Деніза Глезіна Deniza Glezina

* 2000

  • Спочатку жила в однієї подруги, потім у іншої подруги. І оцей ритуал збирання речей на певний час… Я можу завжди приїхати і взяти ще. Це не біженський експірієнс. Але у мене є оце, і мені з цим треба далі йти. По чужих квартирах, по чужих районах. В мене є робота чи кудись мені діставатись. Я вибудовую нові маршрути майже кожен день, тому що я живу з цим рюкзаком і сумкою. Да, великою. В якийсь момент великою, в якийсь меншою. Десять днів в одному домі, десять днів в другому домі. Іноді без хазяїв, іноді з хазяєвами. Іноді в домі, в якому ніхто не знає, що я там живу. Таке теж було. І я почала відстежувати, що для мене в принципі дім. І як оці ритуали, маленькі речі [дають відчуття дому]: куди я кладу навушники, коли їх знімаю; де мені зручно і незручно ставити зарядку? Які речі для мене присвоюють простір? Лежати на підлозі і слухати голосові чи коли я дізнаюсь навколишній район. Для мене раніше, через те, що в мене не було такого дому-дому… Мій перший дім –– я була дуже маленька. Мій другий дім, на [вулиці] Науковій, –– він був батьківський і дуже суворий. Для мене моїм домом був район –– все, що я можу обходити. В Ганновері це був мій дім, але, окрім мого дому, не було більше нічого. Була моя фортеця, моя кімната, в якій я можу хостити людей, в яких я можу жити сама, і мені там комфортно знаходитись одній. І мені не страшно. А потім я жила з Владом, і це не був дім. Це було щось, що ми намагалися дуже довго побудувати, але насправді я просто намагалась прибудуватись до його якоїсь рутини, а він намагався розширити її, щоб туди вміщалась я, і ми не помістились там обидва. І з тих пір я шукала таке місце.

  • І це був дуже дивний досвід взагалі — жити у відриві від всіх інших. Ця метафора мого переїзду як смерті — вона продовжилась, тому що я відчувала, що я якась небесна сила. Там під ногами десь відбувається Харків, а я до нього не дотична, не можу до нього доторкнутися. Я можу почути їх, вони можуть мене набрати, але на цьому все завершується. Я не можу сказати їм нічого, я не можу передати їм нічого. Я просто безтілесно існую над всім цим. І коли я почала приїжджати, я почала якось освоювати трошки це місто після того, як його здала таким чином. І був момент, коли я зрозуміла, що повернення –– це обов’язково. Це трошки патетичний момент. Ми виходили з Владом на прогулянку щось купити в магазині. В нас магазин під боком був, ми вийшли на вулицю і заходили вже. Я почула якийсь звук. Я зрозуміла, що це птаха і що я не чула цей звук, можливо, більше року. І я розплакалась, тому що це був дійсно якийсь звук птаха, який я впізнала, який я чула з дитинства, чула все своє життя, а тут я його не чула декілька років, поки жила в Німеччині. І для мене була така несправедливість — жити в країні, де ти не можеш почути цього птаха. Для мене був якийсь абсурд, що я не можу це зробити.

  • Я дуже сильно занурилась в фільми, і якраз 22-го [лютого], в ніч проти 22-го я дивилась фільм якийсь про війну з Макевоєм. І до цього я написала вірш про війну російською, тому що подивилась фільм про… Чомусь тоді прямо всі майже фільми, які мені потраплялись, були про війну. Якийсь про лицарів і їх війну, про їх захоплення, і я написала про роботу йти та помирати, російською. І коли почалося повномасштабне, ми, очевидно, проспали, тому що ми знаходилися в іншій країні. Але коли я прокинулася, я прокинулася останньою. Я прокинулася в домі, в якому всі сидять в гаджетах, набирають, телефонують, пишуть, щось надсилають, щось намагаються робити. Я прокинулась, поїла і теж сіла, і ми почали шукати інформацію, шукати, кого як вивезти, поширювати, щось робити. Тому що в нас був час і ресурс на це. Тому що люди тут –– тоді їм було не до цього. На якийсь час мій канал став місцем, куди я складала купу корисної інформації для інших, якою я не скористаюся, тому що це неактуальна для мене інформація. Про вибухи, як їх класифікувати, про те, що робити в певних ситуаціях, як дістатись до певних міст, які евакуаційні потяги. Мені було важко публікувати щось про себе і взагалі говорити з людьми, бо я не знала, як їх підтримати, знаходячись дуже далеко, у зовсім іншому досвіді. І я прям бачила, як цей досвід нас роз’єднує, і не знала, як про це говорити.

  • [Антикафе] «Циферблат» –– це був такий… І все місто, яким я його тоді бачила, таке нове для мене, воно було –– я от зараз його пригадую, яким я його тоді бачила –– і всі мені казали, що мені дуже підійде Пітер. І я це так запам'ятала, що мені треба тут з’їздити і на Алтайський край обов’язково, що я сприймала Харків як маленький Пітєр. І навіть мої спогади зараз про нього –– вони такі, як я уявляла Пітєр тоді, а не такі, як я зараз знаю Харків. Тобто він інший. Я ніколи не була в Росії і ніколи так і не побувала в Пітєрі і на Алтаї, очевидно. Але це все було таке продовження міста. Місто наче видовжувалось не на захід, а на схід, на схід і вгору. Наче щось моє –– воно там далі. Це було помітно і по нашому вишу, в якому теж всі були російськомовні до певного указу десь в [20]19 році. Всі говорили російською, всі ставили п’єси російською і російські. Нам давали завдання подивитися список п’єс, точніше, список постановок, і більша частина вистав –– це були російських театрів. Тобто там менше було іноземних вистав, ніж російських. Так, можливо, хороших вистав. Але це була домінантна середа, в яку їхали довчатися, з якої приїжджали до нас довчатись. Тобто був постійний потік. Якщо ти класно вчишся, то або в Київ їдеш, або ти їдеш відразу в Пітєр, в Москву. Не було в моєму уявленні… Я була в Києві, Львові більш туристично. Але, по-перше, в нас в Харкові є певна конкурентність з іншими містами. Оце «перша століца», імперський цей наратив. Але Харків — він був завжди ніби місто-країна.

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 27.06.2025

    (audio)
    duration: 03:19:01
    media recorded in project Returning Home
Full recordings are available only for logged users.

Містам дуже потрібно, щоб їх любили

Деніза Глезіна під час інтерв'ю, 2025 р.
Деніза Глезіна під час інтерв'ю, 2025 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Деніза Глезіна — плейбекерка і культурна менеджерка з Харкова. Народилася 1 вересня 2000 року в місті Ганновер, Німеччина, де планували будувати життя батьки, та виростала в Харкові. У 2017 році вступила в Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського, вивчала режисуру. У студентські роки почала організовувати поетичні квартирники та відкрила для себе плейбек-театр. Долучилася до діяльності театру «Море Ноктюрн». У 2021 році разом із сім’єю емігрувала до Німеччини, де зустріла повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Волонтерила, розбудовувала український плейбек-осередок у Ганновері, зокрема театр «Коралі» (пізніше — «Кочівники»). Повернулася в Україну 2023 року. Після повернення долучилася до створення плейбек-театру «Нема» і співзаснувала фестиваль локальної культури «Харківське море». У 2025 році розвиває харківський осередок плейбек-театру для того, щоб сприяти порозумінню в українському суспільстві.