Iryna Lashchevska (Lukashevych) Ірина Лащевська (Лукашевич)

* 1945  

  • Литовці, латиші жили, естонці - всі репресовані люди там були, звичайно. Багато було репресованих. І ми так тішились вже всі разом, пам’ятаю, в мене є знимка - перше Різдво. До нас прийшли друзі такі: не такі друзі- вони не знали нас, просто в Інті вже жили на війну, тоже після тюрми їм дали вільне проживання, і вони мали змогу відвідувати нас. Відвідували хлопці, приходили дівчата. Співали, ми співали українських пісень. Отам я вже вчула шо то таке дійсно - в Бикіні цього не чути було - шо таке Україна. Пісні співали свої українські всі і вже ніхто нічого не боявся.

  • О, ми жили в Бикині два роки - по-моєму, два роки... Він написав листа до тети Марійки… нє-нє Марійки, тета Ліза… бабціна сестра, вони жили стандартно, мали квартиру. Бабціна сестра - тета Лізя, її так називали - “тета Лізя”. Осипенка, 16 - як нині пам’ятаю - ту квартиру всі знали. І тато до них, куда я напишу - я напишу на Оспенка, а вони вже може будуть знати, як дати нам знати. А мама писала на Осипенка теті Лізі, переписувалися, бо вони ж тоді… пошта йшла. І тато написав лист до тети Лізі, а тета Лізя прислала нам - ми всі дуже плакали, отакий-во листочок, татовою рукою написаний адрес. Мама дуже плакала, звичайно, то було тяжко. І каже, добре, шо десь живий ще, що знайшов нас. Так і ми написали до тата, ніби нам можна було писати, а татові не можна було. То раз на рік було перший рік. Бандероль раз на рік, посилки раз, не знаю, наскільки, на два роки - було перші роки дуже тяжко. І є ті пару листів, ті перші листи, по-моєму, в мене є навіть. Я як читаю ті листи - я все плачу. Бо я писала спогади, то знаєте, в комп’ютері трохи друкувала їх - то я так наплачуся, кажу синові, я більше не можу. Дві години - все, більше не годна працювати, бо то всьо спогади, то важко. А що тато писав взагалі, про що він писав? У тата цензура. Як приходив лист від тата, то була половина перекреслена. В мене ще в музеї той лист є, треба буде забрати, половина перекреслено було. Тато каже, та нічьо, якось живу, працюю днювальним там, ніби рахується рік за два - ого, нічьо не помогло, все одно весь срок відбув. Засуджений на 25 років був. Тато каже, рік за два, зато без зарплати - без грошей, зато рік, надурили. Я так зрозуміла, шо дурили по-чорному. Тато писав шо... питався, багато писав про нас, як здоров’я. Мама шось там писала - хвора одна дитина, друга там кашляє. Тато писав якісь рецепти, бо тато хоч не був лікарем, але народну медицину любив і багато читав книжок там, виписував собі книжки по народній медицині. Лікарські рослини дуже любив, бо тато сам в молодості, як вчився в семінарії в Франківську, потому у Львові - то хворів желудком, гастріт желудка мав. Тому знав, шо таке бабки. Його бабка в Делятині вилічила, якась бабуся вилічила травами. Тому тато дуже вірив в силу трав і,звичайно, багато рецептів писав. Підтримував мамі на духу, каже, я думаю, шо то недовго, шо може скоро мене звільнять - тако завжди якусь вселяв надію. А мама пише, чи ти про хлопців нічо не знаєш, про синів. Тато каже, нє, не знаю. Хоч тато не хотів мамі писати, але тато мав побачення з сином ше у Львові, з Ярком, найменшим. То він казав, татові: "Я не вбивав". Тато каже, я говорив з Ярком, каже, я Галана не вбивав, я до цього не причетний. А більше там не дали говорити. Там, видно, при свідках вони говорили - кгбісти кругом були. Так шо, нашу родину, дуже ми пострадали багато. Потому ми поїхали до тата, він тут уже не кінець - 10 діб ми їхали, це я вже добре пам’ятаю. Мені вже 10-й рік минув.

  • Ми були до 56-го року в Бикині. Ну, в Бикині мамі було важко, звичайно, мамі було дуже важко. Мама пішла працювати трохи. Десь сторожем під міст. А люди є погані деякі, спеціально вкрали в мами якісь колеса і маму з роботи вигнали там. Покрали шось в неї. Мама була звільнена з тої роботи. Потому я вже Бикін добре пам’ятаю. Мама прала халати, шукала собі довго... прала халати в магазині там поруч. Все приносила ту олійку, мила ту олійку, ту олію зціджувала, капала. Бідна …Не було так шо їсти, їсти було дуже важко. Муки не було тоді, в 50-х роках взагалі муки не було. Пам’ятаю, як ми стояли в черзі за мукою. Ну, але діти бігли: займаю чергу, та й друга ставлю. То якась росіянка каже, бо мама прийшла потому десь над ранком чи серед ночі, вона каже: “Ты здесь не стояла, бандеровка! Я тебя не пущу!” - мама так розплакалась, і я плакала тоже, пам’ятаю.

  • 3-го листопада нас вивозили з села, воронок під’їхав, пам’ятаю той воронок. Шо ми встигли взяти - не знаю. Знаю, шо мама на мене вбирала суконки старших сестер - оце я пам’ятаю. Я була мала і всі ті суконки на мені були. Потому один кгбіст казав: “Бери, бери”, - килим, щоб брала тату в Сибір. “Там холодно, бери, мамаша”, - такий ше був, може людяна людина, не знаю. Тай мама брала перини, подушки, якісь килими зі стін - не було шо брати багато. Не знаю, не можна було нічого брати. Таке шо тепле, з їди шось брала, бо знала, шо не буде шо їсти. Нам перед тим попередили, люди сказали вже щось, заріжте свиню чи що, щоб ви мали що їсти. Мама так і зробила, здається мама розказувала що посолили трошки, везли з собою то м’ясо свиняче. Але коли нас вже пропускали на Полтевну - на пересильному пункті, то багато забрали, мало що лишили, щось там лишили мамі, ну… Це нас потому спасало, як ми вже їхали в Сибір. Ми були на пересильному пункті і тюрмі тій пересильній 4 місяці - це аж так довго ніхто не був.

  • Ми жили в селі в парафіяльному будинку, тато садив дерева, був великий сад. Я пам’ятаю, тато нам пасіку розводив, годував нас медами, ласували медом, були малі. Гості приїжджали багато - тато мав велику родину, був гостинний і гостив. Тато після служби Божої у вільний час, ішов в сад - щепив дерева, робив працю в саді, ну, і доглядав за бджолами. Ми всі помагали один другому. Старших братів пам’ятаю, вони були великі, звичайно, на руках мене носили, то я пам’ятаю. В мене ще є така фотографія, що я в українському одягу там стою десь під деревом, мене фотографували. Наскільки я просто відчуваю, так їх обличчя пам’ятаю, мені було 4 роки всього. Але я пам’ятаю їх руки сильні, як вони мене піднімали, гойдали, бавилися зі мною, наймолодшою сестричкою.

  • Full recordings
  • 1

    28.09.2020

    (audio)
    duration: 01:23:25
    media recorded in project Memory of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

«Сімейне заручництво» за вбивство Галана

Запис інтерв'ю
Запис інтерв'ю
photo: photo by Anna Yutchenko

Ірина (Орися) Лащевська, дівоче прізвище – Лукашевич, народилася 24 лютого 1945 року у с. Сороки-Львівські у багатодітній сім’ї греко-католицького священика Дениса Лукашевича та Софії Лукашевич. У кінці жовтня 1949 р. радянська влада заарештувала старших братів Олександра, Мирона та Іларія, пов’язаних зі збройним підпіллям ОУН, за звинуваченням у вбивстві комуністичного письменника Ярослава Галана 24 жовтня 1949 р. у Львові. Всю сім’ю Лукашевичів депортували у Хабаровський край, отця Дениса Лукашевича засудили до 25 років позбавлення волі. Після звільнення з табору батька сім’я деякий час ще продовжувала жити на спецпоселенні в Інті. У січні 1957 р. о. Дениса Лукашевича повторно заарештували. Після чергової розлуки з чоловіком мама пані Ірини невдовзі померла. Згодом Ірина Лукашевич разом із сестрою Лідою та братом Зенком переїхали у Коломию до бабусі і тітки по маминій лінії, батько повернувся із таборів у 1976 році.