The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Юрій Клейнер Yurii Kleiner (* 1936)

• народився 6 вересня 1935 року в місті Липовець Вінницької області

• під час Другої світової війни, 1941 року, із родиною евакуювався в м. Куйбишев (тепер — м. Самара, Російська Федерація)

• 1954 року закінчив Київську середню школу №99

• у 1954–1959 роках навчався у Московському текстильному інституті на кафедрі технології хімічних волокон

• у 1959–1972 роках працював на заводі «Хімволокно» (Київське виробниче об’єднання «Хімволокно»)

• 1961-го почав активно займатись альпінізмом і туризмом

• у 1972–1999 роках працював та захистив дисертацію в лабораторії гідратцелюлозних плівок і оболонок Київської філії Всесоюзного науково-дослідного інституту штучного волокна Мінхімпрому СРСР (пізніше — Український державний науково-дослідний інститут штучного волокна)

• 1972–1981 — голова Київського міського клубу туристів

• 1999–2014 — викладач кафедри технології полімерів і хімічних волокон Київського національного університету технологій і дизайну

• 2014–2018 — викладач Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука

• 2013 року брав участь у протестних акціях на Майдані під час Революції гідності

• у 2023 році — експерт-консультант з виробництва полімерів у Спілці хіміків України

Юрій Клейнер — відомий фахівець із хімічних волокон, науковець, викладач і дослідник — незважаючи на дискримінацію за національною ознакою, відмовився від еміграції і залишився на батьківщині. Він був свідком подій Другої світової війни, досліджував правдиву історію Росії та активно поширював ці знання. За часів Радянського Союзу сприяв розвитку туризму та авторської пісні. Разом зі своїми студентами брав участь у Революції гідності, а після початку російсько-української війни підтримував учнів, чиї наукові розробки можуть наблизити перемогу українців, яких вважає взірцем для всього світу. 

Юдейська родина

Юрій Якович Клейнер народився в юдейській родині 6 вересня 1935 року в місті Липовець Вінницької області. Батько, Яків Григорович, уродженець Хмельницького, працював головним бухгалтером банку. Мати, Дора Юріївна Кольницька, була поштовою службовицею. Кольницькі зазнали переслідувань та репресій від радянської влади: трьох братів пані Дори заарештували протягом 1937–1938 років. Їй самій пощастило уникнути арешту лише завдяки допомозі рідні.

В родині Клейнерів говорили українською та їдишем. «Їдиш у нас вдома був у ходу. Розмовляли тільки батьки зі старшим поколінням. Нам забороняли. Бо щось десь скажеш…» (тут і далі — переклад цитат з російської).

Друга світова. Евакуація

Рідне місто пана Юрія було окуповано в липні 1941 року, і вже за кілька місяців німецька окупаційна влада створила в Липівці єврейське гетто, близько двох тисяч мешканців якого розстріляли протягом наступних трьох років. Клейнери встигли евакуюватись. «Вивезли нас у місто Куйбишев, зараз Самара. <…> Жінка, в якої ми жили (земляна підлога, клопи), поки нам не дали квартиру, хотіла спалити дім, тому що в домі жила жидовина». Пані Дора залагодила конфлікт: запросила православного священника, який освятив будинок.

1942 року евакуйовані отримали городи і здивували місцеве населення вирощеним врожаєм. «“А что вы садите? У нас это не растеть”. А потім дивувались, що все “растеть”: і капуста, і буряки, і морква».

До школи Юрій Клейнер пішов у Куйбишеві. Там він перейшов на російську мову, якою послуговується донині.

«Моя єврейська родина виховувала мене рабом»

1945 року родина Клейнерів повернулась з евакуації і оселилась у Києві. «На наших очах відбудовували Дарницький шовковий комбінат. Відбудовували німці. Були табори». 

Пан Юрій став учнем єдиної в районі середньої школи і зажив слави допитливої дитини. Але запитання щодо воєнно-політичних подій не подобались вчителям, і учня Клейнера звинуватили в перегляді історії Радянського Союзу, а його батька викликали в районний комітет Комуністичної партії. Намагаючись вберегти сина від переслідувань, батьки наполегливо просили його не висловлювати власну позицію і не привертати до себе увагу. Проте у пана Юрія були інші плани.

1954 року він вступив до Московського текстильного інституту на кафедру технології хімічних волокон. Вчився за спеціальністю і паралельно вивчав історію свого народу. Читаючи історичні праці в Ленінській бібліотеці та спілкуючись з одногрупниками, він шукав відповідь на важливе для нього запитання: як євреям вдалось створити власну державу. Цікавість до справжньої історії та розвінчання міфів, створених російськими вченими-гуманітаріями, супроводжуватиме Юрія Клейнера все життя. «Я почав вичавлювати з себе раба <…> і за законом маятника став настільки агресивним, що мене іноді треба стримувати, і тому я в боротьбі з проклятими москалями ось такий. На жаль, не з автоматом».

«Забагато євреїв» 

Після навчання пан Юрій повернувся до Києва і більше 10 років працював на заводі «Хімволокно» (пізніше — Київське виробниче об’єднання «Хімволокно»). Готував операторів контролю, працював у відділі підготовки кадрів, викладав у школі підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників. Керівництво заводу покладало на Юрія Клейнера великі сподівання, його вважали молодим талантом. «Навіть партійна організація намагалась, знаючи мій потенціал, зробити мені кар’єру: начальник цеху, начальник виробництва і так далі. Але була категорія людей, що приїхали з Росії, які вважали, що забагато євреїв у нас в управлінні». І пан Юрій вирішив змінити місце роботи. 

Заборонені знання

Добрі стосунки з науковцями, які відвідували закордонні конференції і потай провозили додому публікації іноземних авторів, дали пану Юрію можливість отримати доступ до забороненої в Радянському Союзі літератури. Юрій Некрутенко, знаний зоолог і ентомолог, привозив із відряджень «праці істориків <…> де розносили “Історію держави Російської”. <…> Розрахунки доброго математика, який глибоко знав економіку, про те, що в 1984 році розвалиться Радянський Союз, теж ось таким чином ми отримали  <…> почитали — і потім в пічку. Тримати в себе було небезпечно».

А коли Юрій Клейнер і сам почав відвідувати міжнародні конференції, то прагнув досліджувати правдиву російську історію, спираючись на першоджерела. «З одним з видів брехні я стикнувся у Швеції. Я спитав у хіміків: “Друзі, а що було на Неві?”. Прийшов професор, приніс якийсь документ. Фотокопія. По-старошведськи. Переклали. Це звіт керівника експедиції, яка висадилася на Неві». Факти, викладені в документі, підтвердили підозри пана Юрія про неправдиве трактування подій, яке поширювали російські та радянські історики.

«Кому ви довірите своє життя?»

З дитинства Юрій Клейнер займався різними видами спорту, вже в дорослому віці захопився альпінізмом, але його справжньою пристрастю був туризм. Протягом 1972–1981 років його обирали головою Київського міського клубу туристів. Свої обов’язки пан Юрій виконував на громадських засадах. Він опікувався Школою туризму та відкрив секцію туристської пісні. «Їх [бардів] ганяли <…> коли вони їхали на якісь концерти, щойно бачили, що в заголовках профспілки міста Києва, Клуб туристів, то навіть не треба було йти “літовати” цю пісню [отримувати дозвіл Головного управління у справах літератури та видавництв, цензурувати для друку або публічного виголошення будь-якого тексту]. <…> Ми їх прикривали від цензорів».

За правилами того часу пан Юрій у клубі мав провадити ідеологічну роботу, виховувати і формувати «радянську людину». Але на практиці ідеологія у клубі зводилась до одного: «Кого ви берете з собою в похід? Кому ви довіряєте своє життя? Кому?».

Лабораторія винахідника

Пристрасть до знань і бажання змінити місце роботи привели пана Юрія до Київської філії Всесоюзного науково-дослідного інституту штучного волокна (пізніше — Український державний науково-дослідний інститут штучного волокна), де він потоваришував з видатним науковцем і відомим винахідником Валерієм Ірклеєм. У лабораторії гідратцелюлозних плівок і оболонок, де працював та захистив дисертацію Юрій Клейнер, під керівництвом пана Ірклея розробляли різноманітні продукти — від оболонок для ковбас і сосисок до мембран для гемодіалізу. «Білгород-Дністровський завод в Україні випускав одноразові гемодіалізатори на наших мембранах». Там же, в лабораторії інституту, винайшли протиопікові плівки, використання яких рятувало життя пацієнтам. Але через корупційні схеми в системі охорони здоровʼя розробка не отримала державної підтримки і не знайшла широкого застосування. Залишки запасів цих плівок після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну пан Юрій передав для потреб військових лікарів.

«Не поїду я у вашу Москву»

Досягнення Юрія Клейнера забезпечили повагу та визнання у професійному середовищі. Його кар’єра стрімко розвивалась: у 1980-х роках йому запропонували переїхати до Москви. «Обіцяли в Митищах квартиру хорошу, “поїхати від цих брудних хохлів”. <…> Я сказав: “Ні, хлопці”». Причиною відмови стали результати ще однієї історичної розвідки. Цього разу пан Юрій заглибився в українську історію. «Це заслужений народ, який може бути взірцем у світі, і він зараз доводить це. Тут ніколи не було рабства, тут завжди був високий дух високоморального его, самосвідомості в найкращому сенсі цього слова. Ні, не поїду я у вашу Москву. Не хочу». 

Разом зі студентами

Після закриття Науково-дослідного інституту штучного волокна 1999 року Валерію Ірклею запропонували професорську посаду на кафедрі технології хімічних волокон у Київському національному університеті технологій та дизайну. Пан Юрій був у команді спеціалістів, яка прийшла тоді на кафедру, й одразу здобув прихильність студентів. Його успіх ґрунтувався на взаємній повазі та взаємній відповідальності. «Вони не мають відчувати твоєї вищості. Але вони мають відчувати рівність, і вони мають відчувати відповідальність за цю рівність».

2013 року під час Революції гідності Юрій Клейнер був на Майдані разом зі студентами. «Він [Віктор Янукович] позбавив молодь перспективи своїм учинком, і молодь це зрозуміла. А ми, викладачі, цю справу посилили і ходили з ними на Майдан. А коли побили дітей, ну, тут уже все було зрозуміло. У той же день пів мільйона було на Майдані, наступного дня — мільйон».

«Я знаю, чим допомогти»

Після початку російсько-української війни до пана Юрія знов звернулись спеціалісти російської хімічної промисловості, сподіваючись отримати фахову консультацію та залучити його до постійної співпраці. Він висунув три умови, на яких погодиться працювати в Росії: повернення Криму, звільнення Донбасу та виплата половини трильйона доларів репарацій. 

Пан Юрій відхилив і численні запрошення переїзду до США та Ізраїлю. «Це моя батьківщина. Я тут потрібний. Я знаю, чим допомогти». У 2023 році він живе в Києві, допомагає сусідам і підтримує своїх учнів. «Моя улюблена учениця Гараніна [Ольга Гараніна, докторка технічних наук] розробила технологію обробки текстильних виробів: якщо хтось ходить в цьому одязі, в білизні, він ходить у стерильних бинтах. Ольжині роботи, і ще її подруги Яни, які могли зробити обробку тканини таку, що, якщо накрити, жоден радар не візьме». Юрій Клейнер докладає зусиль до реалізації цих та інших проєктів і вірить, що вони отримають державну підтримку. «Буде побудовано одне виробництво, інше. Я навіть не сумніваюсь».