Myroslav Marynovych Мирослав Маринович

* 1949

  • Крім того, ми передавали ц… такі чи подібні заяви таємним способом за кордон. З… в Москву, а з Москви за кордон. Ну і тут треба сказати, що це від… відразу мене залучили до цього, написання таких таємних інформацій про життя в зоні, де ми фіксували кожне покарання, кожн… те все, шо з нами відбувалося, ми фіксували, і Іван… нє, Євген Сверстюк це… Євген Сверстюк чи?... нє, Іван Світличний це назвав жартівливо ПЕН-клубом, тому що писали [сміється]. Отже, мене залучили до цього ПЕН-клубу, я теж писав, суть була така, щоби написати на… бажано на папіросному папері, яку… який ми купували для… хто курив махорку, бо треба було загортати, то на цьому папіросному папері, можна було на іншому також, але трохи гірше, треба було дрібненько писати цю інформацію, дуже дрібно, і запаювати в такі ампулки, запаювати мається на увазі, наєте, огортати пла… тим… пластиковим папером… вибачте, мі… поліетиленовий мішок, так. Отже, обгорнути кілька разів, такий ро… таку кульку, цей обгорнути і запаяти, так шоби туди вода не… не поступала. Ну, розповім, хоч це не дуже естетично виглядає, як це виглядало, як це виглядала передача цих документів. Допустимо, хтось з в’язнів наших знає, шо завтра у нього буде побачення з рідними. Отже, він ковтає це… цю ампулку, йде на побачення, там на побаченні дістає цю ампулку через якийсь час, миє, бідні родичі ковтають цю ампулку, їдуть додому, ви… виймають по дорозі [сміється] цю ампулку, і так передають в Москву, з Москви в цей… на Захід, от, і там уже інші люди теж… цей… Так шо… московські дисиденти, до речі, мали багато праці з тими ампулками, ну бо це треба було все розпаяти, при цьому це все не дуже естетично виглядало, треба було мати лупу, розшифровувати це все, переписувати цей… так шо наша дяка їм була, була дуже велика вдячність. От за це.

  • Ми наступного дня поїхали до Конча-Заспи, познайомилися з Миколою Даниловичем Руденком, і він нас, ну радісно привітав і прийняв, поро… переговорив, розпитав про нас і так далі, і так ми стали членами Гельсінської групи, він включив нас у декларацію, яку він якраз мав розповсюдити, і… зараз, перепрошую, чи то була… у кожному разі, мій підпис під декларацією є, але я вже не пригадую, в який момент. Ми домовилися, шо все, ми вступаємо… в групу, і через кілька днів, коли увечері, ну вночі прозвучала інформація радіо «Свобода», що в Києві утворилася група, членами групи стали такі-то такі-то, бо в декларації були наші прізвища і наші адреси, це не була підпільна група, це ми оголосили, що ми не за… ми не ставимо питання про зміну влади, а тільки про права людини. І як тільки оголосили наші прізвища, наші прізвища, змінилася ситуація. Я просто дивуюся, як КГБ не від… не вловило того моменту, коли ми їздили, коли ми підписали, десь у них це, видно, проскочило, тому що, як тільки оголосили по радіо, на другий день вранці, я тоді… я часто ночував разом з Миколою в його сестри Таміли у Києві, бо вона жила в самому Києві. І е… я виходжу, щоби йти на роботу, в видавництво «Техніка, а на е… ну в дворику стоїть авто, і я виходжу, щоби йти праворуч, там де авто, і я починаю йти, а авто так від’їжджає, засвітивши фари. Тобто я йду, освітлений фарами, так, то тиск такий психологічний, я йду, і вони відступають, відступають, але весь час я освітлений тими фарами. Я це дуже добре розумію, шо це КГБ, і з того часу почалася ну прицільна психологічна атака. Вони ходили за нами по п’ятах, як кажуть.

  • Тоді ніч, ніч була характерна тим, що час від часу хтось з в’язнів просився в туалет, а в туалет можна було йти тільки один раз вранці. Тобто це твої проблеми, якщо ти хочеш раніше. І весь час одна і та сама картинка: хтось проситься, проситься, проситься, а потім затихає. І як він там вирішує вже справи, я не знаю, але… цей, слава Богу, мені не довелося. А тоді вранці так звана оправка – оголошують, шо буде оправка. Ну і тут нові гострі враження і перша наука в’язня, яка була для мене дуже важливою. Отже, ну оголосили оправку, шо зараз будуть водити, добре, я приготував рушник, зубну пасту, щітку і мило. Ну і стою [сміється], чекаю. Мені зараз смішно, шо я… в мене… я тоді не доганяв ту ситуацію, ну чекаю. Відкривають вони мою клітинку, і цей прапорщик, наглядач той побачив це все, шо я тримаю, і починає дико матюкатися. А я стою і не розумію, що я зробив погано, шо я зробив не так. Ну але бачу по погляду, шо його дражнить те, шо я тримаю. Та думаю, добре [сміється]. Ну я відклав і йду так, без цього. І тоді вже по… починаю розуміти, в чому річ. Ніяке миття не передбачене, для нього вигляд зубної щітки і пасти – це як червона шма… шмата для бика, тому шо це означає, шо я людина. Забудь про те, що ти людина, ти вже не миєшся, ти… тебе просто вже везуть як, як тва… тварину, от, і що було дозволено – це він так от стоїть з цим… автоматом перед туалетом, я… хочу, щоби ви подивилися, стоїть автомата і каже: оправляйся. А дверей немає.

  • “Але на той час якраз я познайомився у Києві з новими друзями, передусім з Миколою Матусевичем, в нас була просто з… одна спільна приятелька, вона мене запросила до Києва, і я приїхав, і потрапив в середовище українського Києва. Воно було невелике, воно було згуртоване в той час, е… і я пригадую собі, зу… зустріч була біля ме… метро «Більшовик», і я при… підходжу, і бачу море українських вишиванок. Ну це був такий шок для мене, я навіть у Львові цього не бачив, а в Києві бачив. Це таке: ну душа зразу потягнулася до цих людей”.

  • на зламі 76-го року, а в березні 76-го року ми влаштували КГБ вже таку оща… останню, як виявилося, прощальну акцію непокори. Бо це був Шевченківський вечір, от, у Київській філармонії, на який ми пішли, добре розуміючи, що 76-ий рік це час такої розгулу брежнівщини, і там нічого українського не буде. Але пішли, повнісінький зал філармонії, бо люди таки були спраглі чогось такого. Ну починається вечір з того, що виступає Микола Шамота, такий ну… ше ну українець, але продажна така ш… шкура, як то казали, е… літературознавець, і він виступає з доповіддю про Шевченка, але це була фактично доповідь про Леніна, як Ленін шанував Шевченка, як він навіть пішов на вечір Шевченка у Кракові, хоча цей вечір був з націоналістичним душком, ну і так далі і… в такому стилі. Тоді починається концерт, який мав дуже цікаву закономірність: жодного вірша чи пісні на слова Шевченка українською мовою. Якщо пісні, то тільки народні, якщо українською мовою, якщо Шевченко звучав, то російською мовою з «Дневника» Шевченка, бо він писав його російською мовою. Тобто о…оці цитати читали, але російською мовою, бо так написано в оригіналі. Ну поч… почалася, почався антракт чи, як то сказати, перерва, ми з Миколою домовилися, шо, оскільки знаємо, шо так буде до кінця, ми домовилися, яку ми зробимо демонстрацію. Тоді справді так було до кінця, під кінець заспівали якусь одну пісню, я вже не пригадую яку, люди скандують «За-по-віт, за-по-віт». Вони тоді оголошують якусь пісню про партію, що людей взагалі шокує, от, і все, кан… канцерт окончен, ті, вони українською говорили: концерт закінчено, розходьтеся. Ну, люди починають виходити, тоді, так, як ми домовилися, я вискакую на сцену, підхожу до мікрофону, кажу людям: зупиніться, і починаю говорити приблизно таке: що ми почули від нашого лектора сьогодні на початку, що Ленін шанував е… Тараса Шевченка, і при цьому ми маємо пам’ятати, що Ленін любив не тільки «Апасіонату» Бетховена, але і «Заповіт» Шевченка. Отже, давайте заспіваєм «Заповіт» Шевченка [весело]. Ну, люди зразу, я бачив в перших рядах, усміхаються [сміється] аж до вух, всі зрозуміли той поворот такий, кивають головою – так-так-так. Фортепіано стоїть посередині е… сцени, я підхожу до фортепіано і хочу взяти перший акорд, шоб заспівати «Заповіт». До мене підбігає жінка і ну просто сичить так тихо: Прекратите сейчас же! А обертається до людей: Концерт закінчено! Концерт закінчено! А мені тут тримає руки і не пускає, шоб я взяв цей акорд. Ну, битися з жінкою на сцені я не буду [сміється], ну то я піднімаюся, розвожу руки, цей… я нічого вже не можу зробити, тоді вискакує на сцену Микола. Підходить до мікрофону і перше, шо він сказав, це «Люди, вам не соромно?» І весь зал, весь: «Соромно» [сміється]. Ну і все, і тоді ми зрозуміли, що зал наш, ми зіскакуємо зі сцени, нас оточують люди, ми починаємо співати «Заповіт», і починає співати увесь зал. Ті бігають, кричать, не чути. Тоді що вони роблять, починають блимати світлом. Ми не реагуємо, співаємо. Тоді вони виключають світло взагалі. І цим роблять страшну психологічну помилку, бо «Заповіт» у темному неосвітленому залі голосом усього залу звучить колосально, це було таке пережиття, знаєте, співати той голосний «Заповіт» і темрява [посміхається].

  • 22 травня 73-го року, я закінчив інститут 72-го року, а в травні 73-го, вже працюючи на заводі «Позитрон» у Франківську, я полетів у відрядження до Києва, в той… в той час, вірніше я полетів трошки швидше, десь, може, 20-го, але 22-го я ще був у Києві, а це особливий день для українського Києва, тому що в той час була традиція, яка зараз фактично відійшла, я не чую, шоби люди дотримувалися, та й я вже сам не… не дуже дотримуюся, а в той час 22-го… е… травня збиралися люди до пам’ятника Шевченку, збиралися українці, патріоти для того, щоби вшанувати Шевченка в день перепоховання його на рідній землі. Але оскільки цю ідею, цей заклик збиратися саме в цей день подала українська діаспора, то це вважалося бандерівською акцією. Кожен, хто йшов 22-го травня, розписувався в тому, шо він націоналіст, бандерівець і так далі… І підлягав якимось покаранням. На той час уже розганяли усі демонстрації, які були… тобто ті мітинги чи як то… зібрання біля пам’ятника, які були ввечері. А тому ми, знаючи, що можуть розганяти ввечері, ми пішли 22-го травня вранці. Ми – це Микола Матусевич, Наталя Яковенко, історик, знана сьогодні, тоді ще молода, і я. Ми втрьох пішли з квітами до пам’ятника Шевченку і постояли, ми там не робили ніяких демонстрацій, тільки стали, постояли і відійшли. Навіть не співали «Заповіт» чи ше шось там, ми просто постояли і розійшлися хто куди, тому що мені зокрема треба було їхати в Жуляни, щоби вертатися на Франківськ. Я приїжджаю в Жуляни, і мене хапає мілі… по… міліція, тоді ще не поліція, заводить у відділення, обшуковує і ставить таке сакраментальне питання: с какой целью ходили к памятнику Шевченко? [зі сміхом] Тобто я розумів, шо причина затримання –саме той візит до Шевченка. Більше я не пам’ятаю вже, шо я говорив, шо вони говорили, але оцю фразу я запам’ятав дуже добре. Ну і ця інформація потрапила до заводу мого у Франківську, мене викликає наш заводський кагебіст і дуже жорстко починає зі… зі мною говорити, бо це вже в їхніх очах виглядало як афронт, шо тут ми вас вмовляли, а тепер вже ви, ми бачимо, що ви йдете проти нас. І він каже так: имейте в виду, кто не с нами, тот против нас. А мені вже на той час все набридло, і я сказав так: добре, я буду проти вас. От, сам не знаю звідки в мене це взялося, то тільки молодість може отакий імпульс дати, е… я це сказав і… і все, і я називаю це днем народження мене як дисидента.

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, Ukraine, 24.09.2020

    (audio)
    duration: 01:47:51
    media recorded in project Memory of Ukraine
  • 2

    Lviv, Ukraine, 24.09.2020

    (audio)
    duration: 01:52:09
    media recorded in project Memory of Ukraine
  • 3

    Praha, 18.11.2022

    (audio)
    duration: 35:53
    media recorded in project Memory of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

“Я пережив прекрасне почуття - звільнення від страху”

Мирослав Маринович (1970-і роки)
Мирослав Маринович (1970-і роки)
photo: Personal archive of the witness

Мирослав Маринович народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району Львівської області. Після закінчення дрогобицької школи, вступив до Львівської Політехніки. У студентський час починає товаришувати із українською молоддю у Києві. У листопаді 1976 року стає одним із засновників Української Гельсінської Групи. За це 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Його звинувачували у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди». Мирослава Мариновича засуджено до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Актюбінської області Казахстану. У 1987 році він був звільнений, та повернувся в Україну. Зараз Мирослав Маринович живе у Львові, і працює проректором із питань призначення та місії Українського католицького університету.