Сергій Ізотов Serhii Izotov

* 1955

  • «…А робота у мене була нічна. В обидва боки. В наш бік — це ліхтарики. Синім світлом вони п’ять разів підсвітлювали, і потім через 10 хвилин починався обстріл. Вони показували. Це з нашого боку їхні навідники показували, де саме, куди, стріляти. Я повинен був максимум з третього світла знімати їх. Я тобі скажу, що я в шоці від того, що буде, коли ми звільнимо ці території Донбасу. Як там буде жити? Бо там люди… Люди, з якими я воював, це були напрочуд інтелігентні люди, так підібралися. Спокійні. Сухий закон був. Ніхто не казав “не можна”. Просто ніхто не пив. Я не назву себе великим поціновувачем пива, але через місяць чи півтора захотілося, як перед смертю захотілося пива. Кажуть: “Куди ви йдете?”. Хлопці, років 35. — “В магазин, хочу пива купити”. — “Ото заждіть нас, тільки з нами”. — “А чому це тільки з вами? Що, дозволи треба?” —“Давайте з нами”. Я ходив без зброї, бо зброю вранці я здавав, а ввечері брав. Гвинтівку Драгунова. Звичайно, у формі. Приходжу туди. А там коло магазину стоять тітки такі, яким можна дати і 30 років, і 50 років. Ну, ноги такі, халат, зверху куфайка. Чоловік 10 стоять. “Що ти приперся сюди?” Російською мовою: “Ты чого сюда приперся? Что тебе надо? Ми тебе звали? Нам здесь хорошо, нам нормально. Я проклинаю твою мать, я проклинаю всех твоих, тебя проклинаю! Вы нам жизни испортили!” І одна взяла каменюку здорову. “А я тебе сейчас голову проломлю, вот такой ты сейчас здесь и останешься”. І, як у кіно, два постріли. Я озираюся — хлопці мої з автоматами. Розігнали їх з матюками. Кажуть: “Перший постріл по ногах, а другий — в голову”. Я кажу: “Це їх ми захищаємо? А що буде потім?”. Кажуть: “Ми захищаємо не їх, а наші території, наші землі. Потім подивимося”. Я тоді був не те що розчарований. Я вбитий був цим. Такий контакт був. Я не кажу, що це все місцеве населення Дебальцево. Там скраєчечку, на окраїні міста магазинчик, як у нас дуже багато таких — одноповерхова якась мазанка, де можна купити було…»

  • «Ті три дні на Майдані, коли були самі тяжкі, я пішов з хлопцями, з якими служив в армії. Вони мене знайшли, і ми з ними пішли на Майдан, і згадали… Це спецпризначенці, які демобілізувалися вже кілька десятиліть тому. Але ми стояли. У мене був пістолет з травматичними кулями. У них також. І ми ті три дні, саме три дні, ми там стояли. Я жив на Печерську, десь у кілометрі від Верховної Ради. Там, де Київміськбуд, висока така будівля. Ось навпроти неї моя квартира була, мій будинок. І там в мене жили хлопці, дуже багато хлопців. Потім, коли почалася війна, то один пішов, другий пішов. Я думаю: “А що я тут сиджу? Мені соромно. Чому я сиджу?” Навіть не тому, що соромно. Тому, що я не хочу, щоб було так, як хочуть оті регіонали. Потім по знайомству мене взяли. Я був недовго, я не буду брехати. Я був всього два місяці, але у Дебальцево. Це був жовтень-листопад-початок грудня. Трохи більше двох місяців. А потім прийшли підготовлені молоді хлопці, снайпери. Я там попрацював від усієї душі. Жити в країні і не бути причетним? Я зустрічав людей, які [казали]: “Я — людина аполітична, я — людина мистецтва. Я малюю, я співаю. Мене це не стосується під яким прапором, який у мене гімн”. З ними сперечатися — це марна справа. Це, як зараз з москалями сперечатися, хто на кого напав. Це марна справа. Я не сперечаюся. Що там доводити? Я знаю. У мене є свої бачення, свої переконання. Я їх твердо дотримуюсь. І впевнений, що все буде за нами, все буде добре».

  • «Треба було оформлювати документи до Мінської філармонії. Я прийшов здавати документи. Така тітонька сиділа, як у всіх у кадрах, у відділі кадрів: “А чому у вас прописка київська?” Я кажу: “Так не повезло мені, мабуть, що я киянин”. Насправді я завжди був гордий тим, що я — киянин. І я казав, що національність у мене “киянин”. Я дуже любив Київ, дуже. І зараз люблю, звичайно. Він зараз вже не такий. У молодості все краще, ви ж розумієте. Але він був зеленіший, не так його вирубували. Не було цих багатоповерхівок у Києві, які могли заслонити весь ландшафт, змінити і краєвид зіпсувати. Ну, це таке…Тому я кажу: “Київська прописка”. Вона каже: “Ні, ми вас не можемо прийняти. Ви повинні виписатися, там, у Києві, і прописатися тут у Мінську. Але це буде дуже важко”. Мулявін: “Ми все зробимо. Давай, виписуйся”. У ті часи, 70–80-ті, прописатися, особливо у Києві, навіть якщо ти киянин, було майже неможливо. Коштувало це дві з половиною тисячі рублів. Майже як кооперативна квартира. І особливого бажання в мене не було. І я тоді сказав, що не знаю, що робити. Мабуть, поїду до Києва. “Ні-ні, давай, можна зробити трудову угоду”. Але за трудовою угодою мене зараховували на три місяці, потім продовжували. Мені це було байдуже. Але ж зараховували освітлювачем, майстром сцени. А я виходив на сцену і співав. Мені було десь між 20 і 30 роками. Як ви розумієте, у цьому віці на все наплювати. Але потім дальше…більше…Почали гастролювати. Це дуже цікаво. Міняти міста, тебе всі радо зустрічають, аплодисменти, квіти, слава. Дівчата».

  • «Керував цією експедицією …. хтось там керував. Ти знаєш, що в кабінеті є керівник, і на місці є керівник, який основний. Ось на місці це був Олександр Авакян, з яким я познайомився. Людина не те що неординарна. Це унікальна людина була. Зараз на розі вулиці Володимирської і Десятинного провулка є будинок. І на другому поверсі невеличка табличка “Здесь жил Саша Авакян”. Навіть не знаю, з чого почати розповідь про нього. Це людина-планета. Він заснував перший в Україні вокально-інструментальний ансамбль, який співав українською мовою. Група називалася “Березень”, а потім “Марія Оранта”. Чудові пісні. У нього вірменське прізвище. Мати естонка, батько вірменин. Він писав українською мовою. Група… В’ячеслав Криштофович, зараз кінорежисер відомий.<…> Валера Вітер, який співав і зараз співає у “«Кобзі”». Це провідний співак цього колективу. Це його обличчя, його візитна картка. До речі, Валера вважає себе не так співаком, як художником. Він — член ради художників України, і він плакатист. Такий же добрий плакатист, як і співак. <…> Є пісні, які проймають просто. “Дума про Боженка”, “Невінчане кохання” і таке інше. Він [Авакян] збирав хлопців, малолітніх злочинців, яких повинні були посадити до в’язниці, до колонії. Він брав їх на поруки. Разом з ними будував на Рибальському острові. Він побудував бригантину “Рахуба”, і є пісня “Рахуба”. Ті хлопці, які його слухали, не дозволялося ні пити, ні палити нічого. Це були маленькі злочинці. Саня помер. Його було вбито у [19]88 році. Прийшли Герої Радянського Союзу, командири підводної лодки, різні, академіки, яких він виховав. То вихованці, які були б зеки. Потім він зайнявся спелеологією...»

  • «Я непогано знав англійську мову. Батько мене з шести років віддав вчитися. Викладачу. Я вчив англійську мову. А мати мене водила до Софіївського собору, до Лаври, до музеїв, ікони різні… Вона непогано зналася на мистецтві. Вона мені розповідала. Таким чином поєдналися знання англійської мови, деякі знання ікон, вміння спілкуватися з людьми і жажда наживи. Я познайомився з людьми з Подолу, які малювали ікони під XVII–XVIII століття. Тоді, у [19]72-му тільки-но відкрився готель “Либідь”, і я, як то казали, “знімав фірму”,“записував фірму”. Ну, тут знайомився з іноземцями, я їм пропонував ікони, підробки. Вони платили долари. Я у 72-му міг розпізнати де фальшиві долари, де ні. А треба сказати, що тоді, якщо у тебе в кишені знаходять більше п’яти доларів, то це вже був строк. За валюту могли і посадити. Була окрема стаття за зв’язок з іноземцями, по лінії КДБ. Щастя продовжувалось недовго. Я встиг собі купити там шмаття, як тоді назвали кішки, кішки іноземні. І почали мести ці бригади. Я прийшов до батька, який тоді працював, скажімо так, в силових структурах <…>Я кажу: так, так і так. Він тоді голився. Каже: “Ну, що тобі сказати, синку, ти приходиш по п'яти або шести статтях. Дві по лінії КДБ, інші по лінії МВС. Розстріляти тебе не розстріляють. 15 років тобі не дадуть. Ну, років 12 ти отримаєш. Тобі зараз 18. В 30 років вийдеш. Все життя попереду. Влаштуєшся на якусь фабрику, на якийсь кабельний завод, слюсарем третього розряду. Одружишся з дівчиною з камвольного комбінату. В общазі ви отримаєте кімнату. Спочатку купите в розстрочку холодильник, потім телевізор. Заживете, як люди. Все добре. Що ти хочеш від мене?” Він був тоді полковником і повинен був отримати звання генерала буквально там… Я кажу: “Тату, так я переживаю не за себе, а за тебе”. — “А за мене чого?” — “Ну, я ж на суді скажу, що англійської мови я навчився з твого, скажімо, благословіння. Всім принадам старослов’янським завдяки мамі. От і не будеш не тільки генерал-майором, навіть майором не будеш”. Це був перший шантаж в моєму житті. З одного боку влучний, бо я не сів до тюрми, з другого боку невлучний, бо я сідницями позмітав все павутиння зі стелі. Це був перший і останній раз, коли він дав мені такої “плюхи”. І протягом трьох днів, а по справі проходили 47 чи 48 осіб, і мене протягом трьох днів відправили [у] пгт [смт] Десна, четвертий окремий десантно-саперний батальйон. Спецназ».

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 30.09.2022

    (audio)
    duration: 02:16:29
    media recorded in project Voices of Ukraine
  • 2

    Kyiv, 06.03.2023

    (audio)
    duration: 02:02:35
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Лишаюсь на рідній землі

Під час служби в армії
Під час служби в армії
photo: family archive

Сергій Анатолійович Ізотов народився в Києві 3 червня 1955 року. У 1962–1972 роках успішно навчався у київській середній загальноосвітній школі та у спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка при Київській консерваторії по класах фортепіано та скрипки. Вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на кафедру акторського мистецтва, але перервав навчання через службу у радянській армії. Після демобілізації вступив на філологічний факультет, де зацікавився давньоруськими літописами та графіті. Брав участь у роботі археологічних експедицій у Лаврських печерах та на розкопках Церкви Успіння Богородиці Пирогощої. Як музикант та вокаліст виступав у складі білоруського вокально-інструментального ансамблю «Пісняри». Був активним учасником Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013–2014 років. 2014 року мобілізувався до лав ЗСУ, де служив снайпером у Дебальцевому на Донеччині. Після початку повномасштабного російського вторгнення долучився до сил територіальної оборони Києва, займався волонтерською діяльністю. 2023 року готував до друку наукову роботу «Про місце виконання “Слова о полку Ігоревім” та його автора».