Ярослава Волненко-Небесна Yaroslava Volnenko-Nebesna

«Ну, якраз на барикаді, яка біля Стели, стояли хлопці. Перед ними все горіло. Це вже я коли на вечір залишилася. От. Їх поливали водою. І все гупало, грюкало. Я ходила, носила їм водичку, носила рукавички. Не знаю, щось мене там ці… не лякають мене вибухи абсолютно. Просто от вони стоять на барикаді, закопчені, заморочені. Щось прийти попитати, принести — водички, чаю, молока. Там на місці, в тому наметі… тоді я стояла в наметі навпроти консерваторії, біля виходу з підземки. Там поналивати молоко. Бо найбільше… найбільше йшло — це молоко пили. Ці ”намордники“ роздавали, ну, якось так… одяг. Гупало, грюкало. Тут вогонь, там вода. Стріляють постійно. Час від часу хтось підійде, скаже, що от трошки не рипайся, отут постій. Ну, так вночі більше. Єдине що під ранок… Просто знову ж таки, візуальні моменти. Але це було десь пів на сьому, мабуть, що раніше, тому що ніч грюкало, стукало, але ніч пройшла більш-менш спокійно. І дівчата, які зі мною стояли там біля цього наметику — одній в школу, ну, в університет треба було йти, другій — на роботу. Я кажу: «Ну, бачите, ніч простояли, вже пів на сьому, чи, навіть, взагалі пів на шосту. Ну, пів на сьому, мабуть. Кажу, поки ви там до якогось метро дійдете, щоб вдома ще помитися, розібратися. І от як вони пішли і до того моменту, як почалося вже зовсім-зовсім всякі дії дуже цікаві… От саме спостереження, те, що я бачила. Тобто з одного боку дідусь, який всю ніч простояв на барикаді на цій, весь закопчений, в грязюці, в цьому… От він підійшов до нашого наметику, і калюжа. І він починає в калюжі мити руки, щось з себе стирати. Я кажу: “Діду, давайте я вам зіллю, у мене купа води”. Нє, нє. Так похлюпався щось. Я кажу: “Може, вам водички, чаю, ще щось… Давайте дійсно я вам зіллю там чи щось поміняю з одягу”. Бо брудні всі, чорні. Він так: “Нє. Ні, дитинко”. Оце він похлюпався в ці калюжі і знов поваляв собі на барикади. І тут же якраз після сьомої “туристи” почали з'являтися. Тобто отут цей дідусь, який просто в целофановому якомусь плащику, і люди повністю екіпіровані. Тобто там навіть каска з якимось прибамбасами, висить у нього цей респіратор-полупротигаз, щось іще, іще. І вони просто приїхали в такій екіпіровці попити чаю на Майдані. І тут же приходять люди. Ну, по-перше, ті, що там стояли на барикаді, вони постійно приходили, бо в нас там лежала купа речей, щоб оце закипцюжене зняти, прямо там і викидали. І що-небудь вдягнути свіженьке, і далі туди виходили стояти. Або мокре. Вони тут закопчені, тут їх поливають. Тобто мокрюче отут кинув, взяв якийсь куртяк, якийсь свитерочок і пішов знову туди. А тут оці от туристи. Або знову ж таки, така от річ, яка мене вразила. Чисто візуальне. Кіно прям таке. Якщо буду знімати кіно, то це треба обов'язково, щоб… Молодий хлопець, ну, не хлопець, а дядько молодий. І він прийшов біля намету перевдягатися. І от він цивільний одяг знімає, а у нього на ланцюжках дві пластиночки з “нєржавки” на місці нирок. І щось там іще десь прикрито. Ну, так задравася одяг. І так от ділово, спокійно людина переодягнулася, попросила подивитися за пакетиком цивільного одягу і пішла туди. Так от якось. Контраст. Потім почалася бійня. Гупало, грюкало ще страшніше, ніж вночі. Але, от я кажу, що в мене… От до вашого приходу, коли ви прийшли на Майдан з “Дамою” [Володимир Насєдкін — відомий київський спелеолог, віцепрезидент Української спелеологічної асоціації] і Зубковим [Сергій Зубков — відомий київський спелеолог], у мене візуальних споминів просто нема. Тобто коли потім фотки, кіно дивилася, що тут просто в двох метрах від мене лежали, але я нічого не пам'ятаю. От що приходили люди, трошки там хтось один подряпаний прийшов, бо, ну, зачепило щось там йому. Я робила. Це ще пам'ятаю, а так от взагалі як стерло. От в якийсь момент, що прийшли люди, сказали: “Ми вже нагорі”. І все».

«Да, я була вдома. Тоді ж після цього голосування купа страшної інформації. Я одночасово слухала радіо, я дивилася телевізор цілодобово. І прийшов Тарас Пономаренко, і ми з ним сиділи. І щось така інформація полилася… Кажу: “Мабуть, треба йти”. Бо там вже щось гуртувалося, якісь намети вже стояли, але ще в думці не було. І ми пішли. І випадково вийшло так, що ми стояли біля намету, де були медики. На горі, там, біля стели, біля колони цієї. Якось-щось поговорили, я там залишилася. І потім з медиками з тими весь Майдан і простояла. Спочатку як сестра-господарка… господиня. Щоб дивитися що-як, вести документи. Бо приходили медики, там вартували. Ну, тобто, у них своя робота в лікарні. Після роботи або після зміни, якщо нічна, приходили туди. Були ліки, вівся журнальчик: кому яка допомога, які ліки, кому скільки йшло… Тобто все. Плюс контроль був навіть такий. Дуже молоді, розумні хлопці і дівчата. Навіть до того доходило, щоб пройтися по Майдану, подивитися, щоб людям не давали чай з малиною. Бо малина, температура, людина пітніє, охолоджується і хворіє. Із медиками простояла весь Майдан. Ну, а потім там, навіть, як такий, полуфельдшер. Тут мені пояснили що кому. І коли медики були на виїзді, то займалась. Синочок мій спочатку кілька днів ходив до школи. А школа… він вчився в школі номер 25, колишня школа імені Бєлінського. Коли він вступав в цю школу, там була співбесіда. І директриса чи завучка, я не пам'ятаю, хто вона, каже: ”Ви розумієте, що ви отправляете ребенка в школу брежневского типа”. Ну, тобто, щоб ми не мали ніяких ілюзій, що “по стрункє” будемо, все, як треба. І мені на другий… ну, два дні він походив, хоча до мене на Майдан бігав, і приніс щоденник. В щоденнику було написано: “Спасибо, что позволяете своему ребенку ходить в школу”. Тоді ж багато людей, які на Майдан вийшли, вони дітей в школу вже не пускали. Я написала, що “вибачте, з політичних причин Микита в школу ходити поки не буде”. От він цей щоденник відніс, показав вчителям і далі ходив до мене на Майдан. Брав в школі телефоном уроки, заняття і там, в наметі, сидів в мене, робив уроки. Чемний хлопчик».

«Я думала, що я буду викладати мозаїку. А поки там чекала людину, з якою треба поговорити… о, згадала, Фантáлін — він якраз керував художньою частиною оформлення Михайлівського собору. Його фірма чи… ну, я не знаю. Я поки чекала, коли він звільниться… Це було в Митрополичому будиночку в Софіївському соборі, тобто вся ескізна, ну, ескізна вся частина мозаїки, вона робилася в Софії в Митрополичому будиночку. Він тоді був не відреставрований, тобто всередині все пустка, тільки дееспешкою стіни позатягували, щоб можна було малювати. І я там щось стояла, хтось там щось…“Давайте я вам допоможу”, — сказала. Почала щось там підмальовувать. І мені сказали: “Що, малювати?” — “Ну, да. Я ж от дипломований фахівець”. І мене забрали на ескізи, на картони до Тоцького… Григорія, ні, Григоровича… все позабувала. Чим з пам'яті не користуєшся, все вилітає. От і там уже що — вересень, жовтень, листопад, грудень, січень, і, мабуть, навіть лютий. Майже п’ять місяців тут точно робила ескізи, картони. Ходила в музеї, чисто мозок виїдала, якщо неправильно викладали. Ну, з ескізами робота закінчилась, і мене пустили мозаїку викладати. Тим більше, що якраз робота, яку я робила, — і ескіз, і картон, ну, тобто, ескіз в натуральний розмір — це була моя робота. І на одну з цих фігур ангелів мене і “заправили” викладати. Тим більше, що там чотири цих янгола. Ліки [лики] я розробляла. Чомусь вважається, що ліки… ну, не вважається, дійсно, ліки робити важче, ніж тло чи там одяг. Оскільки я робила ескізну частину, то, значить, мені робити художній нагляд. Тому що, якщо з періоду радянського особливо, художники робили ескізи художньої частини, а викладали люди, які навіть були непричетні до художньої роботи. Ну, що там: камушки понатикать чи скло порізати. І тому багато людей, які займалися саме безпосередньою виконавською роботою в мозаїчному, небагато: ну, десь третина так точно. Це були люди, які навіть початкової художньої освіти не мали. Тобто були як Кіра Кириченко, що мали і академії, ну, тоді художній інститут, вища художня освіта за плечима. А були такі, що після школи прийшов, щось попробував — вийшло. Туди пустили. І вже до закінчення собору я на стіні працювала».

«Я ж починала розказувати, що коли я ходила в “Світлицю”, в кав'ярню, і спілкувалася з такою напів дисидентствующою молоддю, от той період дуже багато що. Ми там збиралися, хтось розказував якусь інформацію, приносив. Просто вірші читали якісь, вечори робили музично-поетичні. Нас мєнти виганяли на вулицю за це, прикольно було». — «Це клуб був?» — «Це був не клуб. Ну, Український культурологічний клуб був як Український культурологічний клуб. Дехто з тих… ну, один точно туди ходив на засідання клубу. Ну, а ми ж… ми ж дрібнота. Ну, тобто, ми не того рангу, не того знання люди всі інші були. І от він приходив і розказував, що там, каже, класно посиділи, там Сковороду почитали і ще щось обговорювали». — «Можеш згадати, з якими іменами пов'язаний цей УКК?» — «Ну, от Кірюхін туди ходив. <…> Едуард Кірюхін, оце якраз хлопець, ну, з нашого середовища “Світлиця”. От він туди ходив. Він якраз навчався на істфакє, вилітав з істфака. В психушку його відправляли, писав пісні дуже цікаві такі. От якраз він дуже багато з приводу історії розказував. І от він ходив туди. Він потім став, навіть, якимось політологом, а потім… Ну, не знаю. І цього… багато шуміло прізвище Корчинського в той час. Інші прізвища не пам'ятаю. Хоча він якісь друковані штучки, Едік, приносив. Ми читали. Ну, особисто я читала, що там робилося, що вони… От якраз тоді я почула, що таке УНА-УНСО. Але, от, залишилося в голові тільки Корчинський».