Юрій Коденко Yurii Kodenko

«В нас був колега з кафедри телемистецтва, і він одразу відчув, що похитнулась українська влада, і (натура, напевно, його прабатьків-стукачів) склав списки проукраїнськи налаштованих студентів, проукраїнськи налаштованих викладачів. Навіть хвалився цими списками, показував моїй колезі з кафедри художнього фотографування. Казав: “Ось дивіться, це списки…Всє ви у мєня тут!” — заявив він. Зараз почнуть бігати і стукати. Тоді ще не було навіть… оці каральні органи тільки утворювалися. Тільки обласна рада втекла. І було таке безвладдя. Нові революційні органи влади утворювалися, вони не знали як назватися. Пам’ятаю всі ці дискусії: чи то НКВД, чи КГБ <…> НКВД, мабуть, дуже хотілося комусь, але зупинилися на МГБ — Міністєрство государствєнной бєзопасності… цей викладач уже побіг доносити, він ніс ці списки, це бачили наші студенти. І я недарма колегу згадав з кафедри. Вони випускали фотографів, це був перший курс, тобто вони не випускали, вони їх готували. Це був такий фах, який тільки-тільки набрали і хотіли з них зробити професійних фотографів-відеооператорів, вони тільки розпочали, але всі з першого курсу вже мріяли, що вони великі кореспонденти, що вони є свідками революційних подій, які розгортаються. А якраз захопили будівлю Служби безпеки України, і там такий був імпровізований, типу, як у Києві, Майдан, там теж намети почали ставити, і вони бігали там фотографували всі ті події. І хтось казав, що той викладач бігав з тими списками, бігав, як дурень з писаною торбою, і не знав, кому їх втулити, хто буде брати списки, хто буде репресувати моїх колег. Це вже серйозніше. І, в принципі, це і спонукало пришвидшити від’їзд. Я поїхав, ще навіть сесії не було. Кажу начальству, завкафедри, що їду до Львова, влаштуюся, принаймні житло знайду і приїду звільнюся. І поїхав. Одну-дві сумки я взяв з собою, а деякі речі (комп’ютер, монітор, техніку відправив Новою поштою). І коли я приїхав до Львова, тут уже в Луганську захопили, як кажуть, “розбомбили”, розграбували Нову пошту якесь відділення і вона припинила своє існування. Думаю, що як же я вчасно вивіз, бо інакше я б вже не виїхав і не зміг би вивести свою техніку. І звільнятися мені вже довелося дистанційно».

«Тут менталітет інший людей, але я, в принципі, з ворожістю ніде ніколи не стикався, крім пошуків житла. Коли шукав роботу чи спілкувався з львів’янами — то досить приязно ставилися. Хіба шо зауважили… Остап Дроздов є такий журналіст відомий. Колись я до нього був запрошений як представник Луганської області. Там була передача, соборності України присвячена, і він після інтерв’ю мені сказав, що “такою мовою” у нас у Львові не говорять, в тебе занадто правильна літературна, а в нас тут з домішками польських слів“. Я кажу: «Ага, Остапе, бачиш, там спілкувався українською, і мені всі казали, що я не луганець, не з Луганської області, що я приїжджий”. Як мені деякі студенти казали: “Ми думали, щиро вірили, що ви зі Львова до нас приїхали”. У Луганську я був львів’янином, у Львові я не місцевий, я луганець. Оце єдине зауваження, що така правильна мова, що, мовляв, ми одразу відчуваємо вашу правильну вимову. Єдине, що з пошуком житла це було дуже важко. І по сьогоднішній день. Якщо довідаються про луганську прописку, то розмова часто швидко закінчується. Я вже настільки втомився від цих відмов. І люди такі виховані… Одна пані така була: “Ой, як ви нам підходите, науковий працівник!”, а потім паспорт почала гортати, а там луганська прописка. Важко їй було приховати своє розчарування. І коли я оцю гримасу побачив, то почав навіть по телефону обдзвонювати, питатися і одразу попереджати, що є луганська прописка. Як мені львівська одна пані сказала: “Ваше місце — це готелі і гуртожитки, а то що ви дзвоните порядним людям, а потім до мене приїдете з гранатою в кишені, я не хочу того”. Тому я дуже зі страхом, коли мені доводиться переїжджати і шукати нове житло, я завжди зі страхом сприймаю цей момент».

«Улюблене місце в мене — Стрийський парк. По-перше, Луганськ — це місто степове, яке дуже мало зелені має і швидко вигорає від оцих вітрів, які зі сходу, з Росії, з тих калмицьких степів. Тобто до серпня місто вже жовте, воно не поливається. До того ж, там невеликі дерева, вони в такому кліматі високими не виростають, і мене вразив Львів величезними деревами. Товстелезними стовбурами величезними, бо я такі дерева бачив, лише коли їздив в Київ: по дорозі здалеку з поїзда міг побачити. І раптом я тут бачу. Тому Стрийський парк для мене — найулюбленіше місце. Шевченківський гай — просто в мене часу туди немає, а Стрийський парк — найулюбленіше місце. Я ховаюсь там і коли поганий настрій, і коли хороший настрій я іду туди… Напевно, я шукав роботу і я чекав, поки з’явиться директор. І я там десь на краю Стрийського парку <…> В мене було улюблене таке заняття в Луганську, коли між парами були вікна і я виходив в скверик неподалік, то сидів на лавочці і чомусь вдивлявся постійно в верхівки дерев, дослухався, як шурхотить листя, як ці гілки шурхотять. Вони були невеликі, і я постійно думав, а як воно відбувається в іншому місті. І раптом у мене така змога, я опинився десь на краю цього Стрийського парку, сидів і вражено вдивлявся в ці верхівки, у мене шия затікала, настільки доводилося високо підіймати голову. Тоді мені вже сподобалось. І це я ще в сам парк не заходив, просто на якому його краю стояв. А як потім заходив, гуляв, я вже, чесно, не пам’ятаю. А отой момент найперший, коли я вдивлявся і порівнював з тими маленькими деревами, які були вдома, і наскільки вони контрастували, — це мене дуже вразило і запам’яталось».

«Хоча начебто і далеко (від фронту), але все одно відчуття війни. Перший час, як, в принципі, у більшості, у мене був шок, тому що я пам’ятав, що навіть їсти не хотів, і готував щось таке абсолютно примітивне — зварити там картоплю чи сардельки, щось дуже швидке, бо їв, тому що треба було їсти. Місяць, напевно, не дивився тоді ні фільмів, ні музику не слухав, комп’ютер не вимикав, він постійно був увімкнений, бо я бігав, серед ночі прокидався, бігав, читав новини, що відбувається. Але потроху звикаєш. Людська психологія — до всього звикаєш. І до війни так само звикаєш. Але вже нема настроїв святкувати дні народження, бо не було бажання. І на роботі ми вже не збираємось, нічого не святкуємо. Скажімо так — зникли веселощі, зникла радість із життя, яка була до війни. Я не люблю, я дійсно проти, якщо гучні якісь святкування, з феєрверками і гучною музикою. Але життя є життя, і немає гріху відсвяткувати в тісній компанії дружній, тим паче в родинній компанії якесь свято. В принципі, я, позаяк сам займаюсь усною історією, з людьми спілкувався, люди навіть на засланні теж жили в важких, дуже важких умовах, але знаходили час відсвяткувати якесь релігійне чи світське свято. Я своїх бабусь розпитував, чи святкували вони, і вони дуже дивувалися. Так, святкували, день народження, просто не було чим — якісь консерви, якийсь хліб знайдеш, спиртне якщо є — то взагалі було свято. От щось таке нехитре, але ми святкували… в дуже скромних масштабах, але свято має залишатись. Людська психологія. Людина не може жити постійно в стресі. Постійно в депресії».