Оксана Новікова Oksana Novikova

«У 1986 році в червні-місяці батьки взяли мене в Київ. Перший раз я виїхала з Криму, літаком. Боже, як мене нудило… Це був ТУ-34, жахливий літак, мене закачало так, що я думала, що помру. Але Київ на мене справив враження реально… По-перше, вивіски українською там тоді були, там були бібліотеки, там багато хто говорив українською насправді, у 86-му році. Для мене після Криму це було дуже дивно. Я ніби вчила українську, з другого класу я вивчала українську, знала її — ну, як знала, не спілкувавшись, — розуміла. В Києві було так цікаво для мене. Ми були і в Лаврі. Тобто ми там [в Києві] майже тиждень були. Для мене це була розвага, а насправді батько знову їздив до якоїсь ЦК компартії стосовно чергових розкладів по квартирі. Тоді у 86-му ми ще не чули про Чорнобиль. Але я точно пам’ятаю, які гриби росли неподалік Дарниці, отакенні [показує розмір гриба]. І слава Богу, що нам не було, де їх готувати і ми їх не збирали, бо я думаю, що доза опромінення була б така прикольна. Тому що про Чорнобиль ми дізнались тільки тоді, коли ми таки вибили ордер — я не знаю, яким дивом, на найгіршу квартиру в будинку, кутову, дев’ятий поверх і все таке, але вона, по-перше, була достатньо велика, щоб нас всіх туди заселити, а по-друге, половину будинку віддали мешканцям Прип’яті, яких переселили туди після Чорнобильської аварії».

«Коли концерт Вакарчука був [на Майдані Незалежності під час Революції гідності] 16 грудня, ми не знали ні про який концерт, ми просто приїхали всі разом зустрітися і пробули там вихідні. Я, мій чоловік, друзі з Криму, колеги — ми там були разом. І ми пішли на Майдан з якимись лимонами, чаєм, ще чимось, і попали в палатку до вінничан. І головним заводилою там був одесит. Такий смішний, російськомовний, але дуже класний. І як ми стали з подругою різати ці канапки — я там так не дуже була в порізці, я все-таки менеджер і руки в мене вже не дуже були до праці, — і я вийшла ввечері з величезними мозолями, давно в мене такого не було, але з божевільним таким натхненням, що у нас з’явився шанс. Отой реальний шанс — бо я побачила дійсно ціннісних людей. Які реально відстоюють своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Бо там були різного абсолютно віку люди. І дуже юні, і дуже-дуже неюні. І вони максимально намагалися щось зробити для того, щоб та країна стала іншою. І ця сила духу, а потім цей концерт… де головне було насправді… Такого рівня толерантності і поваги одне до одного я не бачила потім ні разу. Серед такої великої кількості людей, маю на увазі. <…> І я так боялася, що не дай Бог хтось влаштує якусь провокацію, люди просто подавлять один одного, а це було просто отак [показує жестом, наскільки легко в той момент могло дійти до великої кількості жертв]. І всі дуже-дуже… Це відчуття було точно не в мене одної, бо всі настільки обережно, акуратно, так, щоб не дай Бог щось… Тобто настільки оце натхнення було, що воно дало шанс, щоб боротися далі».

«Біля мого будинку — а ми жили в селі на окраїні, — чергувала машина самооборони. І стало зрозуміло, що це дуже небезпечно. Реально небезпечно. Що це все не жарти. Тому ми з друзями прийняли рішення, що ми відправляємо дітей… Ми відправили їх до Львова, до наших друзів. Вони жили у батьків наших партнерів. Чоловік їх вивозив, а я переїхала до друзів у місто, щоб не бути там сама. Там мене точно ніхто б не знайшов. Було намагання щось далі продовжувати, але вже з розумінням, що, скоріше за все, це останні дні. Тому що за цей час дата референдуму переносилась двічі, перший раз на 30 березня, потім на 16 березня. Ми зрозуміли, що шансів у нас взагалі вже немає ніяких. Що все вирішено. І це вже були такі останні… Хоча, кажу, ми по крайній мірі показали приклад реального спротиву. Що це не була одна подія… Це дійсно було прийнято на міжнародній арені в тому числі. Я пам’ятаю, мені дзвонили журналісти з Києва. Це було, по моєму, 6 березня. Я була в шоці від того… Я зайшла в перукарню, а там теж включений російський телеканал і вся ця грязь, весь цей брєд ллється, і в мене просто істерика сталась від всього цього. І тут дзвонять, здається, представники П’ятого каналу, чи якогось там, не знаю. Сєлєзньов на той час, по моєму, ще був, він же ж з Криму, він журналіст, і ми мали якихось спільних знайомих… Чомусь він [їм] дав мій номер телефону, і вони мені дзвонять. Народ в Києві готується до 8 березня, а у нас тут війна. І я про це говорю в прямому ефірі, я сиджу в машині і просто ридаю, кричу, не можу стримати емоцій, що в нас реальна війна, зрозумійте це, це вже не жарти. Це вже взагалі не смішно. Це реальний треш, який відбувається… І в принципі, ми бачимо, що ніхто не готовий був брати відповідальність і казати… Хоча на той час ми знали, що там в лютому і “Альфа” була в Криму, і були представники частин, які навіть не кримські… Хоча і кримські теж були в очікуванні. Якщо би був чіткий приказ захищатися, тобто зброю використовувати по призначенню, цілком вірогідно, що в Криму було б більше крові. Але це дало б нам час зрозуміти, що війна відбувається, і почати захищатися в Криму, а не в Донецьку».

«І виїжджало нас чотирнадцять родин, величезний караван. Коли ми виїхали всі, зупинилися в районі Чаплинки. Вийшли — а вже місяць такий повний. От реально… Скільки тої несвободи реально було? Не так багато. Але ми реально цілували землю. Ми ридали, як скажені. Доїхали до Миколаєва, переночували там і потім поїхали — хто зі мною до Львова, бо… Чому ми обрали Львів — бо тут мої партнери були готові прийняти нас — не мене одну, а велику кількість людей. Дехто, хто мав родичів, поїхав у Київ, хто де. Але більшість поїхали зі мною <…>. Це рання весна, дороги жахливі в Україні на той час були. Дуже складно їхали. Потім виявилося, що “Приватбанк” заблокував нам картки. Тому що ми кримчани. Добре, що була якась готівка. І не тільки картки “Приватбанку”, а й всі інші. І ми доїхали до Львова, дехто з нас ще залишився у Львові, а потім нас повезли у базу відпочинку під польським кордоном в районі Новояворівська. Там дерев’яні будиночки, зрозуміло, в цей час порожні. Ми оселилися всі. Нас чекало місцеве населення, яке — Боже… Для когось ми приїхали так, ніби пів року точно голодували. З закрутками там, з баняками… При чому зв’язку майже немає. Остання година їзди по цих дорогах — в мене вже теж істерика почалася, бо я дуже переживала, що я не доїду за кермом. І потім вони… І це був такий розслабон. Я кажу: “Тут нас точно ніхто не знайде. Ніякі москалі”. Бо зв’язку тут нема. Ці люди нам їжу приносять: одні прийшли, другі прийшли. Я кажу їм: “Заспокойтеся. Бо зараз ми їсти точно не хочемо, нам не до цього”. Ми там прожили дехто по два, по три тижні. А потім почали розповзатися, дехто жив у Новояворівську у друзів друзів, дехто в колег колег. Наші діти тоді жили в одного нашого партнера мами в Стрию. А нас поселили до мами іншого нашого партнера тут на Пекарській. Пані Тамара вона така… Вона народилася у 1939 році. Вона пережила Другу світову. І вона така натуральна львів’янка, яка пережила багато чого, і як вона теж згадувала ті свої дитячі спогади про війну і каже: “Боже, я ніколи не подумала б, що оце знов буде”. Це таке дійсно прийняття тебе, і воно дуже допомогло на початках. Ця підтримка людська нам дуже допомогла. Допомогла усвідомити, що ти не сам, поруч, знову ж таки, люди з тими самими цінностями. І саме тому ми прийняли рішення залишитись в Україні. Тому що ми все таки мали надію, що… Вже війна почалася — що ми будемо змінювати країну. І ми хотіли брати в цьому участь, щоб скоріше мати можливість деокупувати Крим. І розуміли, що якщо ми поїдемо за кордон, то, скоріше за все, потім там і залишимось».

«Зараз в нас вже великий колектив, там вже більше п’ятдесяти людей. А починали ми, нас там було буквально людей шість-сім, і всі працювали, з самого рання підйом, і так кожен день перший рік. Це була дуже складна фізична праця. Але <…> це ритм, він рятував від того, щоб не думати про дуже багато того, що відбувається, і в тому числі в країні, що воно не так, як би хотілося. Зараз війна повномасштабна, і ми маємо всі ці наслідки, які можна було спрогнозувати ще тоді. Тому так воно і є. Тому я не знаю, вдячна я сестрі насправді чи іноді злюся на неї, за те. що вона мене в це [у провадження бізнесу] вв’язала в черговий раз, але все одно, напевно, це як ті корінчики впускаємо, нам треба було щось у Львові впустити, щоб відчувати, що ми вже тут стаємо не те, щоби своїми, але вже не чужими. Ти коли щось створюєш, воно тебе пов’язує, прив’язує до місця <…>. До людей, тому що я не була настільки публічна людина в Криму точно, тому що ми працювали у вузькій спеціалізації, b2b. А тут спочатку Сихів, кожен майже тебе знає, і “добрий день”, “добрий день“, “добрий день“. І ти багато кого знаєш. І ти стаєш більш впізнаваним, інколи кажеш, це психологічно складно, але <…> і маєш можливість донести якусь свою думку до людей».