Станіслав Федорчук Stanislav Fedorchuk

* 1981

  • «У мене були годинні дискусії, особливо з викладачем російської літератури, де були “от, Росія, російська культура”, совок і так далі. Нам весь час намагалися поставити пріоритетність російського світу. Показати, що, мовляв, цивілізована людина — це людина російської культури. І мене вже тоді це починало напрягати по повній програмі. <…> Зі мною вчився латвієць Раніс. Наскільки я пам’ятаю, він і російською не дуже добре говорив, але йому вже переклинило, що він — російська людина. І головне, що цей перехід від Радянського Союзу до України майже не відчувався у цих довбаних стінах. Тому що підручники з історії я приносив своїй викладачці сам. Приніс їй Івана Крип’якевича “Історію України”, поклав на стіл і кажу: “Хоча б з цим ознайомтесь. Не треба більше розказувати, як раніше. Бо це страшно”».

  • «Я зрозумів, що ми мусимо розширювати свої кола. Єдиним способом відновлення нашої ідентичності і залучення людей є, як це не дивно, культура. Тому що, як на мене, культура — це найвищий прояв ідентичності, з якої потім випливає політична ідентичність. Коли немає культури, про яку ідентичність ми можемо говорити? І тому я почав з партизанської роботи. Вибрав декілька андеґраундних місцин Донецька, де спочатку ніхто не мав знати, хто ми і що ми. Це просто люди, які іноді говорять українською. Але коли вони [місцеве політичне керівництво] побачили, що ми привозимо українські гурти, українських поетів та письменників і це збирає 300–400 людей, люди платять за вхід, — письменник може приїхати до Донецька отримати житло, їжу, відшкодування на дорогу й іноді навіть гонорар, — вони почали про щось здогадуватись. Вони думали, що це просто тусовка. Вони не усвідомлювали, що це вже є елемент створення власного українського світу. В цих умовах. Оглядаючись назад на ці сотні культурних акцій, була частина людей, які наполягали, що все мусить бути безкоштовно. Я наполягав, що все мусить бути коштовно. Українці мають платити за свою українську культуру, це тверда настанова. Халява — це не про нас. І багато хто дивувався, що в нас немає якихось спонсорів».

  • «Іноді мені кажуть: “Ну, вас не було так багато, щоб ви [на щось впливали]”. Насправді нас було багато і нас досі є багато. Що показав Євромайдан в Донецьку, на якому я звичайно був, і що показали мітинги за Україну, на яких я вже, на жаль, не був? Що ми самі не знали, скільки навколо нас українців. Ми ніколи не могли собі скласти уявлення, що хтось прокидається для України сьогодні, хтось завтра. І цей шлях до України у кожного свій. <…> Зараз, коли я читаю, скільки вихідців з Донеччини та Луганщини вже загинуло... І добровольців. Дехто з них воював ще з [20]14 року, тому що вони хотіли додому. Крім присяги народу України, вони хотіли до себе додому. І багато хто досі не усвідомлює, коли починаються ці розмови про “чортів з вухами з Донеччини, які кликали Путіна і в усьому винні”, вони цієї категорії [добровольців] цураються. Тому що ми досі не помітні на гуманітарній карті. Ми досі повинні пояснювати: “Ой, вибачте, ми українці з Донеччини. Ми існували. Ми існуємо”. І навіть наявність таких потужних голосів, як Олена Стяжкіна, Ігор Козловський, Володя Рафєєнко, Сергій Жадан, не скасовує того факту, що ми призначені бути “чорними”. Бути “чорнішими за чорних”. Що ми мусимо весь час пояснювати: “Так, ми жили там, дехто з нас жив там з діда-прадіда”. І зрештою, Донецьк, Донецька область заселялися вихідцями з центру та заходу України. Весь цей міф, що приїхали росіяни і заселили Донбас... Ні, друзі, це простір великого експерименту, де з українців робили радянських людей».

  • «Ми, як українська спільнота [вимушені переселенці з Донеччини та Луганщини], отримали дві поразки у 2014 році. Ми отримали поразку не тільки від російського окупанта, який забрав наші міста і села, але й від власної влади і власного суспільства, яке не захотіло нам повірити. І досі, як я розумію, не вірить ані в наше існування, ані в наші прагнення, ані в наше бажання бути собою і бажання захищати своє буття. Певною мірою, це якийсь парадокс... Якби ми не були настільки затяті, треба було б просто розвернутися і сказати: “Ми якісь шльонзики для України. Окей, українська Канадійщино, вітаю вас!”. Але, як бачите, майже все моє середовище продовжує бути на війні і включено максимально у війну всі ці роки, не тільки з моменту другої кампанії».

  • «Коли зараз я чую, що треба кинути той Бахмут, я кажу: “Окей, тоді ми будемо воювати в Дніпрі”. А потім хтось скаже «Давайте кинемо Дніпро”, а потім скаже “Слухайте, що той Київ? От Броди — нормальне місто, а в Києві одні москалі”. <…> Багато хто не розуміє, що буття українців — це відповідальність і за той клаптик, де ти народився, і за той, де ти живеш. І робити вигляд, що наші корені не важать, може хіба що дурний. Мені дуже часто казали: “Станіславе, навіщо ти очолюєш таку організацію? Треба включатись в загальноукраїнські контексти!”, мовляв, “Скільки можна бути таким провінційним?”. <…> Провінційність — це не визнавати свого походження або його соромитись. Я не соромлюсь свого походження. Так, я народився і жив в Донецьку. Так, спільно з друзями, колегами ми творили свою українську Донеччину. Це частина моєї біографії. Те, чим ми жили і досі живемо».

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, 24.03.2023

    (audio)
    duration: 02:06:04
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Ми творили свою українську Донеччину

Презентація книги "Демонтаж лицемірства" в Полтавському національному педагогічному університеті. Травень 2013 р.
Презентація книги "Демонтаж лицемірства" в Полтавському національному педагогічному університеті. Травень 2013 р.
photo: Personal archive of Stanislav Fedorchuk

Станіслав Сергійович Федорчук народився в Донецьку 23 серпня 1981 року в родині викладачів. Протягом 1998–2003 років був студентом історичного факультету Донецького національного університету, почав цікавитись громадськими рухами на першому курсі навчання. Був одним із засновників громадської організації «Молодіжний націоналістичний конгрес», очолював її Донецький обласний осередок з 2001 по 2003 рік. У 2004 році приєднався до Комітету виборців України, був керівником програми моніторингу порушень виборчого законодавства у Донецькій області під час президентських перегонів. Організовував культурні та просвітницькі заходи в Донецьку спільно з іншими місцевими активістами. Учасник донецького Євромайдану. Наприкінці лютого 2014 року через погрози був змушений тікати з родиною до Грузії. Після повернення у червні 2014 року допомагав вимушеним переселенцям та військовим, займався пошуком іноземних інструкторів. У 2016 році разом з іншими активістами-переселенцями заснував та очолив громадську організацію «Українська народна рада Донеччини та Луганщини». Першим гучним проєктом організації став вихід у 2017 році антології письменників Донбасу «Порода». Напередодні повномасштабного вторгнення було втілено ще один проєкт — видання альбому «Євромайдан у Донецьку. Історія боротьби за гідність». 17 лютого 2022 року у Києві також відкрили однойменну фотовиставку. 28 лютого Станіслав Федорчук приєднався до добровільного формування територіальної громади «Свобода», а в квітні разом з підрозділом був мобілізований до 4-ої бригади оперативного реагування Національної гвардії України. У січні 2023 був звільнений з військової служби за станом здоров’я і продовжив волонтерську та просвітницьку діяльність.