The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Деркачова Olga Derkachova (* 1978)

• народилася 1978 року в місті Калуш Івано-Франківської області

• у 2000 році закінчила Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, здобувши фах філолога, викладача української мови та літератури

• на початку 2000-х створила сім’ю

• з 2003 року викладає в університетах Івано-Франківська

• під час Помаранчевої революції 2004 року брала участь в акціях протесту в Києві

• у 2014 році брала участь у акціях Євромайдану в Івано-Франківську

• у грудні 2016 року захистила докторську дисертацію

• з 2017 року має звання професорки кафедри педагогіки початкової освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

• з 2019-го курує Університет третього віку для старших людей, ініційований обласним тижневиком «Галицький кореспондент»

• у 2020 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня

• з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну почала вести Український розмовний клуб в Івано-Франківську, щоб допомагати переселенцям інтегруватися в громаду

• членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Наукового товариства імені Тараса Шевченка

Ольга Деркачова навчалася в російськомовній школі, але обрала українську філологію. Коли настала «перебудова», вона до останнього не знімала піонерську краватку, але згодом стала однією з тих, хто відстоював європейське майбутнє України на Майданах. Її історія про те, як знайти себе попри парадокси пізньорадянської доби та непевність перших років незалежності. 

«Мене завжди оточували книги»

Ольга Сергіївна Деркачова народилася 16 серпня 1978 року в місті Калуш Івано-Франківської області. Її батьки працювали на калуських хімічних підприємствах. Дівчинка зростала у люблячій сім’ї, де панувала повага, гармонія, взаєморозуміння та цінували свободу кожного. 

У 1985 році Оля пішла до першого класу Калуської середньої школи № 2 — російськомовної школи з поглибленим вивченням англійської мови. Освіта того часу виховувала відданість комуністичним ідеалам, і вже з перших днів навчання вона стала жовтеням, отримавши нагрудну зірку. Згодом їй пов’язали червону трикутну краватку, прийнявши в піонери. Дівчинка сприймала обіцянки серйозно, тож коли після початку «перебудови» вчителі наказали зняти піонерські краватки, вона відмовилася. Вимагала «ритуал розклятвення», адже не могла просто так зректися клятви. Принциповість змусила її цілий рік носити піонерську краватку, попри вмовляння вчителів і батьків. Але цей випадок показав, що навіть у дитинстві її слово мало вагу, а відданість переконанням стала рисою, яка залишилася з нею на все життя.

З дитинства Ольга Деркачова захоплювалася книгами. Найвідвідуванішим місцем для неї була бібліотека. Читала все, що траплялося до рук: «казки, пригодницьку літературу, наукову фантастику, історичні романи, українську класику, енциклопедії, словники, детективи».  

Літні канікули дівчинка проводила у бабусі Людмили та дідуся Олександра (батьки мами) в смт Березнегувате, що на Миколаївщині. Людмила Павлівна за фахом була журналісткою, а Олександр Григорович — директором школи та вчителем історії. Внучка особливо любила ходити з бабусею до редакції, де спостерігала за всіма процесами підготовки газети, від «виїзду на інтерв’ю» до його публікації. «Я була ще такою маленькою, а мене уже допускали в цей сакральний простір», — згадує вона. Пані Ольга виростала «в слові і зі словом». Відколи навчилася писати, мріяла пов’язати своє життя з літературою. 

Також у дитинстві проводила час з бабусею по татовій лінії: «Я згадую ті серветки, які саме вона навчила мене гачкувати, ті в’язання спицями. Ми часто займалися рукоділлям, то було чудове захоплення». Ольга Ульяновська була інтелігентною та начитаною жінкою, хоч і мала нелегке дитинство — «стрес обшуків, допитів, арештів» та клеймо дитини «ворога народу». Бабуся часто розповідала маленькій Олі родинні історії, зокрема і про свого батька — Станіслава Ульяновського, інженера на Краматорському машинобудівному заводі, якого радянська влада репресувала в роки терору. 

«Не уявляю себе без літератури, без викладання, без наукової діяльності»

Навчання в університеті Ольга Деркачова розпочала уже в незалежній Україні. У 1995 році вона стала студенткою Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вступила на факультет української філології. Мова навчання була тільки українська, за винятком тих пар, коли потрібна була англійська. «Було дивно, коли на студентських конференціях або якихось заходах ти зустрічаєшся зі студентами інших навчальних закладів і вони тобі кажуть, що у них частина предметів читається російською мовою. І ти така: тобто? Державна ж українська, як таке може бути?». Пані Ольга з першого курсу брала участь у різних наукових проєктах, конкурсах, олімпіадах. Їй дуже імпонувало дослідження тексту. Освіта в її родині від покоління до покоління посідала вагоме місце, і завжди «за кожним дипломом нашої родини важка праця, багато зусиль та, відповідно, радість, що ти досягнув мету».

У 1990-ті, коли пані Ольга переїхала до Івано-Франківська, у місті вирувало мистецьке життя. Можна було спостерігати і вчитися у знаних письменників: «“Бу-Ба-Бу”, Андрухович зі своїми читаннями, Єшкілєв чи Іздрик, Галина Петросаняк чи Марія Микицей. Це був абсолютно інший літературний досвід».

У 2000 році Ольга Деркачова з відзнакою закінчила університет та стала філологинею, викладачкою української мови і літератури. Того ж року продовжила навчання на аспірантурі. Навчаючись на п’ятому курсі, дівчина вийшла заміж. Її чоловік Павло також з Калуша. За фахом він інженер-геодезист, після початку повномасштабної війни з Росією боронить Україну в лавах ЗСУ. В серпні 2001 року у подружжя народився син. «Знаєте, є таке упередження, що сім’я руйнує творчий потенціал жінки. Ні, якщо здорова нормальна сім’я, то навпаки, я б сказала, що ти отримуєш більше сили», — говорить пані Ольга. Вона поєднувала материнство з навчанням. І завдяки підтримці рідних у неї це виходило. У грудні 2003 року вона захистила кандидатську дисертацію про творчість Аркадія Казки — поета з покоління Розстріляного відродження. 

Паралельно з материнством та викладанням в університетах Ольга Деркачова розпочала навчання в докторантурі. Кандидатська та докторська дисертації були присвячені поезії. Коли писала монографію, яка потрібна була перед захистом докторської, у пані Ольги хворіла мама, тому їй часто доводилося працювати у лікарні. Після смерті мами тривалий час не могла зібратися з силами та думками, аби відновити роботу. Але все ж за декілька років захист докторської відбувся в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. 

«Майдани були про те, що, якщо тобі щось не подобається, ти маєш вийти»

Коли у 2004 році в Україні спалахнула Помаранчева революція, спричинена фальсифікацією результатів президентських виборів, Ольга Деркачова поїхала до Києва, щоб стояти пліч-о-пліч із тими, хто висловлював свій протест. Про ті дні вона каже: «Пам’ятаю цей рівень вияву емпатії, коли одне одного питаєш, чи не змерз, чи голодний. Коли в Інститут літератури зайшли погрітися і тобі науковиця, чиїми монографіями ти захоплюєшся, гріє чай, дає канапки і дякує тобі, тому що вона за станом здоров’я не може вийти так, як би вона хотіла…».

Пізніше Ольга Деркачова брала участь у протестних акціях під час Революції гідності. Тоді вона підтримувала не лише країну, яка обирала проєвропейський вектор розвитку, а й своїх студентів. Якщо у 2004 році вона їздила на Майдан до Києва, то в 2014-му зі словами підтримки неодноразово зверталася до молодого покоління зі сцени Івано-Франківська. «Другий Майдан — це так само була емпатія. Тоді ми були, навіть не знаю, як підібрати слова… Напевно, ми були дуже впевнені. Перший Майдан був перемогою наших переконань, і ми були впевнені, що другий — це так само буде», — згадує вона.

Але після перемоги Революції гідності почалася російська збройна агресія — анексія Криму та війна на Донбасі. Пані Ольга каже, що 2014 рік вибив її з колії більше, ніж повномасштабне вторгнення. Тоді було складно усвідомити, що боротьба за свободу не закінчилася, що доведеться захищати незалежність не лише на площах, а й на полі бою. Тому 24 лютого 2022 року, коли вона прокинулася від тривожного дзвінка, страх і біль були знайомими, але цього разу вона знала: потрібно щось робити, зайняти руки та голову. Того дня у неї мала бути пара зі студентами — і вона відбулася, хоч і в онлайн-форматі. Важливо було просто зібратися, поговорити, підтримати одне одного: «Це було важливо для кожного з нас». 

У Ольги Деркачової не було навіть думки кудись «тікати» з сином. У них не було тривожних валіз, тільки ті, з якими можна перечекати в сховищі, якщо треба. Пані Ольга намагалася читати, оскільки книги її завжди заспокоювали, але не цього разу: «В такому стані я не могла читати, я зрозуміла: коли читаю, то нічого не бачу». Тоді кожен допомагав як міг, тож пані Ольга вирішила піти до однієї зі шкіл плести сітки. В дитинстві бабусі вчили її шити та плести, а тоді незнайомка у волонтерському центрі розповідала про способи плетіння маскувальних сіток: «Так ми проживали, в роботі. Я не дивилася новин». З 23 на 24 лютого пані Ольга почала писати статтю, яка і досі не завершена. Вона ніяк не може повернутися до її написання, але вірить, що цей час обов’язково настане. 

Строкатіший Івано-Франківськ після повномасштабного вторгнення

Згодом пані Ольга почала працювати в Українському розмовному клубі. Вона займалися з тими українцями, які тривалий час жили в російськомовному полі. Опинившись у новому місті після вимушеного переїзду, вони хотіли глибше зануритися в локальний контекст. Зокрема, більше дізнатися про Івано-Франківськ, локальну історію та культуру і взагалі про мову. Для Ольги Деркачової це не просто заняття, а спроба підтримати тих, хто переосмислює свою ідентичність у новому місті. Крім розмовного клубу, вона курує Університет третього віку для старших людей, ініційований обласним тижневиком «Галицький кореспондент». Пані Ольга організовує майстер-класи, лекції за вподобаннями студентів, зустрічі з юристами, письменниками, спеціалістами з пенсійного фонду, медиками та заняття на вимогу. Розуміє, наскільки важливо для людей старшого віку відчувати себе потрібними і залишатися активною частиною суспільства. Для неї це не лише про знання, а й, знову-таки, про підтримку тих, хто цього потребує.

Культурне життя Івано-Франківська, за відчуттями пані Ольги, з початком повномасштабного вторгнення стало більш «різноманітним і відкритим». Якщо раніше воно було переважно пов’язане з митцями, які мали коріння в цьому регіоні, то тепер охопило митців з інших куточків України, «які до повномасштабного, можливо, жодного разу не були тут». Вимушене переселення до Франківська з більш загрожених східних і південних регіонів спричинилося до більшої строкатості міста.

Ольга Деркачова переконана, що мистецтво має говорити про війну, хоча це може бути болісно. На її думку, літературне життя міста сьогодні — це не просто творчість, а спротив і спосіб збереження культури. Але гасла про «мистецький фронт» не сприймає. Після перемоги, вважає пані Ольга, головне — не лише відбудова, а й розвиток більш емпатичного та інклюзивного суспільства. Вона продовжує навчати, писати й активно діяти, бо вбачає у знанні та культурі фундамент для побудови майбутнього. Чекає на повернення чоловіка та продовжує нотувати нові плани, які, вірить, неодмінно реалізує разом із ним.