The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ірина Білик Iryna Bilyk (* 1952)

• народилася 3 квітня 1952 року в спеціальному поселенні Борзово (Пєя) Довгомостовського району Красноярського краю, Російська РФСР

• батько Іван Кабин належав до українського підпілля, а мати Дайна Філіпова допомагала латвійському руху опору, була зв’язковою

• у віці 4-х років приїхала разом за батьками в Україну, оселилися у місті Косів Станіславської області (тепер — Івано-Франківська)

• випускниця фізичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка.

• до виходу на пенсію працювала директором Центру дитячої та юнацької творчості Сихівського району Львова

• займається реконструкцією старовинної біжутерії

• почесна членкиня Союзу Українок

• у 2006 р. брала участь в процесі ознакування місць поховань колишніх в’язнів таборів в Інті, Росія

Ірина Білик (з дому Кабин) народилася в сім’ї двох політв’язнів.

Донька двох політв’язнів

Батько, Іван Васильович Кабин, народився у 1919 році в Косові. В молодості був членом Повітового союзу української поступової молоді ім. Михайла Драгоманова “Каменярі”, який організував інший мешканець міста Михайло Горбовий. Товариство перебувало під патронатом Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП) та займалося культурно-просвітницькою діяльністю. Його члени вивчали українську історію, літературу та культуру, організовували фестивалі, концерти та вистави, займалися спортом та ходили у походи. Окрім цього належав до товариства “Відродження”, члени якого свідомо відмовлялися від алкоголю та куріння. Був у юнацькій сітці Організації українських націоналістів, де під час мобілізації до радянської армії у 1940 році отримав наказ піти до війська. Служив у П’ятигорську, де тренували інструкторів бойової підготовки. Там його заарештували в березні 1941 року та засудили за 58 статтею КК РСФРР на термін 10 років з 5 роками позбавлення громадянських прав.

«Каже тато, що дістали вони наказ іти в армію, тому що ворога треба знати зсередини. Хоча вони зсередини добре вчилися, знали, читали дуже багато і знали, чого можна від радянської влади очікувати... Тато служив у П’ятигорську, у військовій частині. Був відмінником бойової військової підготовки. Заспівував на цілий П‘ятигорськ, коли йшли колоною, і в березні сорок першого року його арештували і посадили, давши термін десять років і п’ять років позбавлення прав. [...] Так що почалося десять років його університетів, від бухти Находки на Далекому Сході [пересильний табір, так звана “Находкинская транзитка”] до Соліканська на Уралі».

Мати, Дайна Матвіївна Філіпова народилася 1928 року в місті Лубана Мадонського району у Латвійській Республіці. Під час радянської окупації у 1940 році її старший брат приєднався до лісових братів, латвійського руху опору радянській окупації. Дайна Філіпова допомагала брату, була зв’язковою. Восени 1946 року була заарештована та засуджена військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РСФРР на 5 років ув’язнення та 3 років позбавлення прав.

«Мама на час арешту належала так само до молодіжної організації — у Латвії, в Лубані. Брат її з приходом німців і з окупацією радянської влади так само опинився в лісі. У них було так, як у нас була Українська повстанська армія — у Латвії були лісові брати. І старший від неї брат опинився в лісі. Звичайно, що обмін інформацією і забезпечення харчами і одягом ішло через родину, через молодь. Бабця і дідусь готували все те, що треба, а мама носила. І продали їх до тих молодих людей… І, відповідно, девятикласниця в школі вона була, у сорок шостому році її заарештували. Вона була в Казахстані в таборі. Ну, а батько на Уралі, Соліканськ».

У 1951 році, після звільнення з таборів, Івана та Дайну переселили у спеціальне поселення Пєя у Красноярському краї. Там вони і познайомились. Невдовзі пара одружилась. У квітні 1952 року в них народилася донька Ірина.

У середовищі друзів батьків

У Ірини було ще двоє молодших братів — Роман та Василь. Найяскравіший дитячий спогад оповідачки пов’язаний з народженням другого брата, який прийшов на світ в період новорічних свят, та подарунками, що їй приносив Пьотр Буянцев — товариш батька, який працював разом з ним у бригаді, також політв’язень.

«А він усе мені приносив олівці, папір… Підписав журнал “Мурзілка”, такий був у радянські часи — і той журнальчик він мені подарує. І як народжувався Василь наш у хаті, то він забрав нас в барак до себе, влаштував нам ялинку, одягнув ялинку, і я не знаю, звідки він [взяв] цукерки. В ті часи і там міг дістати, але він цукерками прикрасив ялиночку, і каже: “А ти попроси: Ялиночко-ялиночко! Дай цукерку!” І в той час прийшов на світ наш Василько. Отаке… Це такі моменти, як мама народжувала, почала народжувати, запам’яталися мені».

Іншим другом батька був політв’язень Олександр Гринько, який після звільнення став актором Львівського театру ім. М. Заньковецької та народним артистом УРСР.

«Я пригадую як дитина, як відпроваджували уже на Україну після звільнення Олександра Гринька. Зібралися в нашій хаті і співали. Співали українських пісень… А мама сиділа і в’язала йому рукавиці, аби не змерз у дорозі!»

Прощання з Олександром Гриньком було особливою подією у Пеї. Пізніше він написав у своїх спогадах про те, як «другий день гуде забуте Богом селище Пея» — спецпоселенці йшли колоною по головній вулиці і співали «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ой, сусідко, сусідко», «Там, де ятрень круто в’ється», «Взяв би я бандуру», «Запрягайте, хлопці, коні». Згадав у тексті і про батька Ірини — разом з Василем Андрусівим вони «стали співати повстанських пісень, яких ще тут не чули».

У бригаді Івана Кабина був й інший Іван, родом з Херсонщини, спочатку розкуркулений та засланий, а після повернення знову заарештований та відправлений у Сибір. Ірина запам’ятала як він переживав свій досвід:

«Запам’ятався такий момент, коли він свистів — два пальця в рот і свиснув так, як соловєй розбійник! От, і дулю чогось показував. Я це пригадала і питаю: “Шо-шо то було? От шо таке було, шо дядько Іван свистів?”. А тато каже, як питає: “Ну, Іване, ну чо ж ти в тій землянці живеш? Скільки тут лісу того… Ми тобі зараз стаємо і зробимо хату і все”. — “Не треба, Іванку, не треба”. — “А чого не треба?” — “Та бо як прийдуть, розумієш, то я маю голуба і зайця. Як свисну! То голуб в небо, заєць у кущі, а їм во!”. Розумієте? Мені оці жести тільки запам’яталися. Як можна було з господаря зробити просто здеформовану людину?!».

На спецпоселенні Борзово (Пєя) була також тітка Ірини — Павлина Кабин (1924 року народження), яка перед поселенням була ув’язнена в Інтинському виправно-трудовому таборі.

«Засуджена була, була в Інті в таборах. А після того на виселку вона вже через Москву просила дозволу, шоб вони разом були на виселці. Ну, але тета була в бараці, жила».

Спецпоселенці були солідарні один з одним, допомагали собі навзаєм, разом виконували роботу та готували їжу, поділяли подібні цінності.

«Татова бригада — вони як забили ведмедя в лісі, якогось шатуна, поділили то м’ясо, принесли відро м’яса. Прийшли дівчата з бараку, наліпили пєльменів, мама на полотно вгорі хати — і накрила, і потому годували — самі їли і в барак носила! Розумієте, то таке, що мусіли підтримувати одних одних. Та там ходили, вибирали, і ніхто проти другого не ставав».

«Відчуття такої якоїсь меншовартості»

Після звільнення з спеціального поселення, восени 1956 року, сім’я поїхала до Косова. Їхній маршрут пролягав через Лубану, де вони гостювали у батьків матері, Львів та Чернівці:

«З Чернівців вже якоюсь вантажівкою доїхали до Косова. А тут лишився один дідусь і нікого, фактично, з родини. Але через то мусіли їхати на Україну. А батьки домовилися так: якщо б ми жили в Латвії, то, звісно, ми би були латиші, а якщо в Україні — то українці. Це речі закономірні. Мама на протязі трьох років вивчила українську мову і розмовляла вже українською, перечитала дуже багато літератури».

У 1959 році Ірина пішла до першого класу косівської середньої загальноосвітньої школи. Під час навчання вона була екскурсоводом у музеї ім. Михайла Павлика, брала участь в культурно-масовій роботі та їздила на олімпіади. Проте минуле батьків не могло не накласти відбиток на її дитинство:

«А там такий спогад не особливо приємний, бо, кажу, я їду на кожну там, районну… Ідучи на кожну районну, обласну олімпіаду, виграла ще й республіканську олімпіаду з географії. Мама в той момент лежала в лікарні, їй зробили операцію на серці. [...] Я завоювала там третє місце. Моя вчителька дістала від того “Відмінника освіти України”, за мою перемогу. І казали, що непогану грошову винагороду за це. А вона мені в лице казала: “всіма фібрами своєї душі ненавиджу оцю націоналістку”».

Народження на спецпоселенні нагадало про себе і під час вступу в університет:

«І переді мною хлопець стояв… Він мав дев’ять балів, тобто він мав трійки за іспити. Він попадає на “Оптику і спектроскопію”, виходить, а мені нема місця. І декан починає мене умовляти, що там погані викладачі, які ставлять двійки. А я така моторна, я ж прийшла вчитися, а не двійки заробляти, для мене перепон нема. Так що то все тягнеться-тягнеться, знаєте, і ти якось на протязі життя маєш відчуття такої якоїсь меншовартості. А з другого боку я від батьків дістала той заряд, що я не є все-таки меншовартісна».

Відновлення культурного коду

Ірині Білик вдалось закінчити фізичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка, проте на аспірантуру не вступала — «перший відділ і все». Після здобуття Україною незалежності працювала директором Центру дитячої та юнацької творчості на Сихові, у Львові. У січні 2000 року створила гурток бісероплетіння, де вчить вихованців робити реконструкції старовинних виробів та сучасні інтерпретації на традиційній основі.