських виборах в Україні спалахнули акції протесту та громадянської непокори. Разом з однокурсниками Марія, вдягнувши помаранчеву курточку, після пар в університеті відвідувала мітинги на Майдані у Києві. Пригадує, що студентство було дуже активним. «Це було скоріше цікаво, це було важливо, але в ширшому контексті я ще не усвідомлювала вагу цієї події. Тільки згодом усвідомила», — ділиться Марія.

Євромайдан — досвід єднання

21 листопада 2013 року стало відомо, що уряд Миколи Азарова згортає підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Про те, що ввечері того дня біля монумента Незалежності збираються незгодні, Марія дізналась із допису журналіста Мустафи Найєма. Разом із чоловіком, оператором Іваном Любишем-Кірдеєм, вирушили на Майдан. Участь в акціях протесту була для Марії та її чоловіка не лише частиною журналістської роботи: «До цього я ніколи не відчувала такого єднання. Коли люди з дуже схожими цінностями і життєвими орієнтирами поряд».

Були у натовпі й тоді, коли 19 січня 2014 року між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського розпочалося протистояння. Цю подію ще називають Вогнехреща і вважають початком гарячої фази революції. Марія Семенченко пригадує, що того дня побачила хлопця з відірваною кистю: «Він пробігав повз нас. Я тоді вперше це побачила, і це було страшно. Але виявилось, що страшно було попереду». Протягом 18–21 лютого 2014 року на Майдані відбувалися сутички між протестувальниками та озброєними спецпризначенцями, які переросли у масові розстріли людей на вулиці Інститутській. Відчайдушний опір громадян у Києві та багатьох інших містах змусив президента Віктора Януковича втекти з країни. Разом з тим російський президент Путін наважився на початок анексії Кримського півострова.

Окупований Крим: «Там було багато людей, які не чекали росіян»

На початку березня 2014-го Марія Семенченко вирушила до окупованого Криму як журналістка. На власні очі вона бачила «дружинників» з червоними пов’язками на рукавах, що перевіряли документи у підозрілих, на їхню думку, людей; так званих ряджених казаків, котрі опинилися у Криму для створення картинки багаточисельних проросійських зібрань; спостерігала, як російські військові у формі без розпізнавальних знаків блокували українські військові частини й захоплювали стратегічні об’єкти. Та попри це, у Криму відбувалися проукраїнські мітинги. Про них Марія пригадує: «Коли журналісти знімали це, то жінки підходили. Я дуже запам’ятала одну жінку з прапором. Вона підійшла, почала плакать і казать: “Ну ви ж нас не покинете тут самих?ˮ. <…> Пам’ятаю, був мітинг проукраїнський, оточений зусібіч дружинниками з битами, оцими казаками. Вони не напали, але відчуття були важкі». У середині березня 2014-го Марія Семенченко вирушила у Бахчисарай, де кримські татари відмовились брати участь у так званому референдумі про приєднання Криму до Росії. Коли вона поверталась до Києва, мала відчуття, що нескоро знову побачить Крим.

«В силу нашої професії війна завжди була десь поряд»

Навесні 2014-го, коли російська агресія розгорнулася на Донеччині та Луганщині, Марія Семенченко включилась у волонтерський рух: «Багато хто з Майдану одразу пішов на Схід. Багато хто з хлопців не мали ні форми, нічого, дехто навіть в тих своїх шльопанцях гумових ішов. Ми тримали зв’язок і почали збирати теж речі, допомагати». Тоді ж у газеті «День», де вона була редакторкою відділу «Суспільство», регулярно писали історії про загиблих військових, поки їх не стало настільки багато, що редакція не встигала охопити всі імена. Також Марія готувала матеріали про вимушених переселенців, спілкувалася з пораненими військовими, лікарями. 

Поки Марія Семенченко працювала у столиці, її чоловік, оператор Іван Любиш-Кірдей, знімав на Сході. Він приїхав в Іловайськ якраз перед тим, як українські військові опинилися в російському оточенні. 29 серпня 2014 року разом із колегами-журналістами Максимом Левіним, Георгієм Тихим та Маркіяном Лисейком вони дивом виїхали з Іловайського котла: «Це був страшний вихід. Росіяни пообіцяли дати зелений коридор, а потім почали жорстоко і масово всіх розстрілювати і вбивати. Журналісти їхали окремою машиною, їм вдалося вирватися». Після цього Марія Семенченко зацікавилася темою Іловайської трагедії і згодом написала низку матеріалів про зниклих безвісти: «Я могла би бути серед тих, чий чоловік не вийшов. Я на себе це все рівно мимохіть, не спеціально, але час від часу приміряла». Іван Любиш-Кірдей продовжував працювати воєнним кореспондентом, тож з Марією вони домовились, що після народження доньки у гарячих точках перебуватиме лише хтось один.

Після окупації Криму Марія Семенченко постійно відвідувала Херсонщину: «У мене з 2014 року було відчуття — ну як відчуття, на це все вказувало насправді, — що Росія піде на Херсонську область, на південь український». З народженням доньки вони з чоловіком намагалися бувати там якомога частіше, зафіксувати у пам’яті рідну Херсонщину. Востаннє родина приїхала туди восени 2021 року, коли у медіа вже лунали попередження про можливий повномасштабний наступ Росії. Тоді Марія відчувала те саме, що й 2014 року після поїздки до Криму, — що вона покидає Херсонщину надовго. 

«Війна всіх застала не там і не так, як ми думали»

Напередодні повномасштабного вторгнення Марія з подругами відвідали одноденний тренінг Жіночого ветеранського руху. Там розповідали про те, як вижити у місті, де ведуться бойові дії. Йшлося і про те, як розподілити обов’язки серед мешканців будинку: «Хто ховає померлих у дворі, хто іде за їжею. <…> Це все видавалось настільки неймовірними сценаріями!». Марія з чоловіком усвідомлювали, що щось таки відбудеться, тому склали тривожну валізу та домовились про план дій. Коли росіяни рушили на Київ, Іван Любиш-Кірдей перебував на Сході, а Марія з донькою гостювали у батьків на Київщині. У ніч з 23 на 24 лютого жінка не йшла до ліжка — моніторила новини: «Потім побачила звернення [Головнокомандувача Збройних Сил України] Залужного до людей. І це звернення було, може, о другій ночі. <…> Я зрозуміла, що він звертався до цивільних, і подумала: чого б це він звертався серед ночі до цивільних? Буквально за годину-півтори почалися вибухи, бомбили військову частину біля Броварів».

Евакуація за кордон: «Я забрала частинку дому»

У березні 2022-го, коли на Київщині та Чернігівщині ще точилися бої, Марія Семенченко вирішила вивезти доньку у безпечну зону. Їм допомогли дістатися до оселі у Києві. На збори було мало часу, тому із собою взяли тільки документи, дитячі речі та щось пам’ятне: килимок, який зв’язала мама, картину і намисто, подароване чоловіком; донька поклала собі київські каштани та іграшкового Тараса Шевченка. До Львова їхали у кузові волонтерської «Газелі» разом із жінкою, що вивозила собак. Місто вже було переповнене, а усі львівські знайомі вже прийняли у себе когось. На поміч прийшли друзі з Польщі, тому Марія з донькою рушили до кордону. Далі провели 14 годин у живій черзі: «Було дуже холодно. Пам’ятаю, що хтось наступив на собаку, вона плакала. Пам’ятаю, якась жінка накинулась з кулаками на іншу, бо та її зачепила. Це була така суміш горя, тривоги і агресії. Я стояла і думала: “Навіщо я сюди приїхала? Навіщо я сюди привезла дитину?ˮ». Донька ж мужньо переносила труднощі евакуації, і це допомагало Марії також залишатися зібраною.

Життя у Польщі та думки про повернення

Як тільки Марія Семенченко з донькою перейшли кордон, їх перевези до пункту тимчасового розміщення біженців: «Ти заходиш, а там отак просто тисячі ліжок одне біля одного, тисячі ліжок». Далі з допомогою друзів та знайомих вони дісталися спершу до Перемишля, а потім до Варшави, де й зупинилися. Марія з особливою теплотою згадує підтримку своїх польських подруг — вони усіляко піклувалися про неї та доньку, поки вони не адаптувалися, не залишали їх самих на свята. У Варшаві вона подружилася і з жінками, які також виїхали з України через війну: одна була з Бучі, інша — з Харкова; їхні діти були приблизно одного віку. Потім вони в один час повернулися в Україну і досі підтримують контакт.

У Польщі Марія Семенченко приєдналася до волонтерського проєкту «War. Stories from Ukraine», де описувала досвід українців, які переживають війну. Брала участь у проукраїнських акціях у Варшаві. Вона відчувала провину через те, що виїхала. Постійно слідкувала за тим, що відбувається в Україні, близько до серця брала новини про обстріли українських міст, а особливо рідного Києва, переймалася за чоловіка та батьків, які залишилися. «Коли мене питали, як я себе бачу через рік-два, в Польщі я себе взагалі ніяк не бачила. Я би це могла порівняти, наче кудись їду і вийшла на вокзал транзитний чекати іншого потяга. <…> Я робила приблизно те ж саме, що роблю у Києві зараз, але не було якогось сенсу існування». Донька також важко переносила розлуку з батьком, однак він, турбуючись про безпеку сім’ї, просив не повертатися, поки ситуація у Києві залишалася нестабільною.

«Для мене було важливо, щоб дитина росла в Україні»

Родина возз’єдналася у серпні 2023 року. У вересні донька мала йти до першого класу, і для батьків було важливо, щоб вона здобула українську освіту. Напередодні від’їзду вони з донькою пройшлися улюбленими місцями Варшави, попрощалися з усіма, з ким товаришували. Опинившись у Києві, Марія Семенченко здійснила те, про що так мріяла у Польщі, — пішла до Софії Київської: «Це таке місце, яке вистояло століттями. <…> В той момент, коли я вже була у Софії Київській, я заземлилась і відчула, що вдома». Попри війну та постійні російські ракетні атаки, рідне місто було сповнене життя.

У Києві Марія Семенченко продовжила співпрацювати з польськими виданнями, знову дописувала для українських медіа. У травні 2024 року вона приєдналась як авторка текстів до проєкту «Щоденники окупації», метою якого було показати досвід людей, зокрема молоді, які жили під російською окупацією.

Важке поранення чоловіка та потреба підтримки від жінок зі схожим досвідом

24 серпня 2024 року Івана Любиша-Кірдея було важко поранено під час відрядження до Краматорська — ракета «Іскандер» влучила у готель «Сапфір», де проживали журналісти Reuters. Його доставили у Дніпро, Марія одразу вирушила туди. Лікарі не давали втішних прогнозів — пан Іван мав важку травму голови, втратив око, — однак чоловік прокинувся після тривалої коми. Пройшовши реабілітацію, він знову ходить, пробує знову знімати, попри втрату ока, однак має проблеми із пам’яттю. У 2025 році він став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе. 

Марія Семенченко весь час була поруч із чоловіком. «В Івана дуже багато друзів, дуже багато колег. Нас усі підтримували. Але в певний момент я почала шукати жінок, чиї чоловіки або в комі, або вийшли з коми, або не вийшли. У мене були специфічні страхи, переживання, які я не могла озвучувати, наприклад, родині, але могла озвучувати таким саме жінкам. Це про важливість знайти людей зі схожим досвідом, які тебе підтримають», — каже Марія. У планах журналістки зафіксувати власний досвід та історії інших жінок, які перебувають поруч із важко пораненими на війні чоловіками. Нині, у середині 2025 року, Марія Семенченко з чоловіком і донькою мешкають у Києві.

«Мій дім — це Київ. <…> Я можу погодитися з твердженням інших людей, що дім — це там, де родина. Так, коли ви всі разом, тоді дім може бути будь-де. Але для мене це був би виклик. Напевно, знадобилися б роки, якщо не десятки, щоби створити дім деінде», — говорить вона.

***

Mariia Semenchenko is a journalist, a participant in the Orange Revolution and the Revolution of Dignity. In 2022, when the Russians began their full-scale invasion, she was forced to leave Ukraine. For the entire year and a half she spent in Warsaw, Mariia lived with the thought of returning to her home city of Kyiv. She continues to work on projects that highlight the experience of war and admires people who are ready to support others in these difficult times.

Childhood between Kyiv and the Kherson region

Mariia Semenchenko was born on October 15, 1986, in Kyiv. Her parents are from the Kherson region. They moved to the capital for their studies and later worked together at a radio factory. In her childhood, Mariia equally loved spending time in Kyiv and visiting her grandparents in the village. The places where she walked as a child — the botanical garden near the Universytet metro station, the Spivochne Pole park, the Natural History Museum — remain her favorites to this day. She would go to the Kherson region for school holidays. Before bed, her grandmother would always tell her grandchildren about her experiences, “She began to tell us stories about her childhood, about the war, about the Holodomor, things she hadn’t told my mother. <...> We listened to it all, it was like watching a scary movie. For us, it wasn’t yet a realization that this had happened quite recently and had happened to our relatives, our grandmothers, great-grandmothers, great-grandfathers.”

The 1990s: “Not all holidays came with gifts”

Mariia’s childhood coincided with the economic crisis of the 1990s. At that time, her mother continued to work at the radio factory, while her father began serving in the police. There were periods when they were not paid their salaries. Sometimes, instead of money, her father received rations — pasta and butter. When the radio factory shut down, her mother had to take on various jobs because she wanted her children to have everything they needed. She worked at the market, carried heavy bags by herself, and spent long hours outside in all kinds of weather. All of this later took a toll on the woman’s health.

Little Mariia loved family holidays very much. Rather than waiting for gifts, she was looking forward to the festive atmosphere itself. They celebrated Christmas in the Kherson region, where there was a tradition of bringing supper to godparents on Christmas Eve. Back in the Soviet era, Mariia was secretly baptized by her grandmother, and it was she who taught her granddaughter to value family ties: “We would just go around visiting relatives in the village, and that was also a very warm and touching tradition that I miss very much now,” recalls Mariia. And for Easter, her grandmother baked paska [Easter bread] in an oven in the summer kitchen: “Back then, instead of paska molds, they used different-sized tin cans, and my grandmother, in addition to baking many large and varied paska cakes, would bake small ones for all the grandchildren, so that each one had their own. We really looked forward to that moment. <…> Now my mother bakes a little paska for my daughter.”

She dreamed of being a journalist since school

In 1994, Mariia Semenchenko started first grade. In school, she enjoyed Ukrainian language and literature, world literature, and geography. She loved writing essays and debating various topics. It was then that she began to think about a career in journalism. Her first article was published in the newspaper Osvita Ukrainy when Mariia was in the 9th grade. By the time she graduated from school, she had about 40 publications. In 2004, Mariia Semenchenko enrolled in the Department of Journalism at Kyiv International University. In her second year, she switched to an individual study plan and got a staff position at the national newspaper Den (The Day). After receiving her bachelor’s degree, she entered the School of Journalism at the Kyiv-Mohyla Academy, where she received the Vyacheslav Chornovil academic scholarship, which is awarded to journalism students who have distinguished themselves most in their studies and creative work. During her master’s studies, she continued to contribute to various publications, including the Ukrainian-language magazine Hlavred, until it was closed in 2010, leaving only the Russian-language website. Mariia Semenchenko herself did not use the Russian language in her work.

Even then, she most enjoyed working with people’s stories, and on topics of education, literature, and history.

“The Orange Revolution is remembered as something good and right”

When Mariia Semenchenko was a first-year student, the Orange Revolution began in Ukraine. Then, in November 2004, due to massive fraud in the presidential elections, protests and acts of civil disobedience broke out in Ukraine. Along with her classmates, Mariia, wearing an orange jacket, attended rallies on the Maidan in Kyiv after her university classes. She recalls that the student body was very active. “It was more interesting, it was important, but in a broader context, I did not yet realize the weight of this event. I only realized it later,” Mariia shares.

The Euromaidan, an experience of unity

On November 21, 2013, it emerged that Mykola Azarov’s government was halting preparations for signing the Association Agreement with the European Union. Mariia learned from a post by journalist Mustafa Nayyem that those who disagreed were gathering that evening near the Independence Monument. Together with her husband, cameraman Ivan Lubysh-Kirdey, they went to the Maidan. Participating in the protests was not just part of their journalistic work for Mariia and her husband: “I had never felt such unity before. When people with very similar values and life principles are next to you.”

They were also in the crowd when, on January 19, 2014, a confrontation began between protesters and security forces on Hrushevskoho Street. This event is also called Vohnehreshcha [Baptism of Fire] and is considered the beginning of the hot phase of the revolution. Mariia Semenchenko recalls seeing a boy that day with a severed hand: “He ran past us. It was the first time I saw that, and it was scary. But it turned out that the scary part was still ahead.” Between February 18 and 21, 2014, clashes took place on the Maidan between protesters and armed special forces, which escalated into mass shootings of people on Instytutska Street. The desperate resistance of citizens in Kyiv and many other cities forced President Viktor Yanukovych to flee the country. At the same time, Russian President Putin decided to begin the annexation of the Crimean Peninsula.

The occupied Crimea: “There were many people there who weren’t waiting for the Russians” 

In early March 2014, Mariia Semenchenko went to occupied Crimea as a journalist. With her own eyes, she saw druzhynnyky vigilantes with red armbands checking the documents of people they deemed suspicious; the so-called “dressed-up” Cossacks who had appeared in Crimea to create the image of numerous pro-Russian gatherings; she observed Russian soldiers in uniforms without insignia blocking Ukrainian military bases and seizing strategic facilities. But despite this, there were still pro-Ukrainian rallies being held in Crimea. Mariia recalls them, “When journalists were filming this, women would approach. I vividly remember one woman with a flag. She came up, started to cry, and said, ‘You won’t abandon us here, will you?’. <…> I remember there was a pro-Ukrainian rally, surrounded on all sides by druzhynnyky with bats, those Cossacks. They didn’t attack, but the feeling was heavy.” In mid-March 2014, Mariia Semenchenko went to Bakhchysarai, where the Crimean Tatars refused to participate in the so-called referendum on Crimea’s accession to Russia. When she was returning to Kyiv, she had a feeling that she would not see Crimea again for a long time.

“Due to our profession, war was always somewhere nearby”

In the spring of 2014, when Russian aggression unfolded in he Donetsk and Luhansk regions, Mariia Semenchenko joined the volunteer movement: “Many from the Maidan went straight to the East. Many of the guys had no uniform, nothing, some even went in their rubber slippers. We kept in touch and also started collecting things, helping.” At the same time, in the newspaper The Day, where she was the editor of the “Society” section, they regularly wrote stories about fallen soldiers, until there were so many that the editorial office could not keep up with all the names. Mariia also prepared materials about internally displaced persons and spoke with wounded soldiers and doctors.

While Mariia Semenchenko was working in the capital, her husband, cameraman Ivan Lubysh-Kirdey, was filming in the East. He arrived in Ilovaisk just before the Ukrainian military was encircled by Russian forces. On August 29, 2014, along with his journalist colleagues Maksym Levin, Heorhii Tykhyi, and Markiian Lyseiko, they miraculously escaped the Ilovaisk encirclement: “It was a terrible escape. The Russians promised a green corridor and then began to brutally and massively shoot and kill everyone. The journalists were in a separate car and managed to break out.” After this, Mariia Semenchenko became interested in the theme of the Ilovaisk tragedy and later wrote a series of materials about the missing: “I could have been among those whose husbands didn’t get out. And I, involuntarily, not on purpose, but from time to time, I put myself in that position.” Ivan Lubysh-Kirdey continued to work as a war correspondent, so he and Mariia agreed that after the birth of their daughter, only one of them would be in hot spots at a time.

After the occupation of Crimea, Mariia Semenchenko constantly visited the Kherson region: “Since 2014, I had a feeling — well, not a feeling, everything actually pointed to it — that Russia would go for the Kherson region, for the south of Ukraine.” With the birth of their daughter, she and her husband tried to visit there as often as possible, to imprint their native Kherson region in their memory. The last time the family went there was in the fall of 2021, when warnings about a possible full-scale Russian offensive were already circulating in the media. At that time, Mariia felt the same as she did in 2014 after her trip to Crimea — that she was leaving the Kherson region for a long time.

“The war caught everyone not where or how we thought it would”

On the eve of the full-scale invasion, Mariia and her friends attended a one-day training session by the Women’s Veteran Movement. They were taught how to survive in a city in the midst of hostilities. They also talked about how to distribute responsibilities among the residents of a building: “Who buries the dead in the yard, who goes for food. <…> All this seemed like such unbelievable scenarios!” Mariia and her husband realized that something would happen, so they packed an emergency bag and agreed on a plan of action. When the Russians advanced on Kyiv, Ivan Lubysh-Kirdey was in the East, and Mariia and her daughter were visiting her parents in the Kyiv region. On the night of February 23-24, she did not go to bed — she was monitoring the news: “Then I saw the address by [the Commander-in-Chief of the Armed Forces of Ukraine Valerii] Zaluzhnyi to the people. And this address was maybe at two in the morning. <…> I realized he was addressing civilians, and I thought, ‘Why would he be addressing civilians in the middle of the night?’ Literally an hour or an hour and a half later, the explosions started, they were bombing the military base near Brovary.”

Evacuating abroad: “I took a piece of home with me”

In March 2022, while fighting was still raging in the Kyiv and Chernihiv regions, Mariia Semenchenko decided to take her daughter to a safe zone. They received help to get to their home in Kyiv. There was little time to pack, so they only took documents, children’s things, and something memorable: a rug her mom had knitted, a painting, and a necklace her husband had given her; her daughter packed some Kyiv chestnuts and a toy Taras Shevchenko. They traveled to Lviv in the back of a volunteer GAZelle car van along with a woman who was evacuating dogs. The city was already overcrowded, and all their Lviv acquaintances had already taken someone in. Friends from Poland came to the rescue, so Mariia and her daughter headed for the border. They then spent 14 hours in a standing line: “It was very cold. I remember someone stepped on a dog, and it cried. I remember some woman attacked another with her fists because she had bumped into her. It was such a mix of grief, anxiety, and aggression. I stood there thinking, ‘Why did I come here? Why did I bring my child here?’.” But her daughter bravely endured the hardships of the evacuation, and that helped Mariia maintain her composure as well.

Life in Poland and thoughts of returning

As soon as Mariia Semenchenko and her daughter crossed the border, they were taken to a temporary refugee reception center, “You walk in, and there are just thousands of beds like this, one next to the other, thousands of beds.” Then, with the help of friends and acquaintances, they first reached Przemyśl, and then Warsaw, where they stayed. Mariia remembers the support of her Polish friends with particular warmth — they took care of her and her daughter in every way until they adapted, and did not leave them alone on holidays. In Warsaw, she also befriended women who had also left Ukraine because of the war: one was from Bucha, another from Kharkiv; their children were about the same age. They later returned to Ukraine around the same time and still keep in touch.

In Poland, Mariia Semenchenko joined the War. Stories from Ukraine volunteer project, where she described the experiences of Ukrainians living through the war. She took part in pro-Ukrainian rallies in Warsaw. She felt guilty for having left. She constantly followed what was happening in Ukraine, took the news of shelling of Ukrainian cities, especially her native Kyiv, to heart, and worried about her husband and parents who had stayed behind. “When people asked me how I saw myself in a year or two, in Poland I saw myself nowhere at all. I would compare it to going somewhere and stepping out at a transit station to wait for another train. <…> I was doing roughly the same things I do in Kyiv now, but there was no sense of purpose.” Her daughter also found the separation from her father difficult, but he, concerned for the family’s safety, asked them not to return while the situation in Kyiv remained unstable.

“It was important for me that my child be raised in Ukraine”

The family was reunited in August 2023. In September, their daughter was supposed to start first grade, and it was important to the parents that she receive a Ukrainian education. On the eve of their departure, she and her daughter walked through their favorite places in Warsaw and said goodbye to all their friends. Once in Kyiv, Mariia Semenchenko did what she had dreamed of so much in Poland — she went to Saint Sophia’s Cathedral: “It is a place that has stood for centuries. <…> At that moment, when I was already in Saint Sophia’s Cathedral, I felt grounded and knew I was home.” Despite the war and constant Russian missile attacks, her native city was full of life.

In Kyiv, Mariia Semenchenko continued to collaborate with Polish publications and once again wrote for Ukrainian media. In May 2024, she joined the Occupation Diaries project as a writer, the goal of which was to show the experience of people, especially youth, who lived under Russian occupation.

Her husband’s severe injury and the need for support from women with similar experiences

On August 24, 2024, Ivan Lubysh-Kirdey was severely wounded during a work trip to Kramatorsk — an Iskander missile hit the Sapfir hotel where Reuters journalists were staying. He was taken to Dnipro, and Mariia immediately went there. The doctors gave no encouraging prognoses — Ivan had a severe head trauma, lost an eye — but he woke up after a long coma. After undergoing rehabilitation, he is walking again and trying to film again despite the loss of an eye, but he is experiencing difficulties with his memory. In 2025, he became a laureate of the Gongadze Prize.

Mariia Semenchenko was by her husband’s side the whole time. “Ivan has a lot of friends, a lot of colleagues. Everyone supported us. But at a certain point, I started looking for women whose husbands were either in a coma, or had come out of a coma, or hadn’t. I had specific fears, worries that I couldn’t voice, for example, to my family, but I could voice them to women just like me. This is about the importance of finding people with similar experiences who will support you,” says Mariia. The journalist plans to document her own experience and the stories of other women who are by the side of their husbands who have been severely wounded in the war. Now, in mid-2025, Mariia Semenchenko lives in Kyiv with her husband and daughter.

“My home is Kyiv. <…> I can agree with the statement of other people that home is where the family is. Yes, when you are all together, then home can be anywhere. But for me, that would be a challenge. It would probably take years, if not decades, to create a home elsewhere,” she says.

 

***

Český překlad:

Marija Semenčenko je novinářka, účastnice Oranžové revoluce a Revoluce důstojnosti. V roce 2022, když Rusové zahájili totální invazi, byla nucena opustit Ukrajinu. Celý rok a půl, který pobývala ve Varšavě, ji neopouštěla myšlenka na návrat do rodného Kyjeva. Nyní pokračuje v práci na projektech, které osvětlují zkušenosti z války, a obdivuje lidi, kteří jsou v této složité době připraveni podpořit druhé. 

Dětství mezi Kyjevem a Chersonskou oblastí

Marija Semenčenko se narodila 15. října 1986 v Kyjevě. Její rodiče pocházejí z Chersonské oblasti, odkud se kvůli studiu přestěhovali do hlavního města. Později společně pracovali v radiotechnickém závodě. V dětství Marija stejně ráda pobývala v Kyjevě, jako navštěvovala babičku a dědečka na vesnici. Místa v Kyjevě, kde jako malá ráda trávila čas – botanická zahrada u metra „Univerzita“, „Spivoche pole“ [„Pěvecké pole“ – otevřený prostor v Pečerském krajinářském parku v Kyjevě, kde se konají koncerty a festivaly], přírodovědné muzeum –, dodnes zůstávají jejími oblíbenými. Do Chersonské oblasti jezdila na prázdniny. Babička vždy vnoučatům před spaním vyprávěla, co prožila: „Vyprávěla nám příběhy ze svého dětství, o válce, o hladomoru, které mé mámě nikdy nevyprávěla. <…> My jsme to všechno poslouchali – bylo to jako sledovat děsivý film. Tehdy jsme si ještě neuvědomovali, že to bylo úplně nedávno a že se to dělo našim blízkým, našim babičkám, prababičkám a pradědečkům.“ 

90. léta: „Ne všechny svátky byly spojeny s dárky“

Během Marijina dětství probíhala hospodářské krize devadesátých let. Její matka tehdy stále pracovala v radiotechnickém závodě, otec začal sloužit u policie. V té době se stávalo, že lidem v práci místo mzdy dávali produkty. Otec proto někdy místo peněz dostával příděly – těstoviny a máslo. Když radiotechnický závod zastavil výrobu, matka musela pracovat v různých zaměstnáních, protože chtěla, aby děti měly vše potřebné. Pracovala na trhu; sama tahala těžké pytle a trávila dlouhé hodiny venku za každého počasí. To vše se později odrazilo na jejím zdraví. 

Malá Marija měla velmi ráda rodinné svátky. Nečekala přitom na dárky, ale na samotnou atmosféru svátků. Vánoce slavili v Chersonské oblasti, kde byla tradice přinášet na Štědrý večer večeři kmotrům. Ještě za sovětské vlády babička Mariju tajně pokřtila; byla to právě ona, kdo naučil vnučku vážit si rodinných vazeb: „Prostě jsme obcházeli příbuzné po vesnici. To také byla velmi vřelá a dojemná tradice, která mi teď velmi chybí,“ vzpomíná paní Marija. Na Velikonoce babička v peci v letní kuchyni pekla pasky [tradiční velikonoční pečivo podobné mazanci]: „Místo formiček na pasky tehdy sloužily různé konzervy. Babička kromě toho, že upekla mnoho různých velkých pasek, napekla také malé pro všechna vnoučata, aby každý měl svou vlastní. Na tuto chvíli jsme se velmi těšili. <…> Teď moje máma peče malou pasku pro mou dceru.“ 

O povolání novinářky snila už od školy

V roce 1994 nastoupila Marija Semenčenko do první třídy. Ve škole měla ráda ukrajinský jazyk a literaturu, zahraniční literaturu a zeměpis. Ráda psala slohové práce a diskutovala na různá témata. Právě tehdy začala uvažovat o kariéře novinářky. Její první článek vyšel v novinách „Osvita Ukrajiny“, když byla v deváté třídě. Když končila školu, měla už přibližně čtyřicet publikací. V roce 2004 nastoupila Marija Semenčenko na fakultu žurnalistiky Kyjevské mezinárodní univerzity. Ve druhém ročníku přešla na individuální studijní plán a začala pracovat v redakci celoukrajinského deníku „Den“. Po získání bakalářského titulu nastoupila na Školu žurnalistiky při Kyjevsko-Mohyljanské akademii. Zde získala akademické stipendium Vjačeslava Čornovola, udělované studentům žurnalistiky, kteří se nejvíc vyznamenali ve studiu a tvůrčí práci. Během magisterského studia pokračovala v psaní pro různá média, zejména pro ukrajinskojazyčný časopis „Glavred“, dokud ho v roce 2010 nezrušili a nezůstala pouze ruskojazyčná webová stránka. Paní Marija sama v práci ruský jazyk nepoužívala. 

Už tehdy ji nejvíc bavilo pracovat s příběhy lidí, tématy osvěty, literatury a historie.

„Oranžovou revoluci si pamatuji jako něco dobrého a správného“ 

Když byla Marija Semenčenko v prvním ročníku univerzity, začala na Ukrajině Oranžová revoluce. Tehdy, v listopadu 2004, vypukly na Ukrajině protesty a občanská neposlušnost kvůli masivním falzifikacím při prezidentských volbách. Marija, oblečená v oranžové bundě, spolu se svými spolužáky po přednáškách navštěvovala demonstrace na Majdanu v Kyjevě. Vzpomíná, že studenti byli velmi aktivní. „Bylo to pro mě spíš zajímavé; bylo to důležité, ale v širším kontextu jsem si význam této události ještě neuvědomovala. Došlo mi to až později,” říká Marija. 

Euromajdan jako zkušenost jednoty 

Dne 21. listopadu 2013 vyšlo najevo, že vláda Mykoly Azarova zastavuje přípravu podpisu asociační dohody s Evropskou unií. O tom, že se toho večera nespokojení lidé sejdou u památníku Nezávislosti, se Marija dozvěděla z příspěvku novináře Mustafy Najema. Spolu s manželem, kameramanem Ivanem Ljubyšem-Kirdejem, se vydali na Majdan. Účast v protestních akcích nebyla pro Mariju a jejího manžela jen součástí novinářské práce: „Do té doby jsem ještě nikdy necítila takovou sounáležitost. Když jsou pohromadě lidé s velmi podobnými hodnotami a životními postoji…“

Byli v davu i tehdy, když 19. ledna 2014 došlo na ulici Hruševského ke konfrontaci mezi demonstranty a bezpečnostními složkami. Této události se také říká Ohnivý křest a je považována za začátek horké fáze revoluce. Marija Semenčenko si vzpomíná, že toho dne viděla mladíka s utrženou dlaní: „Proběhl kolem nás. Viděla jsem to tehdy poprvé, a bylo to strašné. Ale ukázalo se, že to nejhorší mělo teprve přijít.“ Během 18.–21. února 2014 došlo na Majdanu ke střetům mezi demonstranty a ozbrojenými speciálními jednotkami, které přerostly v masovou střelbu do lidí na ulici Institutská. Zoufalý odpor občanů v Kyjevě a mnoha dalších městech donutil prezidenta Viktora Janukovyče uprchnout ze země. Zároveň se ruský prezident Putin rozhodl zahájit anexi Krymského poloostrova. 

Okupovaný Krym: „Bylo tam mnoho lidí, kteří nečekali Rusy“  

Na začátku března 2014 se Marija Semenčenko vydala na okupovaný Krym jako novinářka. Na vlastní oči viděla „družiníky“ s červenými páskami na rukávech, jak kontrolovali doklady osobám, které považovali za podezřelé; viděla vymaškařené takzvané „kozáky“, kteří se zjevili na Krymu, aby vzbuzovali dojem početných proruských shromáždění; sledovala, jak ruští vojáci v uniformách bez identifikačních znaků blokovali ukrajinské vojenské jednotky a obsazovali strategické objekty. A přesto se na Krymu odehrávaly proukrajinské demonstrace. Marija na ně vzpomíná: „Když to novináři natáčeli, přicházely ženy. Velmi dobře si vzpomínám na jednu ženu s vlajkou. Přišla, začala plakat a říkala: ‚No, snad nás tu nenecháte samotné?‘ <…> Pamatuji si, že se konal proukrajinský mítink, obklíčený ze všech stran družiníky s holemi, těmi kozáky. Nezaútočili, ale pocity byly hrozné.“ V polovině března 2014 odjela Marija Semenčenko do Bachčisaraje, kde se krymští Tataři odmítli zúčastnit takzvaného referenda o připojení Krymu k Rusku. Když se vracela do Kyjeva, měla pocit, že Krym znovu jen tak brzy neuvidí.

„Vzhledem k naší profesi byla válka vždycky někde poblíž“

Na jaře roku 2014, když se ruská agrese rozšířila do Doněcké a Luhanské oblasti, se Marija Semenčenko zapojila do dobrovolnického hnutí: „Spousta lidí z Majdanu okamžitě vyrazila na východ. Mnozí kluci neměli ani uniformy, ani nic jiného, někteří dokonce šli v gumových žabkách. Udržovali jsme kontakt a také jsme začali sbírat věci a pomáhat.“ V novinách „Den“, kde byla redaktorkou rubriky „Společnost“, tehdy pravidelně publikovali příběhy o padlých vojácích, dokud jich nebylo tolik, že redakce nestíhala zveřejňovat všechna jména. Paní Marija také připravovala materiály o nucených přesídlencích a komunikovala s raněnými vojáky a lékaři.

Zatímco paní Marija pracovala v hlavním městě, její manžel, kameraman Ivan Ljubyš-Kirdej, natáčel na východě. Přijel do Ilovajsku těsně předtím, než se ukrajinská armáda ocitla v ruském obklíčení. Dne 29. srpna 2014 se jim spolu s kolegy novináři Maksymem Levinym, Heorhijem Tychym a Markijanem Lysejkom zázrakem podařilo dostat z Ilovajského kotle: „Byl to strašný odchod. Rusové slíbili, že nám zajistí zelený koridor, pak ale začali všechny brutálně a hromadně střílet a zabíjet. Novináři jeli v autě zvlášť a podařilo se jim vyváznout.“ Marija Semenčenko se poté začala zajímat o Ilovajskou tragédii a následně napsala řadu článků o pohřešovaných osobách: „Mohla jsem být mezi těmi, jejichž manžel se nedostal ven. Mimoděk, ne úmyslně, jsem to všechno na sobě čas od času zakoušela.“ Ivan Ljubyš-Kirdej pokračoval v práci válečného korespondenta, proto se s Marijou dohodli, že po narození dcery bude v horkých místech pobývat vždy pouze jeden z nich. 

Po okupaci Krymu Marija Semenčenko neustále navštěvovala Chersonskou oblast: „Od roku 2014 jsem měla pocit – no, pocit… Vlastně tomu všechno nasvědčovalo, že Rusko napadne Chersonskou oblast, jih Ukrajiny.“ Po narození dcery se s manželem snažili být tam co nejčastěji, aby si uchovali v paměti rodná místa. Naposledy tam rodina přijela na podzim roku 2021, kdy v médiích již zněla varování o možné totální invazi Ruska. Tehdy paní Marija cítila totéž, co v roce 2014 po cestě na Krym – že Chersonskou oblast opouští nadlouho.

„Válka všechny zastihla ne tam a ne tak, jak jsme si mysleli“

Před začátkem totální invaze se Marija Semenčenko s kamarádkami zúčastnila jednodenního tréninku Ženského veteránského hnutí. Mluvilo se tam o tom, jak přežít ve městě, kde probíhají bojové akce. Také probírali, jak rozdělit povinnosti mezi obyvatele domu: „Kdo pohřbívá mrtvé na dvoře, kdo jde pro jídlo… <…> Všechno se to zdálo být tak neuvěřitelnými scénáři!“ S manželem si uvědomovali, že k něčemu dojde, proto si sbalili pohotovostní kufr a domluvili akční plán. Když Rusové vytáhli na Kyjev, Ivan Ljubyš-Kirdej byl na východě Ukrajiny a paní Marija s dcerou byly na návštěvě u rodičů na vesnici mimo Kyjev. V noci z 23. na 24. února paní Marija nešla spát – hlídala zprávy: „Pak jsem sledovala  projev [vrchního velitele ozbrojených sil Ukrajiny] Zalužného k lidu. A ten projev byl asi ve dvě v noci. <…> Bylo jasné, že se obracel k civilistům, a já jsem si pomyslela: Proč by se uprostřed noci obracel k civilistům? Doslova za hodinu či hodinu a půl začaly výbuchy; bombardovali vojenskou základnu u Brovarů.“

Odjezd do zahraničí: „Vzala jsem si kousek domova“

V březnu 2022, když v Kyjevské a Černihivské oblasti ještě probíhaly boje, se Marija Semenčenko rozhodla odvézt dceru do bezpečné zóny. Dobrovolníci jim pomohli dostat se domů do Kyjeva. Na sbalení bylo málo času, proto vzaly s sebou jen doklady, dětské věci a něco památečního: kobereček, který upletla maminka, ikonu a korále, které jí daroval manžel; dcera si přibalila kyjevské kaštany a hračku Tarase Ševčenka. Do Lvova jeli na korbě dobrovolnické „Gazely“ [dodávka typu Gazelle] společně se ženou, která odvážela psy. Město už bylo přeplněné a všichni lvovští známí už k sobě někoho přijali. Pomoc jim nabídli přátelé z Polska, a tak se paní Marija s dcerou vydaly k hranicím. Tam strávily čtrnáct hodin v živelné frontě: „Byla velká zima. Vzpomínám si, že někdo šlápl na psa, a ten naříkal. Pamatuji si, jak se jedna žena vrhla s pěstmi na druhou, protože ta o ni zavadila. Byla to taková směsice bolesti, úzkosti a agrese. Stála jsem a přemýšlela: ‚Proč jsem sem přišla? Proč jsem sem přivezla dítě?‘“ Dcera snášela obtíže evakuace statečně, a to Mariji pomáhalo zachovat si klid.

Život v Polsku a myšlenky na návrat

Jakmile Marija Semenčenko s dcerou překročily hranici, odvezli je do dočasného ubytovacího centra pro uprchlíky: „Vejdeš, a tam jsou prostě tisíce postelí, jedna vedle druhé, tisíce postelí.“ Dále se s pomocí přátel a známých dostaly nejprve do Přemyšlu a potom do Varšavy, kde zůstali. Paní Marija se zvláštní vřelostí vzpomíná na podporu svých polských přítelkyň – všemožně se o ni a o její dceru starali, dokud se neadaptovaly, nenechávali je o svátcích samotné. Ve Varšavě se spřátelila se ženami, které také odjely z Ukrajiny kvůli válce: jedna byla z Bučy, druhá z Charkova; jejich děti byly přibližně stejného věku. Pak se také ve stejnou dobu vrátily na Ukrajinu a dodnes zůstávají v kontaktu. 

V Polsku se Marija Semenčenko připojila k dobrovolnickému projektu „War. Stories from Ukraine“, kde popisovala zkušenosti Ukrajinců, kteří prožívají válku. Účastnila se proukrajinských akcí ve Varšavě. Cítila vinu kvůli tomu, že odjela. Neustále sledovala dění na Ukrajině, blízce se jí dotýkaly zprávy o ostřelování ukrajinských měst, zejména rodného Kyjeva, obávala se o manžela a rodiče, kteří tam zůstali. „Když se mě ptali, jak se vidím za rok nebo dva, v Polsku jsem se vůbec neviděla. Mohla bych to přirovnat k tomu, jako když někam jedu a vystoupím na přestupní stanici, abych počkala na další vlak. <…> Dělala jsem přibližně totéž, co dělám teď v Kyjevě, ale nebyl tam žádný smysl existence.“ Dcera také těžce nesla odloučení od táty; ten ale měl obavy o bezpečnost rodiny a prosil, aby se nevracely, dokud nebude situace v Kyjevě stabilní.

„Pro mě bylo důležité, aby dcera vyrůstala na Ukrajině“

Rodina se znovu spojila v srpnu 2023. Dcera měla v září nastoupit do první třídy, a pro rodiče bylo důležité, aby získala ukrajinské vzdělání. Před odjezdem se s dcerou prošly po svých oblíbených místech ve Varšavě a rozloučily se se všemi, s kým se přátelily. Když se paní Marija vrátila do Kyjeva, udělala to, o čem v Polsku tak snila: šla do katedrály svaté Sofie: „To je takové místo, které přežilo staletí. <…> Ve chvíli, kdy jsem byla v kyjevské Sofii, jsem se uklidnila a pocítila jsem, že jsem doma.“ Navzdory válce a neustálým ruským raketovým útokům bylo její rodné město plné života. 

V Kyjevě Marija Semenčenko pokračovala ve spolupráci s polskými redakcemi a znovu přispívala do ukrajinských médií. V květnu 2024 se připojila jako autorka textů k projektu „Deníky okupace“, jehož cílem bylo zaznamenat zkušenosti lidí, zejména mladých, kteří žili pod ruskou okupací.

Těžké zranění manžela a potřeba podpory od žen s podobnou zkušeností

Dne 24. srpna 2024 byl Ivan Ljubyš-Kirdej těžce zraněn během služební cesty do Kramatorsku. Raketa Iskander zasáhla hotel Sapphire, kde bydleli novináři agentury Reuters. Převezli ho do Dnipru a Marija se tam okamžitě vydala. Lékaři nedávali příznivé prognózy – pan Ivan utrpěl těžké poranění hlavy a přišel o oko. Nakonec se však po dlouhém kómatu probral. Po absolvování rehabilitace opět chodí a navzdory ztrátě oka se pokouší znovu natáčet, má však problémy s pamětí. V roce 2025 se stal laureátem ceny Georgije Gongadzeho. 

Marija Semenčenko byla po celou dobu po boku manžela. „Ivan má velmi mnoho přátel, spoustu kolegů. Všichni nás podporovali. Ale v určitém okamžiku jsem začala hledat ženy, jejichž muži buď jsou v kómatu, nebo se z kómatu probrali, nebo se z něj neprobrali. Měla jsem specifické obavy a prožitky, které jsem nemohla sdílet například se svou rodinou, ale mohla jsem o nich mluvit s podobnými ženami. Jde o to, že je důležité najít lidi s podobnými zkušenostmi, kteří tě podpoří,“ říká Marija. Novinářka má v plánu zaznamenat vlastní zkušenosti a příběhy jiných žen, které žijí po boku mužů těžce zraněných ve válce. 

Nyní, v polovině roku 2025, Marija Semenčenko žije s manželem a dcerou v Kyjevě. „Můj domov je Kyjev. <…> Mohu souhlasit s tvrzením jiných lidí, že domov je tam, kde je rodina. Ano, když jste všichni spolu, pak může být domov kdekoli. Pro mě by to ale byla výzva. Určitě by trvalo roky, ne-li desítky let, než bych si vytvořila domov někde jinde,“ říká.