Stepan Prytula Степан Притула

* 1934

  • "Але потому, нас як то вже вивезли сюда, до Молодова. Якраз з Молодова, то в Родатичах, в Родатичах тут от жили, а тут, знаєте, тут наші тії хлопці ше були. І, каже, як то називали бандери, от. І цей. Були в нас, вони, один мужчина звідти, з Молодова, кажу з Молодова, з Родатич. Привів їх двох, сюда до нас, то вже ми в ту хаті. От та стара хата ше в нас є, до тої старої хати привів. Привів туда, а там такі два кавалки лежали дерева, посадив тата на, на тій дерево, і той шо привів їх, каже: “Вот то є два хлопці, ви маєте дати їм їсти, дати пити, всьо. Ну жеби, вони в вас, - каже, - бути на стриху”. Була стайня та й вони на стриху, на стриху були. От і цей, і він батькові загрозив: “Не дай Бог ви шо-небудь скажете, а прийдуть, їх поб’ють, або заберуть в тюрму чи де вони. О. Будете відповідати, - каже, - ви. Як їх не буде, то прийдуть другі хлопці, вас всіх постріляють. Дома, - каже, - і маму, і тата, і всіх. Всіх дома постріляють. І дітей. Всю сім’ю постріляють”. От. Но та й та ти шо. Мовчали. Не дай Бог, шо-небудь тай во. Прийдуть постріляють всіх, тай всьо. Наші парти… наші партизани, як кажуть."

  • "Петро був самий старший 27-го року, о. Він як з Польші, звідтам як виїжджали, виїжджали до Башні, до станції, на станцію Башня. От і вони, ну шо він поїхав туда в Молодів ше взяти пацят взяти, і то ше січкарню взяти. І січкарню взяти. То вони взяли, вони поїхав ше з дідом, ше був дід Походай ше такий жив, та як мій мій дідо. От. Вони поїхали туда до Молодова, взяли ту січкарню, взяли пацє взяли звідтам. Тіко виїжджати зі села, по селі вже до кінця тево їхали. Підійшли поляки, зупинили їх, заїжджайте, каже, до цього, до сільської ради там. Тої міра їхня, от, шоб приїхати туда. А він подумав, думає: “Так, я заїду туда, а вони подивляться і коні гарні”, хотіли ті коні забрати. [...] І він думав, думав, “я возьму ті кіньми”. Він раз, так на поворот, на поворот втік. І на асфальт і по асфальті тікати сюда до Башні, де ми, де нас виселили туда, ми вже були там, всі. Там такі зробили такі будки, от, понакривалися від дощу, всьо. А вони думали, шо він вже повинен бути вже там, від їхнього тій конторі, а вони значить раз, поперед ті, і хотіли його пересікти. Бо він поїхав туда, а вони з тої сторони дороги були. Зразу вони сюда вилітають, а він акурат проїжджає по перейти дорогу їм. І вони тоді давай стріляти за ним. Вони так стріляли ну правду, коні не вбили, ні нічого. І нo тико так є, він впав на возі. І йому не ранили, і не тільки треба було.[...] Там по блюзці тілько-но заділи там пулями, от і він так як їхав, він зразу, знаєш, в рів, і тим ровом. І вони не могли його догнати там. І він так зара поворот, він зараз на той поворот пішов. От. І втік від них. На другий день приходять ті поляки, приходять туда до, де ми були там, в ті шалаші ті. Приходять туда, до тих коней і раз, раз. Гладять ті коні, ну. А в той момент прийшли наші хлопці. Десь були там десь рядом і зайшли, за той шалаш якраз, де ми сиділи там, вони зайшли туда. То так, то одна сім’я, то друга, то третя, то четверта. Всі так розположені всі там. І вони прийшли сюда ті хлопці, і подивились, і каже: “А шо то прийшли вони, - каже, - сюда?” – “Та поляки прийшли, певно хочуть забрати ті коні”. Ось. Хочуть забрати ті коні. Вони прийшли і гладять, і глядять ті коні. А ті два хлопці, шо були, вже ті вже старше були хлопці. Прийшли, раз, до них і кажуть: “Шо ви хочете тих конів?” Правда вони їх забрали, вони були вооружоні були, о. І тих поляків забрали, і повели. А де вони повели їх, то ніхто не знає. Нам ніхто, ніхто, ніхто нічо не казав. Чи де в лісі де постріляли, чи шо зробили, уже мені нічо не сказали. О, і ті коні в нас таки залишили. Та бо один лошак мав півтора року, а другий три роки, от були, така пора була."

  • "Війна як приходила, то я акурат сидів на вишні, на вишні чи то грушка була. Сидів на верху. Якраз так самольот їхав. І бомби кинув, дві бомби кинув. Я все так дивлюсь, він йде той самольот. І дивлюсь вони одна вискочила, друга вискочила, і вдарила там біля асфальту, там ішла жінка з сином. Вони тут по тому ше городах, ше по тому вот. Якраз вони тілько на асфальт виходити, якраз ті бомби якраз на них туда попали. На куски всьо порозривали. І її і вот того хлопчиська. Потому шось там до тих воєнних, ше говорили, кажуть. Чого вони кидають на мирних, жилих людей. Каже. Бомби кидають. Бо вони думали шо то хтось якісь є, каже, чи бандервці, чи хто. Там, значить, кинули і то побили. А потом їх привезли сюда всю сім’ю, молодь, в Родатичі сюда привезли. Вони там жили біля станції. От. І от таке, от це війна приходила, але як війна приходила то ми були, ну в хаті сиділи, потом з хати взяли подушки брали, і втікли до стайні, от бо стайня була мурована з тих з блоків, була мурована. Ми всіх туда, бо думаєм, там якась десь ше загорить, буде шо горіла, а так шо захватили постелі і туда втікли. А потому прийшли поляки до нас, батька забрали на фронт."

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 18.07.2021

    (audio)
    duration: 57:55
    media recorded in project Lost Childhood
Full recordings are available only for logged users.

Фотограф у шахтарському спецпоселенні

Степан Притула в молодості. Фото з Сибіру
Степан Притула в молодості. Фото з Сибіру
photo: pamětník

Степан Притула народився 1 січня 1934 р. в с. Молодів (Młodów) Любачівського повіту, Польща. Під час евакуації українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР був переселений у с. Родатичі, Городоцького району, Львівської області. Батько з сестрою допомагали українському підпіллю, за що були засудженні та відбували покарання у Кемерово та Магадані. Членів сім’ї, що залишилися, серед них і Степана було виселено у 1947 р. у шахтарське поселення недалеко Прокоп’євська Кемеровської області. Там він працював на підсобному господарстві та у вільний час займався фотографією. Молодий фотограф-аматор зберіг на фотографіях одне невелике спецпоселення – шахту Южная недалеко Прокоп’євська у Кемеровській області. Повернувся у Родатичі разом з батьками у 1961 році.