The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юрій Коденко Yurii Kodenko (* 1976)

• народився 14 березня 1976 року в Луганську

• у 1993–1998 роках вчився на історичному факультеті Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, спеціальність «вчитель історії та соціальний педагог»

• з 2006 року працював викладачем історії в Луганській академії культури і мистецтв на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін

• у 2005–2006 роках займався польовими дослідженнями Голодомору на Луганщині

• 31 травня 2014 року у зв’язку з наростанням військових дій та напруженістю в регіоні покинув Луганськ та переїхав до Львова

• з жовтня 2014 року працював екскурсоводом у Національному музеї «Тюрма на Лонцького»

• у листопаді 2017 року почав працювати у Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору» над проєктом «Музей репресованих дітей»

• у 2023 році живе та працює у Львові

See below for the English version

«У Луганську я був львів’янином, у Львові я луганець», — так каже про себе науковець, історик, співробітник Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Юрій Коденко, який покинув рідний Луганськ ще 2014 року через російську агресію.

Луганськ — місто втрачених традицій

Юрій Володимирович Коденко народився 14 березня 1976 року в Луганську (тоді — Ворошиловград). Його батьки все життя працювали на верстатобудівному заводі ім. Леніна в різні зміни. Родина Юрія Коденка і його оточення були російськомовними. Він ходив у російськомовний садочок, вчився в російськомовній школі. 

У Луганську майже не збереглися народні традиції регіону. Їх замінили спотворені та нав’язані радянською владою нові звичаї. Наприклад, ходити на Великдень на цвинтар. Для мешканців інших регіонів України це було дивним, адже в цей день традиційно люди йдуть до церкви на службу й освячують великодній кошик, а потім збираються в родинному колі. У сім’ї пана Юрія релігійні свята майже не святкували. Мати була радше атеїсткою, батько — вірянином, та зовні це ніяк не проявлялось. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років біля церков чергували патрулі з піонерів, які доносили на вірян місцевій владі. Незважаючи на все це, Юрій Коденко все ж виріс християнином, але постійно відвідувати церкву почав лише після переїзду до Львова. 

Майбутній історик

В юності Юрій Коденко був інтровертом і важко сходився з однолітками у старшій школі. Любив читати, але не любив спорту і забавок своїх ровесників. Відстороненний, холодний, гордий  — таким бачили хлопця однокласники через його любов до самотності. У старшій школі пан Юрій ходив до одного з патріотично налаштованих учителів історії у школі, рухівця (прихильника політичної партії Народного руху України) на гурток з правознавства: «Про Рух ми читали тільки в пресі, в газетах, багато чули по радіо, телевізору… нам розказували, що рухівці — це такі страшні львівські істоти, які з рогами, хвостами приїжджають і баламутять воду. А тут раптом виявляється, що це не якісь львів’яни, а звичайний луганець». 

Найулюбленішим предметом Юрія Коденка у школі була історія. Вчителька історії, споглядаючи успіхи свого учня, казала: «В тебе такі знання з історії, що треба вступати на історичний факультет!». Юному Юрію її слова так запали в душу, що відтоді він загорівся бажанням вивчитися на історика. Історичний факультет Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка вважали тоді дуже престижним. Його називали «комісарським факультетом», бо вчилися там здебільшого діти партійної верхівки. Батьки й оточення не вірили, що хлопець зможе сам туди вступити, але амбіції юнака та гарне знання історії дали змогу здійснити мрію і вступити саме туди. 

Трансформація та становлення поглядів

В інституті на пана Юрія сильно вплинуло те, що більшість викладачів мала різні політичні погляди. Викладачка історії України розмовляла зі студентами українською. Тож за кілька років студент добре опанував українську і почав вільно користуватися нею у побуті. У 1998 році він закінчив інститут із дипломом учителя історії та соціального педагога. 

Працювати вчителем історії у школі Юрій Коденко не хотів через низьку зарплатню. Якийсь час він перебивався тимчасовими заробітками у комерційних структурах, а втім, усе одно отримував копійки та навіть був безробітним. У ту пору пан Юрій активно брав участь у місцевих проукраїнських акціях від товариства «Просвіта». Під час проукраїнських мітингів Помаранчевої революції у Луганську він носив синьо-жовті прапори та помаранчеві стрічки. Позиції людей щодо мітингувальників різнилися: хтось реагував негативно і відправляв активістів «назад до Львова», але були й такі, які хотіли приєднатися до мітингувальників. 

У 2006 році Луганська академія культури і мистецтв запросила Юрія Коденка на кафедру соціально-гуманітарних дисциплін на посаду викладача історії України. Усі лекції він вів українською мовою, як і працівники його кафедри. Тогочасним ректором академії був проросійсько налаштований депутат обласної ради Валерій Філіпов, який вороже ставився до україномовних викладачів і до пана Юрія особисто. Він навіть списав зі студентської бібліотеки брошури інституту історії Академії наук України про діяльність ОУН (Організація українських націоналістів) та УПА (Українська Повстанська Армія), які боролися на три фронти і протистояли, зокрема, і радянській владі. Примірники, що були на кафедрі, Юрій Коденко вимушений був заховати: «Двадцять років незалежності України, а я змушений ховати літературу про ОУН і УПА». 

Кінець луганського життя

Під час Революції гідності 2013–2014 років колектив академії розділився. Ректор навчального закладу змушував викладачів водити студентів на проросійські мітинги, а на проукраїнські демонстрації студенти, ризикуючи, ходили самі. У травні 2014 року з балкона своєї квартири Юрій Коденко помітив чоловіка, який агітував місцевих мешканців іти на референдум і обіцяв людям, що «все буде, як у Криму». Тоді пан Юрій зрозумів, що йому небезпечно залишатися у місті, де повно колаборантів. Тим паче, що деякі його колеги вже почали складати списки проукраїнських викладачів та студентів і доносити на них самопроголошеній окупаційній владі. Як історик він розумів, що невдовзі військові дії дійдуть до Луганщини, і врешті наважився переїхати до Львова. 31 травня Юрій Коденко вирушив до Харкова нічною електричкою, яка через обстріли їхала 12 годин замість п’яти, а вже 1 червня дістався Львова. «Дуже вразило, що коли приїхали до Харкова, то побачили українські прапори, і  <…> тут я вперше зрозумів, наскільки люблю наш прапор, ледь істерика не сталася зі мною, хотілось плакати… я вдома, я вдома, хоча виїздив з рідного наче міста». 

Адаптація до нового життя у Львові

У 2014 році для підтримки та допомоги ВПО (внутрішньо переміщеним особам) держава ще не мала ніяких програм. Та й львів’яни не були готові до настільки великої кількості біженців з інших регіонів. Неодноразово пан Юрій відчував ворожість містян до себе через луганську прописку. Місцеві мешканці не хотіли здавати луганцям квартири та відправляли їх у готелі та гуртожитки. Ще одним викликом був пошук роботи: «У мене не було ні знайомих у Львові, ні поручителів, і я почав наївно ходити з тим резюме. Дехто співчутливо дивився, дехто відверто негативно казав “понаєхалі тут”». Пан Юрій шукав роботу з червня до жовтня 2014 року. Уже був у відчаї, але за збігом обставин і за порадою тодішнього директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича звернувся до Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» й отримав там посаду екскурсовода. 

З переїздом коло спілкування пана Юрія змінилось. Спочатку він підтримував зв’язки з луганськими знайомими і рідними, але поступово вони були втрачені через несумісність поглядів. «Батьки і брат залишилися там [у Луганську], вони не були прихильниками того, що там розгорталося. Але, як то кажуть, — вони “маленькі люди” і можуть звикнути до всього. Хай би була якась влада, аби не стріляли, нас не вбивали і давали нам гроші, зарплату». Пан Юрій майже перестав спілкуватися з рідними, бо рано чи пізно всі їхні розмови зводилися до політики. Батьки Юрія Коденка померли 2021 року від ковіду, а з братом він підтримує зв’язок тільки в соцмережах. 

Такого близького кола друзів, як у Луганську, у новому місті у пана Юрія не сформувалося. У Львові члени громади ВПО не підтримували зв’язків. Та й він сам не дуже хотів спілкуватися зі своїми земляками, бо більша частина з них винуватила у всьому Україну, не шукала роботи, звикла, що їх утримує держава: «Я надивився на них у себе в області…». 

За дев’ять років свого життя на Галичині Юрій Коденко добре адаптувався до менталітету людей і потроху почав сприймати Львів і як своє рідне місто. Але галичанином себе досі не відчуває через відмінність менталітетів та традицій. 

Кілька років пан Юрій працював екскурсоводом, але зрозумів, що хоче більше займатися науковою діяльністю. У листопаді 2017 року він отримав довгоочікувану пропозицію і почав працювати в музеї «Територія терору» над проєктом «Музей репресованих дітей»: «Мені дуже важлива цікава робота. Я маю себе почувати комфортно на роботі, і ходити на неулюблену роботу я якось не уявляю як. Мені все життя щастило — я ходив на роботу, яка мені подобалась». 

Життя після 24 лютого 2022 року

Як історик Юрій Коденко розумів, що державна політика Росії продовжує бути імперіалістичною, тож знав, що війна рано чи пізно почнеться: «Ми не заплатили ту ціну, яку зазвичай платять колишні імперські колонії». Звісно, спочатку в нього був шок, але потроху, як і більшість українців, він адаптувався до нових умов, а от радість, яка була до повномасштабної війни, зникла. 

З початком повномасштабного російського вторгнення ставлення до ВПО змінилось у позитивний бік, з’явились спеціальні програми, зросла грошова допомога, влада заговорила про психологічну підтримку. А люди у Львові зрозуміли, що й тут можна втратити домівку через ворожі обстріли. «Але у мене залишається враження, що все одно Донецька і Луганська область залишаються наче жупел [у переносному значенні — те, що наводить страх], яким постійно когось лякають», — розмірковує пан Юрій. 

«Найголовніше моє побажання — залишайтеся людьми. Відчути себе людиною другого <…> чи якогось третього ґатунку, коли ми живемо в одній державі, виявляється не так просто, не так легко. Тому я побажав би, щоб всі ставилися людяніше до інших. І до тих, хто був змушений через якісь причини залишити своє житло. Насправді це не просто. Тим більше, в немолодому віці. Змушеним чи війною, чи якимись іншими подіями залишати все, кидати дім, рідних, друзів, роботу і опинитися… Насправді це важко. Тому треба ставитися до таких людей з розумінням». 

________________________________________

“In Luhansk, I was seen as a person from Lviv. In Lviv, I am seen as a person from Luhansk,” these are the words of Yurii Kodenko, a historian, researcher, and employee of the “Territory of Terror” Memorial Museum of Totalitarian Regimes, who left his hometown of Luhansk in 2014 because of Russian aggression.

Luhansk — a city of lost opportunities

Yurii Kodenko was born on March 14, 1976, in Luhansk (formerly Voroshylovhrad). His parents worked in shifts at the Lenin Machine Building Plant for the whole of their lives. Yurii Kodenko’s family and environment spoke mainly Russian. He went to a Russian-language kindergarten and was educated at a Russian-language school.

In Luhansk, the local traditions of the region were almost nonexistent. They were replaced by distorted customs imposed by the Soviet authorities. One example of this was going to the cemetery on Easter. For people from other regions of Ukraine, this was unusual, because traditionally on that day people go to church to worship and bless their Easter baskets, and then gather with the family. In Yurii’s family, religious holidays were rarely celebrated. His mother was more of an atheist, while his father was a believer, but he didn’t show it. In the late 1970s and early 1980s, pioneer patrols were stationed near churches and reported on believers to the local authorities. Despite all this, Yurii Kodenko grew up as a Christian, but it was only after moving to Lviv that he began to attend church regularly.

Future historian

Yurii Kodenko was an introvert in his youth and found it difficult to socialise with his peers in high school. He was an avid reader but didn’t enjoy sports or the kind of games his classmates played. Because of his preference for solitude, he was seen by his peers as reserved, aloof, and proud. At high school, Yurii attended the law classes of a history teacher who was a patriot and supporter of the People’s Movement of Ukraine political party. He recalls, “We only read about the movement in the press, in newspapers, heard a lot on the radio and television... We were told that the members of the People’s Movement were those scary creatures from Lviv who come with horns and tails and cause trouble. But here it turns out that they’re not some Lviv residents, but ordinary people from Luhansk.”

Yurii Kodenko’s favourite subject at school was history. His history teacher, seeing his success, said, “You know so much history that you should enrol in the history faculty!” These words touched young Yurii deeply, and from that moment on, he was determined to become a historian. The history faculty of the Taras Shevchenko Luhansk State Pedagogical Institute was considered prestigious at the time. It was often referred to as the “commissar’s faculty.” This was because the children of the party elite were the main students. Yurii’s parents and others didn’t believe he could get in on his own, but his determination and excellent knowledge of history allowed him to fulfil his dream and enrol.

Transformation and development of views

During his time at the Institute, Yurii was greatly influenced by the fact that most of his professors had different political views. His Ukrainian history teacher conducted classes in Ukrainian, which motivated Yurii to master the language over the course of a few years. He became fluent in Ukrainian and began to use it freely in his daily life. In 1998, he graduated from the institute with a diploma in history and social pedagogy.

Yurii Kodenko didn’t want to work as a history teacher at a school. The salary was too low. For a while, he managed to make ends meet with temporary jobs in commercial structures. However, he still earned very little and even experienced unemployment. During this time, Yurii actively participated in local pro-Ukrainian actions organised by the Prosvita, a society for preserving and developing Ukrainian culture and education. During the pro-Ukrainian rallies that took place in Luhansk during the Orange Revolution, he carried blue and yellow flags as well as orange ribbons. People had different opinions about the protesters: some reacted negatively and sent the activists “back to Lviv,” while others wanted to join the protests.

In 2006, the Luhansk Academy of Culture and Arts invited Yuriy Kodenko to teach Ukrainian history at the Department of Social Sciences and Humanities. He gave all his lectures in Ukrainian, as did the staff of his department. The rector of the academy at the time was Valerii Filipov, a pro-Russian regional council deputy who was hostile to Ukrainian-speaking lecturers and to Yurii personally. He even removed the brochures about the activities of the OUN (Organization of Ukrainian Nationalists) and the UPA (Ukrainian Insurgent Army), published by the Institute of History of the Academy of Sciences of Ukraine, from the student library. Both organisations have been known for their struggle for Ukrainian independence during World War II. Yurii Kodenko had to hide the copies in his department, saying, “Twenty years of Ukraine’s independence, and I have to hide literature about the OUN and the UPA.”

The End of Luhansk Life

During the Revolution of Dignity in 2013–2014, the staff of the academy split. The rector of the educational institution forced teachers to take students to pro-Russian rallies, while the students themselves attended pro-Ukrainian demonstrations at risk. In May 2014, from the balcony of his apartment, Yurii Kodenko noticed a man agitating local residents to vote in a referendum, promising people that “everything would be like in Crimea.” That’s when Yuriy realised that it was dangerous for him to stay in a city where there were many collaborators. Some of his colleagues had already started making lists of pro-Ukrainian teachers and students and reporting them to the self-proclaimed occupying authorities. As a historian, he understood that the military action would soon reach Luhansk. So he decided to move to Lviv. On May 31, Yurii Kodenko left for Kharkiv on a night train that took 12 hours instead of the usual five due to shelling. His arrival in Lviv was on June 1. “I was deeply moved by the sight of Ukrainian flags in Kharkiv, and <...> it was here that I first realised how much I love our flag. I almost had a breakdown; I was on the verge of tears. I’m home. I’m home, even though I’ve left my seemingly native city.”

Adapting to a new life in Lviv

In 2014, there were no government programmes to support and assist internally displaced persons (IDPs) in Ukraine. Lvivians were also unprepared to deal with such a large influx of those who had fled from elsewhere. On several occasions, Yurii felt the hostility of the locals towards him because of his Luhansk registration. Local people were reluctant to rent out their apartments to people from Luhansk and would direct them to hotels and hostels. Finding a job was another challenge: “I had no acquaintances in Lviv, no guarantors, and I started naively handing out my CV. Some people looked at it sympathetically, while others openly said that we are not welcome here’” Yurii tried to find a job from June to October 2014. He was already desperate, but by a twist of fate and on the advice of the then director of the Institute of National Memory, Volodymyr Viatrovych, he approached the National Museum-Memorial of the Victims of the Occupation Regime and got a job there as a tour guide.

Yurii’s circle of acquaintances changed with the relocation. At first, he kept in touch with friends and relatives from Luhansk, but gradually these relationships were lost due to differing views. “My parents and my brother stayed there [in Luhansk], and they weren’t in favour of what was happening there. But, as they say, they are ‘ordinary people’ and can adapt to anything. As long as there is some authority, they don’t shoot, they don’t kill us, and they give us money, a salary.” Yurii almost stopped communicating with his relatives because sooner or later all their conversations boiled down to politics. Yurii Kodenko’s parents died from COVID-19 in 2021, and he only keeps in touch with his brother through social media.

He hasn’t made as many friends in his new city as he did in Luhansk. In Lviv, members of the IDP community did not encourage such connections. Besides, he wasn’t very keen on socialising with his fellow Luhansk residents, because most of them blamed Ukraine for everything, didn’t look for work, and were used to believing that the state would support them: “I’ve seen enough of them in my region...”

During his nine years in Galicia, Yurii Kodenko adapted well to the mentality of the people and gradually began to feel that Lviv was his home. However, he still doesn’t consider himself a true Galician because of the differences in mentality and traditions.

For several years, Yurii worked as a tour guide, but he realised that he wanted to be more involved in scholarly activities. In November 2017, he received the long-awaited offer and started working at the Territory of Terror Museum on the project “Museum of Repressed Children.” He says, “Meaningful work is very important to me. I need to be happy at work, and I can’t imagine going to a job I don’t like. I’ve been lucky all my life — I’ve always had a job I enjoyed.”

Life after February 24, 2022

As a historian, Yurii Kodenko understood that Russia’s state policy remained imperialist, and he knew that war would eventually break out. “We haven’t paid the price that former imperial colonies usually pay,” he says. At first, he was in shock, but gradually, like most Ukrainians, he adapted to the new conditions. But the joy of the years before the full-scale war was gone.

With the start of full-scale Russian aggression, attitudes towards IDPs improved, special programmes were introduced, financial aid increased, and the government began to discuss psychological support. People in Lviv realised that they too could lose their homes to enemy shelling. “But I still have the impression that the Donetsk and Luhansk regions remain like a ‘zone of fear’, used for threats,” Yurii reflects.

“My main wish is that everyone remains human. It is not so simple or easy to feel like a worse person when we live in the same country. That’s why I want everyone to treat others with more compassion. And to those who have been forced to leave their homes for various reasons. In reality, it’s not easy. Especially for those who are not young. To be forced by war or other events to leave everything behind — to leave your home, your family, your friends, your job — and to end up... It’s really difficult. That’s why we should approach these people with understanding.”