Ірина Білик Iryna Bilyk

Ви знаєте, я була ще маленькою… і-и… м-м... про… и... ті події… и-и.... в яких я вродилася, фактично, ну як зналося - жилося, знаєте. Я бачила батьків, я бачила, чим вони займалися, я бачила їхнє оточення, я бачила тих людей. ...І-і для мене, особисто, якогось такого драматизму у-у-у.... тому зовсім… и-и-и… юному віці, дитячому, и не відчувалося – жили так, як жили. И-и.... головне, що любили один-одного – це було дуже важливо. Поважали один одного – я це бачила: як любити, як поважати, як… м-м… и... ну якусь елементарну допомогу, услугу комусь зробити, ну, але то були мої батьки такі, розумієте, і їхнє оточення, фактично складалося з таких самих як вони, в більшім кількості інтеліґентів, і то високо… таких високоосвічених людей, які мусили з моїм батьком, який мав сім класів, розумієте, ті… и-и-и... дерева пилити, ну. Так склалося життя, їхнє і так склалося… и-и... історія того суспільства, в якому вони жили… І-і, ну, знаєте завше є добре, коли ти, хе, малий, маєш батьків коло себе, молодий і сильний, і красивий, а потім уже, і з висоти отої житейської дзвіниці дивишся на то, як на щось добре, тому що порівнювати, звичайно, матеріальні блага сьогоднішнього суспільства і того, що було навіть двадцять років назад – це є велика різниця. Але, розуміти треба, і цінувати те, що ми мали таке покоління...дійсно людей цікавих, людей одержимих. Тепер мене більше вражає байдужість людей, по відношенню один до одного і до того, що навколо нас відбувається. Я десь маю велику надію на молодих людей, на покоління ваше… и-и, шо мусить наступити той критичний момент, коли ви зрозумієте, що вам треба піднятися і зробити для себе те, що треба, розумієте.

Я мала вже двох братчиків, і-і Василько був найменшим, і ті двоє дітей були на моїх руках, бо мама мусила зварити, попрати… заробити… заробити копійку, в який спосіб лиш можна було. Ну уявіть собі, лютий місяць, тато приніс двадцять два рублі, навіть, якщо хліб коштував в той момент шістнадцять копійок, то для того, щоби місяць прожила сім’я з п’яти людей, то треба було не двадцять два рублі. Цей, стільки йому заплатили за роботу. Або… и-и... в хрущовський період шістдесять другий - шістдесять третій рік, коли ми вставали рано, в шостій годині, йшли займати чергу в хлібний магазин, десь під одинадцяту-дванадцяту привозили машину хліба...І давали по хлібові в руки, по хлібові в руки, а потому така була велика ляда і шпара в ній, і великий такий ніж. Різали "чах", на половинку того хліба, який ліпився, а прийшло до нас на четвертинку, і дали на троьх одну! четвертинку! хліба, розумієте, і середина була така, що текла, а зверху шкірочка, Василь-малий, таке во рахітне, мале і-і-і-і він ту "такс", щипає ту шкірочку, Роман від нього підскубує, і доки дійшли додому лишилося отово-отово трошки жмишку, знаєте, того, що тече. То курці навіть не хотілося дати, а не то, що самому їсти, ну але тато мусив іти на роботу, і мама... Я не знаю, як вона виживала, розумієте. Я собі не уявляю. Оце, приїзд до Косова і те, що ми опинилися в жахливому такому становищі, то для мами був шок. Мама не один раз казала: “Іване, чо ми поїхали з Сибіру, там хоть рибу в Бірюсі зроби… и-и… зловили, там ще якогось лося забили, чи ще щось, то таке, хоч щось можна було. Там уже було своя бараболя, а тут поки..." – іде отой переднівок, коли все кінчається, і-і-і-і, щось там уже на городі, в саді. Ми як приїхали, я років три їла сиру картоплю. Були яблука, але я їла, по звичці, сиру картоплю гризла, так як в Сибірі. І ото, що нема роботи, і ото, що нема, що їсти, і-і-і-і, і та школа, і йти в перший клас, і форми нема за що купити.

Я не один раз задавала собі питання: “Чому-у...от...в таких незвичайних умовах...тато вижив?” Бо він розказував стільки всяких пригод із того життя, що-о, ну здавалося би, шансу на життя нема. Ну, факт. Пішли...и...сімдесять п'ять кілометрів пішки із...и-и...Борзова у Хандальськ зареєструвати свій шлюб, і мене, як таку, народжену. Оце ж сімдесять п'ять кілометрів (сміється) мама з татом мене несли по черзі, але йшли туди пішки! А назад, мама каже, зовсім знесиліла...(затинається)...як дістатися додому, і сере-серед тої Тайги не хотілося бути, і все. Тато збив пліт...і, пустив на воду. І каже: “Ми собі за течією пливемо”,-...і попадають на вир. І вир такий, тато каже: “Я не знаю, в який спосіб...и-и-и..ну-у...тичку таку довгу велику мав, бо ріка є глибока, ніби попри край, попри край, але ми попали в такий вир, шо я лиш встиг...зорієнтуватися шо-шо, шо я шось мушу робити, і одна думка стрілила: ‘Боже, збережи нас!’”, - розумієте? - “Збережи нас!” А каже: “Мали загинути ми всі. І ти, і мама, і я.” Але лишилися живі (сміється).