Ярослав Яровенко Yaroslav Yarovenko

* 1999

  • «Один дуже смішний момент був. Дуже хороша викладачка Тетяна Лисенко, це викладачка української мови 52-ї школи (коли я вже був у п’ятому класі й пізніше), то вона один раз сказала таку річ: “Детки, вы в тот Львов поедете — вы там ничего не поймете”. Я це дуже добре запамʼятав. Мене це дуже веселило. Я думаю: так а нащо ми тоді вчимо предмет, якщо ви, викладач, сама не вірите в те, що ви нас чомусь навчите. Як це взагалі... Викладачка по англійській каже: все буде нормально, ви поїдете, ви щось зрозумієте, зможете поговорити. А тут рідна мова... Українська мова. Як я її можу взагалі не розуміти? Я і так її розумію. Чому ви так говорите? І якось приїхав до Львова, то всьо понятно було. Все дуже нормально. Не було такого, що “Боже, українська! Нічого не понімаю!”. Все в порядку. Що такого ще, з російських наративів… Не було такого, щоб там хтось казав: “От, Сталін” — і так далі. Ні. Всі викладачі були більш-менш адекватні. Так, звичайно, там проросійські настрої були. Люди чомусь обожнювали Януковича, дуже багато і викладачів про це висловлювались. Але в цілому я так не можу згадати конкретну якусь цитату, щоб хтось казав про це: “Верните русский мир”».

  • «Це було літо. Точно літо. Це було, вже коли закрили всі блокпости. Тобто поставили блокпости, і все, людей майже не випускали. Ми дуже жостко виїжджали насправді. Там не стояло питання “куди?”. Там стояло питання просто виїхати. Бо це вже період, коли почали працювати і “Гради”, і всюди прям бамбьожки, обстріли. Тобі приходить повідомлення на телефон російською мовою [від окупаційної адміністрації], що в третій годині “будет обстрел такого-то района”. Всі люди тікають в центр, і обстрілюють центр. Тобто не той район, який вказують, а саме куди люди повтікали. В мене так загинула мати, здається, мого товариша по музикальній школі. Дуже неприємно згадувати. Я просто не пам’ятаю місяць. По-моєму, це було… чи середина літа, чи щось таке. Але стояв такий жар страшний. Нас затолкалі в ці бусіки. Взяли речі, зібрались рєзко. Мінімально. От що влізло в дві валізи, щоб можна було взяти. І поїхали в центр. Відправлялись з одного місця. Точкового. В центрі, з однієї площі. О сьомій ранку. Це три автобуси, і “більше не буде” сказали. Всьо. Наступний день — можливо, щось, але не сьогодні, можливо, завтра теж ні, бо фіг його знати, події розвивались швидко… Затолкала мене мама з батьком в бус. Панікувала дуже сильно. Батько був спокійний. Ми почали виїжджати. Блокпост. Всіх чоловіків старших витягають. Кажуть: “Копайте! Копайте окопи”. Просто дають лопати, мішки з якимось цементом з піском. І вони починають копати це все. Потім починаються якісь вже прильоти. Всіх людей назад. Всьо. Вже всім пофіг. Вже ніхто нічого не слідкує, всі поховались. І цей водій автобуса: “Швидко їдем”. Всьо. Просто тапка в пол, і з місця зірвав, поїхав. То ми так виїхали. Це три автобуси їхали. Один кудась там звертав, не пам’ятаю куда. Другий їхав на Маріуполь, здається, він якось так поїхав, в сторону моря <…> він не доїхав. А наш автобус… Ми їхали — на Красно… Я не можу згадати, чи Краснодар, чи Красноармєйськ. Щось “Красно”. Ми туда їхали. У нас під час поїздки почала жінка народжувати в бусі. Тому що жара, спека, стрес страшний. Якось з горем пополам туда доїхали. І потім, після того як ми там вийшли з того Красноармєйська, це питання: “Шо дєлать? Куда..?”. Бо, слава Богу, виїхали, а що далі — непонятно. Якісь гроші є, збереження, які якраз на ремонт відкладали весь час. Щось кудась ще можна. Але тре думати. <…> Почалось літо і наступний рік таких переїздів, переочікувань. Це [20]14 рік повністю». — «А як ви зрозуміли, що почалась війна?» — «Я кажу, коли ми стояли з батьком на балконі, почали… будівельні матеріали і так далі. І просто величезна танкова колона проїжджає, і всьо там… Бруківка тріскається, вся оця штука. Другий раз був, коли була тривога. Ну як. Тривогу не оголошували ніде, але по телефону писали, що “будуть обстріли, обережно”. Ну як так, тривогу не включають по місту. Ужас. Всі спустились вниз, стоять, чекають. Бо бомбосховища всі закриті. Там вообщє якийсь спортзал, не пройти, не проїхати. І ходять хлопці з автоматами, оці денееровці [від “ДНР”, окупаційного режиму на території Донецької області], і розстрілюють всі фанаріки, які в нас нові оці стоять, які по руху. І вони просто з “калашнікова” — т-т-там, очєрєдями. Оце теж таке було. Що ще? Оце тоді понятно було вже, шо це не ігрушки. Да й самі прильоти, вже понятно, що війна. Потім… <…> Ми недовго посиділи. Після цього випадку з виходом вниз ми посиділи там чотири чи п’ять днів. І всьо. І зрозуміли, що це неможливо, всьо не працює… “АТБ”… Ой, “Амстор” [супермаркет] закритий взагалі, тому що його відмародерили нормально. Треба кудась тікати».

  • «Насправді, якщо відверто казати, то у нас на сході… Навіть я пам’ятаю, що були такі малесенькі містечка, там де парнічки, курочки, так далі… Це відійти… От місто, ти відходиш, буквально пару кілометрів тре пройти в ліс, і там є містечко, і там бабці, і вони співали українською, і розмовляли українською. Це як два різні світи. Можливо, це відклалося ще з того часу, коли я ще несвідомо це все розумів. Потім — все ж таки мама займалася культурою і скрипкою. Весь час, і це було на сході виключно. І це якраз копання в музиці, розуміння, спілкування з різними людьми культури тогочасної, саме сходу. Так що теж несвідомо це все вже напрацьовувалось. А коли до Львову переїхав, то мені навпаки, прийшлося знайомитися. Це сталося в гурті “Joryj Kłoc”. Тільки в [20]19-му році літом я почав знайомитися з українською творчістю взагалі. Тобто поп-музика, все це. Для мене… Степан Гіга — я не чув ніколи. “ГИЧ оркестра”, “ДахаБраха” — це для мене всьо такі просто слова якісь, набір звуків був. Але це все було переслухане, це було дійсно як робота. Просто сидів, розумів, слухав. І такий: “О, а я це вже десь чув. А це такі мотиви. Ой. А так цікаво. А звідки я то знаю?”. І почалося те, що я почав читати про наш регіон, що там відбувалося, як це все сталося і як це все дійшло до того, що люди не знають взагалі української мови, не те що там в них є етнокод, вони просто не знають ні мови, ні приналежності до держави. Як до цього дійшло? Це все радянська влада. Очевидно, тут дуже великий вплив Росії взагалі прослідковується на нашій території. Що дуже печально».

  • «Тоді це була локальна проблема [війна Росії з Україною], зараз це проблема всієї України буквально. Тоді ця підтримка була… Ну таке, щоб не вмерли, всьо. Мінімально. Я кажу: фруктіки і гречку натє, все, удачі, но пасаран. На безроботицю [облік в центрі зайнятості] стали батьки, їм сказали: “Нема роботи. Якщо щось знайдеться, ми вам дамо там щось”. Але, знову ж таки, подумати про те, що це високопрофесійні люди, це люди з вищою освітою (що один, що другий). Це досить освічені і культурно підковані люди, які з 20-річним досвідом роботи, і ви їм кажете: “Гружчік, прибиральниця. Нормально вам? Ви як? І ще й зарплата чотири тисячі, вам добре буде в місяць?”. Мені здається, що це погана підтримка з боку держави. Хоча б трошки посприяти тому, щоб брали на місце там, де це необхідно. Хоча б казали, що є такі місця, які по вашій професії. Хоч репетиторство, хоч там щось. Це все легко давалося. Я думаю, що мої батьки з радістю пішли б на таку роботу. І вони її любили. Не було такого, що вони ненавидять свою роботу. Зараз… Я не знаю просто, як зараз відбувається. Можливо, зараз та сама ситуація, що [є] нехватка робочих місць, проблеми з заробітком… Я не знаю. Але, як на мене, то трошки все-таки більше держава старається робити. Якщо вона не буде цього робити, то вся Україна це бачить. І всі області це відчувають, якщо Україна нічого не робить. Так що немає вибору. Треба або обʼєднуватись, працювати на благо держави, або для чого держава, якщо ми не один за одного? Держава — це ж і люди, і моральні цінності, і допомога один одному. Це про все це».

  • «Вона [волонтерська діяльність] почала спадати, через те що до мене, по-перше, прийшли люди, які власники цього приміщення [заводу РЕМА], і сказали, що “вибачте, ви вже тут п’ять місяців”. Ми п’ять місяців цим всім займалися. Кажуть: “Платіть оренду або думайте щось. Бо вам і опалення, і світло, і це все гроші”. І гроші там хороші вже такі накапали за цей весь час, бо це зимовий час був. І тре було уфошки [обігрівачі], щоб людям хоч… щоб вони там не вмирали. Ми вже коли там працювали, ми не включали того всього, тому що економія. Сказали, що всьо, закінчуйте це все: “Це все, канєшно, харашо, ви всі молодці. Україна. Але давайте”. Та і мені почали з консерваторії дзвонити, казати: “Якщо ви не з’явитесь, то ми вас відрахуємо”. А там как би вообщє в голові… Ви чого, люди? Тут бої, тут люди помирають, а ви… Прийшлося на то відволіктися. В мене ще і так співпало, що я захищав бакалаврську. Тобто в мене дипломна робота, ще писати її навіть не сів. А то пройшло вже часу. От цим я зайнявся в той момент. Тобто п’ять місяців волонтерства. І потім перший місяць — це просто розуміння, що я вже більше не там, мені не треба не спати 24 години і всі контакти, можна вже, в принципі, прибирати деякі, успакаювати людей [не треба]. Бо просто телефонна книжка як не знаю що була. Потім що? Потім закінчення консерваторії — основна мета. І далі моя діяльність, якою ми допомагали, — це з “Joryj Kłoc” ми почали благодійні концерти робити. Ми їх досить багато зробили. Ми зібрали і на машину баґі 700 тисяч із чимось. Потім ми зібрали на пікап для бахмутського направлення. Потім ми з “Назвою” [гуртом “NAZVA”] дуже багато благодійних концертів проводили саме і в нашому просторі, який тоді активно розвивався і вообшє був дуже, дуже потужним, як для Львова і для цього часу. Ми збирали великі концерти, великі майданчики, і люди приходили, і, звичайно, чи не кожна подія була з ідеєю збору на щось. Я вже конкретно не пам’ятаю, но там просто безліч, якщо подивитися. Далі… Так само зараз я займаюся — це з “Назвою” поїздки благодійні, благодійні концерти, збори на всьо що можна і не можна. Донати… Просто сам сидиш вдома, є якісь там хоч чучуть копієк, яких і так мало, але треба допомагати армії. Таке». — «А чи їздили ви з концертами на прифронтові зони?» — «Так. Ми з “Назвою” були з Колею Сєргою (“Культурний десант”), ми їздили… Жили ми в місті… як воно… на “п”. Покровськ. І виїжджали вже на точки. Я місця не знаю, бо там не казали цих місць і просили, щоб ми вмикали “літачки” [режим польоту на смартфоні, який відключає всі бездротові сигнали, унеможливлюючи відслідковування місцезнаходження для ворога], коли ми там знаходимось, бо там такі хароші були штуки. Це дуже важливо, як на мене. Бо просто дивлячись в очі людям, які вже втомлені, які вже бачили таке, що ти за все своє життя не побачиш, дай Боже, а може, й побачиш… Хто його знає, як воно повернеться життя. То їм потрібна така розрядка. Просто. Не треба їм оце-от… як це сказати? Грузити серйозом. Їм потрібне щось, щоб відпочити. Просто послухати музику веселу. Не обов’язково, щоб це все було таке грузне, сумне, щоб вони ще більше занурювались в себе. Просто відпочити душею. Зрозуміти, що їх чекають, що їх люблять. Військові — це ж наші захисники, це зараз еліта еліт України насправді. Про це не можна забувати».

  • Full recordings
Full recordings are available only for logged users.

Люди — всюди люди. Є хороші, є погані

Ярослав Яровенко під час запису інтерв'ю 2023 р.
Ярослав Яровенко під час запису інтерв'ю 2023 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Ярослав Віталійович Яровенко народився 1999 року в місті Горлівка, що на Донеччині. Родина була нетиповою для шахтарського регіону: мама працювала вчителькою у музичній школі, а батько викладав історію. У три роки Ярослав попросив маму навчити його грати на скрипці. У 2014 році, коли почалася збройна агресія Російської Федерації проти України, разом із батьками виїхав з Горлівки на підконтрольну Україні територію. Спершу родина жила в Бахмуті, де хлопець екстерном закінчив 10-й та 11-й класи. У 2015 році вступив до музичного училища у Львові. За Ярославом на захід України приїхали і його батьки. Навчаючись в училищі, був вуличним музикантом, так заробляв гроші. У 2018 році вступив до місцевої консерваторії. Менш як за рік розпочав співпрацю із гуртом «Joryj Kłoc». У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну разом із друзями почав приймати переселенців, розвантажувати гуманітарні вантажі з-за кордону. За пів року повернувся до навчання і закінчив львівську консерваторію. З 2022 року разом із «Joryj Kłoc» дає благодійні концерти для збору коштів на підтримку Збройних сил України. Із гуртом «NAZVA» їздить на передові позиції виступати перед українськими оборонцями.