Volodymyr Sereda Володимир Середа

* 1934

  • Ми виїхали, збірний пункт залізнична станція Радимно, за Сяном, ну найближче містечко від Ляшок за Сяном. (пауза) Ми приїхали тою валкою ескортовані польськими солдатами, ясно, і нас поселили на території коло вокзалу в такі бараки, ну в товарів для зберігання. Ясно, без дверей, без нічого. 46-й рік, то все шо було злодії давно відчіпляли, то вже було покрадене. Якийсь там був, отут будете, але ж немає вагонів, які вантажать. Ну ще вдень то пів біди, а от наступає ніч, і от мої спогади. Ми там як то якийсь табір, не знаю з яким би то табором, то шо там було, якась там подушка, перина, ну і там тих двоє коней та корова, якшо там встигли якихось там кролів забити, то нема холодильника, того ж нічого не було. Правда березень місяць, мокро було, болото неймовірне й холоднувато. Але починається вечір, і знаєте, ці міські батяри, так назвемо їх, поляки, недобрі, каміннями б’ють, викрикують на нас, і головне – кидають камінням по нас, а ми там вот сховалися під ті перини, і так ночуємо. Нарешті, через якийсь час, правда наш сусід Гальва Стах, близький сусід, все таки привіз нам і ще одну фіру харчів. Ну ясно, кірат, все шо було майно в хаті, сани,ну все шо там було, вся столярка, всі мої кролі, шо ми там пару забили, а решта всі бігали, дві корови залишилося, ну свиня, кури, гуси, качки,бо то того добра було багато, бо в нас ставки були, в нас був навіть власний ставочок, невеличкий, до подвір’я примикав . Він нам ше привіз, ну він поляк, мав можливість це зробити, честь йому й хвала. Одним словом, і потім завантажили в вантажні ваґони…

  • Були такі періоди, що ми жили в дуже дружніх стосунках з поляками, польською родиною, їхніє прізвище Гальва. Ровесник мого батька Станіслав, староста, а його батько Броніслав. А їх по сільському кликали «Броньки», ну кожний мав на селі тоді якусь свою кличку. В Станіслава була на рік менша за мене, моя дуже близька коліжанка Карольця, Кароліна, вона з 35-го року. Я до них там до хати, ніякі клямки, нічого там не стукалося, так заходилося, відкривалося «Слава Ісусу Христу». Мова розмовна в нас в усіх була така українська в своїй основі. Вони до костела ходили молилися там по латині, проповідь по польськи. Але сільська вулична мова в нас на східній Ярославщині і в поляків, вони були в меншості, то була наша мова, з такими певними надсянськими елементами говору «єкання», «юкання», «м'єсо», ту то таке . І поїдьте до Мостийськ, якби якусь таку стару бабусую ще зустріти, то ви мою мову ляшківську зустрінете. «Хоть гев» - іди сюди, то я можу ще довго згадувати з дитинства все шо було. І так (50:04 нерозбірливо), який я теж знав на пам'ять, колядки знав, бо я заробив шось коли в них колядував, вони в нас заробляли. Вона вже (50:13 нерозбірливо і'мя) давно померла, я вже її не застав, вона вийшла потім заміж. Мав хлопця зі змішаної родини, колєґу, теж помер, Тадзьо Гук. І от ми з тими всими сусідами жили, ну жили по-сільському дружно. Були такі періоди, коли зникла польська людова влада, Упівський курінь спалив всі будівлі державні, сільську владу і так дальше, міліція втекла до Ярослава, за Сян, а в нас утворилося таке безвладдя. Ну то тоді УПА мало команду, ну то Стах, Гальва Станіслав, сусід мого тата, ночував у мого тата там, де треба, ховався. Якшо нам треба було, а то більше було такого, шо мій тато мусів ночувати в нього там десь, не знаю де він ховався, в яку нору, десь там в нього в стодолі, чи де там. Ми втікали тоді, як була боязнь з наше життя. Наше село тягнулося із заходу на схід пару довгих кілометрів, і чим далі на схід поляків було менше й менше, і була така частина села – східна Яремкія, потім ше воля ляшківська, де взагалі поляки не появлялися, ну там українці панували, то ми ходили з мамою з сестрою туди ночувати, на ніч, бо ми жили в центрі села де школа, влада, церква дерев’яна, костел. А була така окрема частина села на заході, яка називалася Баволи, бо поляки, які жили в Ляшках, були в основному там сконцентровані, там був такий польський кут села, і там жили ґреля, ґренда, Бавол, Гальва, всі прізвища. Ну тут колись давним-давно поселилися і так розійшлися Бавол, ґреля, ґренда, Гальва. Так шо.. а крамниця, як говорили «склеп» по сільському були там в тій частині села, один зі склепів, мені там було небезпечно йти, вже за ті часи людової Польщі. Ходили такі збиточники сільські, з рогаткою, знаєте: резинка натянута, камінець.І я йшов вулицею, вони своїх знали, шось по польськи, ну в мене то виходило, було відчутно, і потім, ну в мене був такий період один раз, дитячий. Але воно неприємний осадок, я вдома розповів, мені сказали «більше ти там не підеш, дитино». Тобто мене ставили спиною, і вони там вправлялися хто там де мені попаде, в голову чи, ви розумієте, камінчиками з тої рогатки. Ну тому шо я українець, український хлопець.

  • І от раптом одного дня, 21-го вересня 1946 року в Ляшках появляється польське військо, то вже військо займалося цією справою з ними були представники евакуаційного переселеного комітету. Маєте своїх коней, чи коня чи двох коней, ваша підвода збирається тим, що ви вважали за потрібне і за 2 години на виїздній дорозі із села формуємо колону. Якщо ви не маєте, бідняки сільські, і такі ж були, не всі ж мали коней, польська фірманка, не з власного села, а із за Сяну. А за Сяном, знаєте, поляки не мали симпатії до українців. Сян була така природня межа, та українці, які жили західніше від Сяну, їхня доля.., вони всі на 46-й рік вже всі були вигнані, депортовані до Радянського Союзу, бо там вже не можна було жити: або уб’ють тебе, або грабують. Влада була демократична людова, але влада була та, шо вночі. Ну от солдати з бєранцями, бєранцями, бєранцями, ну на свій віз, і отак ми виїхали. Десь очевидно на ходу заповнили от такий евакуаційний лист в двох мовах – польською, українською, в якому написано шо даний громадянин 21.3.46-го року Середа Микола А., жителю села, я українською мовою читаю, Ляшки, Ярослав, області тамто то, дозволу до Головного уповноваженого уряду Української РСР евакуюється на територію Української РСР в район волость Тернопіль з ним разом евакуюються такі особи, і от отих четверо осіб: Середа Марія, ну з батьком п’ятеро, Марія Мих. Укр. 908-го року, ось документ, бо ми мили за німців кенкарти так звані, ну вони в 46-у році не діяли, не знаю – мали вони щось чи не мали, а це підстава на якій їхали до Радянського Союзу. Тим почерком, гарним почерком, українським, то представник був якийсь Української РСР. Середа Володимир М. – син,34, це я, Середа Ганна Мик. – доч. дочка, 42, померла моя сестра молодша, Середа Ганна Вас. – мати, моя бабця, Ганна Василівна 1875 року. І в неї вот на звороті, як вони там той опис склали за ці лічені до сьогоднішньої години, мені важко сказати, але тут написано, внизу стоїть печатки, все як має бути. Громадянин Середа Мик. М. 902-го року з собою перевозить: коней 2, великої худоби 1, хоч в нас в 46-у році було 5 років я пригадую, а шо 3 було – це стовідсотково, бо вже 5 тяжко було, шелені були, здача молока обов’язкові. Овець, кіз, того-того – немає, сівалок, ніхто там звичайно нічого не віз,плугів не віз, шось там машин не віз, продовольчих продуктів – 8 центнерів. Хто їх важив? Ну скільки там на ту одну фіру, правда в фіру зробили драбинами такими як для звезення збіжжя, шоб то було якомога важче. І ще там речей домашнього вжитку ще навіть 10 центнерів, то значить 18 центнерів. Ну не знаю, могли би коні й тягнути. Ну ваги, там ніхто не важив. Отою фірою тягнули.

  • Знайшли в Байдинцях. Але навіть тих вільних, перш за все вільні після поляків, які залишилися - це найгірші, ви самі розумієте, що ті що переселилися наші горе-побратими в 45-му році, ну, то кожний вже просив, благав - хотів якомога краще. Хоча там втішного було ще в порівнянні з нашими будинками, ви знаєте… ну, не хочу… Таке було життя, що Тернопільщина виглядала убогіше з точки зору забудови сільської. В нас було в запасі достатньому лісу. Будівлі будували з дерева, підмурівка і т.д. І по-друге, нас лиха доля примусила після Першої Світової війни все збудувати, бо все згоріло. Бо в Першу Світову війну йшов штурм Перемишля російськими військами і тому, ну, все було дерев'яне, ще тоді під стріхою напевно, правда? І воно запалилося, село згоріло все, церква, все, шо було - все дерев'яне погоріло. Тому люди будували заново. Так шо, я народився в нормальній дерев'яній, такій нормальній по висоті, стіни так стіни, вертикальні, рівні, вікна - отакі як вікна мають бути, може не такі пишні як зараз, просторі, але вікна нормальні, ви розумієте. Стріхи я не знав, бо в нас на Сяні був промисел виробництва черепиці, “дахівки” - по-місцевому. Або можна вже було собі позволити більш заможним людям і бляхою покрити. Наша, скажем, стодола, була покрита, стодола - це два засіки зліва і справа, і, як в нас казали, “бойско” - тік українською мовою, де молотилося. Ну, ми ше, правда, молотаркою молотили, запрошували, бо ціпом було молотити то дуже-дуже було тяжко. Бо того трохи було в нас того майна так в порівнянні. Хоча невелике, але так в порівнянні з тим безземеллям трішки батько був закоханий в ту землю і він то, так мовити, для сестер, для молодших сестер, ну, і для себе то вже працював. Ну, але то вже інша тема. Отже, шоби нас розселити, то вирішили от скажем хата на Тернопільщині сільська мала зліва кімнатку, сінки і справа. Як правило, одна більша, друга менша. І сказали то шо найгірше під стріхою ліплене з глини, так як на картинах Тараса Григоровича Шевченка: призьба, стеля - то все ліплене, віконця такі малюсінькі. То одна сім'я в одну кімнату, бо “нема де помістити вас”. Якшо хтось жив з переселенців і займав цілу квартиру, цілий будинок і навіть кращий двохкімнатний, то прошу, одну кімнату уступіть, хочете ви чи не хочете. Бо приїхали ваші люди, вони мають зайняти другу кімнату. Так шо нас поселили в одній кімнаті. Спільний вхід, там ніяких замків в той час на дверях ніхто в селі не знав. Находилися спільно, одна кімната - одна сім'я. Нас було: нас двоє дітей, тато й мама, бабця - п'ятеро осіб. Нам попалася більша кімната. А в ту меншу кімнату, ну, стріха така, знаєте - комин, ой, Боже, ліплений цей димар. Жахіття, як пригадую. Незвичне головне. То там сім'я з чотирьох осіб: двоє їх і двоє дітей, наших односельчан. Ну, і там відповідно ділили як там подвір'я, шо там, як там.

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 10.10.2020

    (audio)
    duration: 01:37:09
    media recorded in project Memory of Ukraine
  • 2

    Lviv, Ukraine, 10.10.2020

    (audio)
    duration: 01:05:20
    media recorded in project Memory of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

“До 1944 року відносини між поляками та українцями були теплими”. Історія виселення

церковний сільський хор села Ляшки, Ярославського повіту. В центрі - диригент хору Володимир Шумський (с. Ляшки, 1929 рік)
церковний сільський хор села Ляшки, Ярославського повіту. В центрі - диригент хору Володимир Шумський (с. Ляшки, 1929 рік)
photo: Personal archive of the witness

Володимир Середа народився 2 грудня 1934 року в селі Ляшки, Ярославського повіту, Польща в українській сім’ї Миколи та Марії (дівоче прізвище Карапита) Середів. У березні 1946 під час виселення українського населення з Надсяння, його разом з родиною переселили до села Байківці Тернопільської області. З 1952 по 1957 роки Володимир Середа навчася на фізичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. Там же, навчася на аспірантурі. Опісля, викладав в університеті «Львівська Політехніка». Володимир Середа є головою Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» та членом Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння».