The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Жидкова Olha Zhidkova (* 1977)

• народилася 3 листопада 1977 року в Луганську

• у дитинстві професійно займалася спортом

• у 1994 році почала працювати, паралельно вивчаючи комерційну діяльність у місцевому коледжі

• у 2001–2006 роках заочно здобувала вищу освіту в Східноукраїнському національному університеті на факультеті комп’ютерних технологій

• у 2006–2013 роках працювала на приватному підприємстві «Лугкабель електрозбут», де за два з половиною роки пройшла шлях від менеджерки до директорки

• здобула дві магістерські освіти в Східноукраїнському національному університеті — з операційного менеджменту та управління

• після того як частину регіону захопили бойовики «ЛНР», з 2014 до 2017 року жила на два міста — Луганськ і Сіверськодонецьк

• у 2017 році залишила рідне місто й остаточно оселилася у Сіверськодонецьку

• після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року змушена була залишити Сіверськодонецьк, разом з мамою і трьома кішками переїхала до Івано-Франківська

• у 2022 році долучилися до діяльності БФ «Схід SOS», почала волонтерити для Збройних Сил України

• зараз, у 2025 році, допомагає соціально вразливим категоріям населення

Луганчанка Ольга Жидкова у дитинстві професійно займалася спортом і мріяла стати ветеринаркою. Натомість здобула три вищі освіти, реалізувала себе в комерції — пройшла шлях від менеджерки до директорки і створила власний бізнес. Російсько-українська війна забрала у неї житло, бізнес, брата. Сама вона разом з мамою і трьома кішками опинилася в Івано-Франківську, де продовжує волонтерити і допомагати тим, хто цього потребує.

«Для мене було важливо — швидше, вище, сильніше»

Ольга Борисівна Жидкова народилася 3 листопада 1977 року в Луганську, обласному центрі на самому сході України. Згадує: «Моє дитинство було, як у всіх дітей, — щасливе. Папа, мама, брат і я. У нас все було гаразд». У 1984 році вона пішла у перший клас середньої школи. Для навчання дівчинки батьки обрали спеціалізований спортивний клас. Тому з самого початку школи маленька Ольга була налаштована на спортивні досягнення: «Для мене було важливо — швидше, вище, сильніше». А згодом це бажання стане, по суті, гаслом усього її життя. Тоді вона професійно займалася фехтуванням. Дві години тренувань до школи, три з половиною або чотири — після. А ще спортивні збори, табори, змагання. Вільного часу, як більшість її однолітків, вона не мала. Утім її наполегливість принесла перші плоди — Ольгу зарахували до олімпійського резерву.

Попри її серйозну зосередженість на спортивній кар’єрі, навчання не страждало. Шкільні предмети давалися дівчині легко, особливо точні науки: математика, фізика, хімія. Після закінчення середньої школи в атестаті Ольги Жидкової було чотири оцінки «добре», решта — «відмінно».

Професійне заняття спортом мало низку наслідків, спочатку неочевидних і для самої пані Ольги. Спорт став перешкодою для повноцінної соціалізації дівчини, адже вона зростала у своєрідній «спортивній бульбашці», за межами якої світу для неї не існувало. В молоді роки вона мало цікавилася суспільним життям: «Я не розуміла, що відбувається. Для мене це були іграшки. У мене були свої маленькі досягнення, свої маленькі перемоги. Я займалася спортом, мені тоді важливіше було поїхати й посісти призове місце на змаганнях».

Ще один наслідок своєї дитячої спортивної кар’єри уже доросла Ольга Жидкова усвідомила під час Помаранчевої революції. Завдяки спортивним зборам і змаганням їй вдалося побувати в різних куточках України, познайомитися з мешканцями інших областей. Жителька зросійщеного краю поступово розвіяла поширені стереотипи щодо мешканців заходу України. Тому мала певний антидот до пропаганди «Партії регіонів», яка активно розпалювала ворожнечу на етнічному й національному ґрунті під час президентських виборів 2004 року.

«Ветеринарія — це не котики і собачки, це корови і свині»

У 1994 році Ольга Жидкова закінчила середню школу. Постало питання вибору фаху. Не менше за спорт дівчина любила тварин. З дитинства вона мріяла стати ветеринаром, лікувати домашніх тварин. Та старший брат, який тяжів до науки, пояснив сестрі, що «ветеринарія — це не котики і собачки, це корови і свині», і так зруйнував її дитячу мрію. Під впливом рідних вона обрала навчання в коледжі за спеціальністю «Комерційна діяльність». Паралельно почала працювати з мамою у відділі статистики луганської міської поліклініки.

З 2001 по 2006 роки Ольга Жидкова заочно здобувала освіту на факультеті комп’ютерних технологій Східноукраїнського національного університету (СНУ) ім. Володимира Даля. У цей час на Луганщині почали поступово запроваджувати навчання у вишах українською мовою. Місцева молодь, вихована в російськомовних школах і технікумах, писала заяви на ім’я ректора з проханням дозволити викладачам університету проводити навчання російською мовою. Серед підписантів була й Ольга Жидкова. Українізація освітньої сфери краю відбувалася складно і повільно.

Через заочну форму навчання дівчина не в повній мірі відчула студентське життя: «Я працювала, коли навчалась. Заочка. Заробляла на життя». Заробляла вона так само в статистичному відділі місцевої поліклініки. Червоний диплом спеціаліста, отриманий 2006 року, дав Ользі Жидковій хороший кар’єрний старт. Вона розмістила в інтернеті своє резюме, і вже через тиждень її запросили на співбесіду в комерційне підприємство. А після трьох днів стажування вона отримала нове робоче місце і звільнилася з поліклініки.

Працюючи, продовжувала навчання. У 2013 році вона отримала диплом магістра на факультеті оперативного менеджменту СНУ, а в 2018 році — диплом магістра на факультеті управління цього ж вишу.

«Я — партизан»: участь у релокації університету й остаточний переїзд у Сіверськодонецьк

У 2006 році Ольга Жидкова почала працювати у приватній фірмі «Лугкабель електрозбут», яка продавала кабельно-провідникову продукцію. За два з половиною роки там вона пройшла шлях від простої менеджерки до директорки підприємства. В 2013 році пані Ольга зрозуміла, що вона досягла межі своїх можливостей на фірмі. Тому започаткувала свій бізнес, ставши ФОП (фізичною особою — підприємцем).

Революцію гідності Ольга Жидкова зустріла в новій «мильній бульбашці», цього разу комерційного успіху: «Євромайдан був свій у Луганську. Моїм знайомим ламали руки, ноги. Їм розбивали машини. Я була осторонь. Особисто у мене все було добре. Все активне життя у той час було [для мене] фоном».

Бульбашка луснула разом з утворенням «Луганської Народної Республіки» («ЛНР») і приходом російських проксі-сил: «Я була успішною. В один чудовий момент це все закінчилося. Перекрили мій бізнес. Зламали все моє життя». Ольга Жидкова стала свідком перестрілок на вулицях рідного міста, захоплення влади проросійськими силами, проголошення ними квазідержавного утворення «ЛНР», в’їзду російської бронетехніки в обласний центр. І якщо сама пані Ольга певний час не втрачала надій, намагалася вижити, вести свій бізнес у нових умовах, то її старший брат, на той момент уже професор СНУ, категорично не сприйняв прихід «русского мира» в Луганськ. Андрій Жидков потайки виносив із захопленого університетського корпусу особові справи студентів, документацію і ховав у себе на квартирі. Потім таємно перевозив їх через блокпости у Сіверськодонецьк (до 2024 року Сєвєродонецьк), куди університет був релокований. 

Коли через антиросійську позицію пану Андрію стало небезпечно з’являтися в рідному місті, його справу продовжила сестра. Пані Ользі довелося вдаватися до різних хитрощів, аби не викликати підозр і безперешкодно перетинати контрольно-пропускні пункти: заборонені речі вона ховала на дні сумки серед предметів жіночої гігієни, робила довгі нігті, носила короткі майки з тонкими бретельками, аби здалеку бачили відсутність слідів пороху і прикладу снайперської гвинтівки на тілі. «Вивозила дипломи, речі, документи. Я — партизан», — згадує пані Ольга.

Брат майже одразу став нев’їзним до самопроголошеної «ЛНР», а Ольга Жидкова ще три роки жила на два міста — Луганськ і С. За цей час під впливом окупації мінялось рідне місто, мінялися його мешканці: «У 2017 році я раптом побачила, що місто чуже мені».

«Тобі подзвонить Череп»: початок повномасштабного вторгнення

Початок 2022 року Сіверськодонецьк і пані Ольга зустріли в тривожному очікуванні: «У повітрі віяло війною. Всі знали [що війна почнеться], але не знали точної дати». Вранці 24 лютого брат заніс їй додому свою кішку, а сам приєднався до тероборони. З початком повномасштабного російського вторгнення луснула остання «мильна бульбашка» Ольги Жидкової. Від аполітичної спортсменки, успішної бізнес-вумен не залишилося й сліду. Вона одразу включилася у волонтерську допомогу, керуючись принципом «хто, як не ми». Стала членкинею БФ «Схід SOS». Спочатку допомагали містянам, що потрапили у скрутне становище через війну, за принципом «від магазину до дому»: купували їжу, воду, корм для тварин і приносили людям до дверей квартири. Зустріли й розвантажили першу організовану іноземну гуманітарну допомогу з Італії. Під обстрілами волонтери вчилися фасувати й розподіляти «гуманітарку». Почали розвозити допомогу адресно, по підвалах, де ховалися люди. На зворотному шляху автівки волонтерів забирали мешканців, евакуювали людей з інвалідністю, літніх, немічних, дітей.

Коли російські окупанти впритул підійшли до Сіверськодонецька, залишатися там стало вкрай небезпечно. Ользі Жидковій зателефонував брат: «Тобі подзвонить Череп [позивний військового], назве пароль, ти йому скажеш відгук, він тебе, маму і котів забере». Розпочався довгий і небезпечний шлях у невідомість.

Тепер Ольга Жидкова, її мама і троє котів у безпеці. Знайшли прихисток в Івано-Франківську. Пані Ольга легко адаптувалася в новому місті. Перший час була зайнята облаштуванням побуту, потім включилася у волонтерську діяльність. Стала допомагати 53-й, 54-й, 110-й і 111-й бригадам ЗСУ, самотнім пенсіонерам, маломобільним літнім переселенцям. На її думку, дім — це не штори чи сервіз, дім — це люди навколо. Івано-Франківськ став для неї новим і комфортним домом, де її оточують «лагідні і м’які люди». Ольга Жидкова потоваришувала з Івано-Франківськом, а він потоваришував з нею.