Я бачив порозбивані танки, машини там, де проходив російський фронт. І я бачив, як йшли російські полонені — тисячами, йдуть і йдуть. А мама мала буханець хліба. Взяла, порізала на кусочки і каже: «Я тебе зараз спущу з кузова на землю, а йдуть полонені, то ти їм давай по кусочку хліба». Ну, і я їм так даю. А вони ідуть так: один, потім через три метри – третій… І я їм той хліб роздаю. І потім, я вже бачу, що хліба нема. А приходить ще один, мабуть, хворий полонений, вже не має сили говорити, і показує мені на уста, що він хоче їсти. А я останній кусочок хліба перед ним я дав іншому полоненому… Той вертається, розділяє на половину, і дав тому, що показував на вуста… І так вони відійшли. То мені запам’яталося на ціле життя: як одна людина, що сама була голодною, по-християнськи поділилася з другою голодною людиною.
23 грудня 1949 року маму арештували, засудили на 10 років ув’язнення, а нас — мене, брата, тата і стареньку хвору бабцю вивезли на Далекий cхід. І коли мене вже вивозили, то сказав мені совєцький офіцер: «Посмотри последний раз на Львов - больше ты его не увидишь!» То я запам’ятав! Везли нас більше місяця… Волосся присихало до металевих каркасів вагонів, їжі не було, бо ми не мали з собою що взяти — належали до тої частини інтелігенції, що мала тільки зарплату. Бараболь нам не дозволили взяти з пивниці, а більше нічого не було. Але Боже провидіння було з нами, бо в нашому вагоні була людина з Мокротина біля Жовкви, і він мав цілий мішок сушених яблук, грушок і сливок. Коли він бачив, що нам не дають їсти, а так було по 2-3 дні, що ми нічого не їмо і вже стали жовтими, як віск, - він, коли варив своїй родині ту сушиню, давав і нам. Таким чином ми лишилися живі.
Маму звільнили після 7-ми років тюрми, бо вона нічого такого не зробила, нікому не чинила кривди. Її поляки заарештували — вона відсиділа. Її німці заарештували — вона відсиділа. Ну, а найбільше — совєти… І все за вірші, все за поезію. Вона дуже багато читала віршів. Німці її арештували за те, що вона прочитала вірш «Мені однаково чи буду я жити в України, чи ні». Прочитала вона його німецькою мовою. Вони все зрозуміли і прийняли на свій рахунок. Тільки завдяки тому, що мером міста був татів товариш Попорович (вони разом вчилися в Ґданську), вдалося переговорити з ляндкомісаром, щоб він пішов до німецьких гестапівців і пояснив, що вірш не про німців, його написав Шевченко. Та що з віршами, — зі словом також треба бути дуже обережно.
Мене виховував батько, український січовий стрілець, і мати, пластунка, так, що на всіх великих концертах Варшави я був присутній. Бо мама мене вела з собою. В тому числі я був в найбільшому палаці Варшави — палац Рома, на кілька тисяч людей. Приїхав Богдан Кравців на свято Крут, і мама взяла мене на той концерт. І вийшло так, що маму викликали на сцену в президію, а я лишився з зовсім незнайомим чоловіком, бо Богдана Кравціва я не знав. Коли зазвучав гімн — я то пам’ятаю, як сьогодні: я почув гімн — і дивлюся, що встали всі люди. Я подивився в одну сторону, в другу, також став по стійці струнко. І мама, яка була на сцені, казала: «Твій голос дитячий виділявся на тлі найбільшого залу Варшави — палацу Рома…»
На Різдво я поїхав додому, до Збаража… І вже мене потім не пустили родичі на ІІ піврік до гімназії, бо гімназія закривалася, і мама взяла мене і Бориса, і ми поїхали до Львова. Вже тепер назавжди до Львова, до маминої тети. Тато мав видати студентам посвідчення про закінчення ремісничої школи і приїхати. За одну добу совєцькі війська зробили прорив на 150 км. Ми були у Львові, а тато лишився в Збаражі. І так наша сім’я розлучилася. Ми доїхали до Криниці. Кожен день виглядали поїзда — може, якось тато добереться до нас, але того не сталося. В Криниці було багато пластунів зі Львова, в тому числі і старших пластунів. Вони мною опікувалися, брали мене на прогульки, на лісові мандрівки… Від Криниці до Мушини текла ріка, і в ній були викопані окремі місця, щоби людина могла і поплавати, бо сама ріка не була глибока, тільки в окремих місцях. Так що ті пластунські мандрівки я пам’ятаю, маю навіть одну фотографію, тільки треба буде її знайти. Пластуни не робили ніякої різниці, що я ще такий малий, а вони дорослі. Вони були з 5-ої кляси гімназії, з 6-ої. І так якось мені везло, що до мене ставилися, як до рівного собі …
Full recordings are available only for logged users.
Memory of Nations AI Assistant Explore thousands of personal stories
Discover a new way to explore the Memory of Nations Archive. Ask about the topics, events, places, or experiences that interest you. The AI Assistant searches transcripts from more than 30,000 hours of recorded interviews and finds relevant stories from across the archive. You don’t need to know a person’s name or where to look. Simply ask a question in your own words.
Попович Ігор Степанович народився 26 лютого 1933 року у Варшаві, Польща. Батько Степан Попович, мати Наталія Юрчинська, брат Борис.
Батько - вояк Українських Січових Стрільців, закінчив політехніку в Данцігу, скерований до фірми “Лімпоп” у Варшаві.
Мати - полковниця 34 полку пластунів ім. Марусі Богуславки в Бережанах, Галичина. Працівниця Центросоюзу, акторка-декламаторка.
Родина емігрувала перед наступом Червоної армії у 1944 році в м.Криницю, Західна Галичина, Польща. Репатрійовані в СРСР. Сім’ю було заслано на 7 років в Хабаровський край, Росія.
Ігор навчався у 1954-1959 роках в Хабаровському інституті інженерів Залізничного транспорту, Будівельний факультет.
Після повернення на Батьківщину працював у 1959-63 рр. в м.Миколаєві, Західна Україна, інженером, а потім начальником виробничого відділу будівельного управління. З 1963 року живе у Львові, Західна Україна. До 1991 року працював в будівельних підприємствах.
Член товариства політичних в’язнів та репресованих. Член координаційної ради товариства у 1993-97 роках. Співав в хорах і декламаційних гуртках. Пише поезію.
