Ольга Деркачова Olga Derkachova

* 1978

Video Player is loading.
Current Time 0:00
/
Duration 0:00
Loaded: 0%
Progress: 0%
Stream Type LIVE
Remaining Time -0:00
 
1x
  • Скажімо, бабуся згадувала, що було десь і родинне срібло, і якісь родинні коштовності. В голодні роки Другої світової війни, що не вкралося під час обшуків, що не забралося — воно продалося, щоб родина могла вижити. І я казала: «Ой, бабусю, як шкода». Могли бути, наприклад, якісь сережки спадкові, — знаєте, ще начитавшись тих книг. А вона мені каже: «Так, шкода, але я би не вижила, ти би не народилася, тобто не народився би твій тато, не народилася би ти». І ти розумієш, що так, тобі хочеться, щоб були речі, які фіксують пам’ять твого роду, з покоління в покоління. Але ти розумієш, що важливо, що є ти, що ці речі дають можливість; те, що їх зараз немає, завдяки тому, що їх нема, можливо, ти є. А от якби тоді щось шкодували… то це теж таке розуміння з дитинства, що матеріальне — воно, ніхто не каже, що воно неважливе, але воно не є надважливе. І за нього не треба мертво триматися, треба відпускати — речі, предмети; не ти їх обслуговуєш, а вони тебе обслуговують. Це теж було дуже важливо. І тому ці розповіді — вони були більше емоційні, такі, як певний калейдоскоп, певна мозаїка, з якої не завжди складається та картинка, яку би ти хотів для себе прояснити. І я собі думаю, мені хочеться про це написати книгу, але я відчуваю, що я ще не готова. І можливо, тоді, коли я буду писати цю книгу, таке розслідування письменницьке, оці внутрішні зв’язки — вони відновляться, тому що я вірю в пам’ять роду, я вірю, що вона є. І от, власне, ця пам’ять — вона мені десь підкаже. І та логіка подій, яку буду виписувати, вона вже підкаже: де, що і як.

  • Я, до речі, з піонерським галстуком мала дуже кумедний випадок. Прийняли нас в піонери. А прийняття в піонери… з жовтеняток, я не пам’ятаю, мені здається, що просто нам значки на якійсь лінійці попричіпляли, та й все. А з піонерами — це все було пафосно. Ми говорили клятву. Піонер. Тобто була клятва, на основі якої нам пов’язували галстуки, тобто це все було. А далі «перебудова», зміни, і вчителька приходить і каже: «Знімайте галстуки». Тобто це все неправда, тобто цього всього не було, і ви уявляєте… А це якраз підлітковий вік — це одинадцять, дванадцять, тринадцять років. І тут ті вчителі, які для тебе були авторитетом, тобто які тобі говорили про одні цінності, раптом говорять: «Нє, все окей, взагалі ви вже можете ходити до церкви». Ну в смислі? Ви ж казали, що це все не можна. Тобто коли тобі, скажімо, до восьмого класу чи до дев’ятого розповідають одну історію України, а потім хоп — і вона виявляється інша, і тобі говорять: забуть все, що ти вчив. Чи та ж українська література. Виявляється, що у нас є Розстріляне відродження. Той пласт, про який тобі взагалі не говорили. І ти, дитина-підліток, взагалі не розумієш, що відбувається. Коли тобі говорили одні речі, а тепер тобі кажуть: забуть це все, це все було неправда. Тоді ти не розумієш, тепер-то ти розумієш, що… тобто знову ж таки, люди були в таких умовах, в таких ситуаціях. Але все одно воно рано чи пізно чинилося опір, і воно вибухнуло. А тут ти не знаєш, що тобі з цим всім робити. І тут кажуть: «Знімайте галстуки». Я кажу: «А як ми можемо зняти галстуки, якщо ми давали клятву?». І вчителька каже, мол, окей, але тут немає… А я кажу: треба ж провести розклятвення. Тобто я дитина, для якої слово було важливе. Для нас було, якщо ти говориш слово, я так вихована, — ти за нього відповідаєш. Тобто для мене і моєї родини слово [важливе]. А тут ми давали клятву, а тут як я можу зняти. Тобто я вимагала ритуал розклятвення. Я сказала, що я не зніму цей галстук доти, доки мені не проведуть цей ритуал. І ви уявіть: одна дитина на цілу школу ходить в галстуці не за якимись політичними, ідеологічними переконаннями, а просто тому, що їй не провели ритуал розклятвення. Знаєте, що дивує: чому мене жоден дорослий не покликав і не поговорив зі мною нормально про всі ці речі. І я ходила. Мені батьки вдома: «Оля, ну зніми». Я кажу: ні. Не можна, ми клятву давали. Хай якось нас зберуть, так, як нас збирали на лінійці, хай ми щось прочитаємо чому. І то ще, знаєте, така підліткова затятість. І вже бабуся з дідусем: «Оля, зніми той галстук». Я кажу: ні. І уявляєте, я до кінця навчального року проходила з цим галстуком. А потім мені через літо вже перейшло, і я вже в вересні прийшла без нього. Власне, була така ситуація, і вона абсолютно… Воно було не з політичної, не з ідеологічної [сторони]. Я не розуміла.

  • Я працювала в Українському розмовному клубі. Ми працювали з тими українцями, які хотіли більше знати і про Франківськ, і про область, і взагалі про мову, і десь вивчати мову. Я не зустрічалася з якимось агресивним, антиукраїнським налаштуванням. Якимись проросійськими речами. Я не зустрічалася з цим абсолютно. Я не можу сказати, що в мене є такий негативний досвід комунікації. В мене досвід позитивний. Коли люди потребували підтримки, я могла їм дати, я підтримувала. До мене приходять українці на презентації. Тобто так само ми спілкуємося, комунікуємо. Я курую Університет третього віку, від «Галицького кореспондента», для людей старших. Тут, власне, ті люди, які потребують якогось спілкування і культурного простору, тому що в них забрали той простір, в якому вони були. Це і в Українському розмовному клубі, від шелтеру, коли я працювала, так само. Це наші українці, так вийшло, що вони опинилися в російськомовному полі. Ну нічого, змінюються. Це абсолютно інтелігентні, виховані, адекватні люди з розумінням того, що треба бути більш інтегрованим в українське. І, скажімо, навіть ті теми, що я розповідала: чи про наших священників греко-католицьких, чи того ж Степана Бандеру чи Коновальця. Тобто в них воно не викликало агресії, несприйняття, навпаки. Це розпізнати… і розуміння, як працювала російська ідеологія. І власне, як вони подавали викручено, перекручено, спотворено інформацію. Це теж прийшло таке, знаєте, як розуміння, як інсайт — наскільки це все було спотворено, оббріхано. Ми ходили в Музей історії визвольних змагань. Це УПА, до якого там начебто ставляться упереджено, ледь не вороже. Це все направду, за умови розумної та мудрої комунікації, терпіння і діалогу, це все долається. Ми — українці, нам нема що ділити, нам зараз треба виборювати свою незалежність. І тому мені іноді здається, що коли зустрічалися… я розумію, що десь в когось були моменти, нюанси, але воно якось так перебільшено, воно якось так роздмухувалось. А чому ніхто не хоче згадати про те добре, що роблять українці, які в нас опинилися? Про бізнес, про ті справи, про ті твори мистецтва, які вони нам пропонують? Та комунікація. Десь менше є цього. Але ми такі, що більше зосереджені на негативі, ми любимо носитися більше з негативом, ніж з позитивом. Але у мене досвід спілкування — то це тільки позитивний. Це така теплота і такий біль за ті втрачені домівки. Я пам’ятаю, минулого року, у великодню суботу, в нас зранку був розмовний клуб, а потім ми пішли гуляти містом. Тому що мій чоловік воює. У них сім’ї розпорошені, у них немає рідної домівки, де можна було б готуватися до Великодня. Ми пішли гуляти Франківськом, зайшли на великодню виставку, подивилися, погуляли, поговорили, та й вже розійшлися збирати і складати кошики. І один слухач мені каже: «Нам чомусь здавалося, що Великдень ми будемо святкувати вдома. А ми його… Можливо, хоч Різдво це будемо [вдома святкувати]». Це таке відчуття болю, і коли ти його чуєш, воно справді тяжко, тому що все, що лишається в цій ситуації, — це обійняти людину.

  • Воно [культурне життя Івано-Франківська] стало різноманітнішим, воно стало відкритішим. Тому що якщо раніше культурне життя Івано-Франківська було більше пов’язане з тими митцями, які прив’язані до цієї землі, то тепер культурне життя Івано-Франківська значно ширше. Тому що тут є митці не тільки з Франківська, які до повномасштабного, можливо, жодного разу не були в Франківську або були проїздом. Воно стало більш ширшим, я б сказала строкатішим, і в цьому десь його переваги. Звісно, що ми дискутуємо, а що і як має бути з мистецтвом. Хтось каже, що мистецтво не має говорити про війну. Хтось каже, що має говорити. Но я вважаю, що воно має говорити про війну, незважаючи на те, що я казала, що мені важко читати твори про війну. Але маємо говорить про війну в той спосіб, який є правильним для нас. І ми маємо проговорювати цей болючий досвід. І це дуже добре, що мистецтво про це говорить. Фактично літературне життя — воно вирує, але це не таке радісне вирування, як, скажімо, часів Станіславівського феномену. Тобто це інше вирування — це вирування як опір тому, що відбувається, і як прагнення зберегти своє українське. Я страшенно не люблю меседжів про мистецький фронт, освітній фронт. Фронт він там, а у нас — це тил, і це підтримка, це чинення опору і роблення якнайкраще того, що можеш робити. І дуже багато, власне, таких мистецьких дослідів, ті ж перформанси, яких раніше не було. Але воно добре, що воно все є. І от шкода, що привід насправді не є такий… але добре, що воно є — це мистецьке життя, що воно не в ступорі. Хоча колись я думала: як під час війни можуть бути концерти, можуть бути вистави, взагалі може щось писатися? Може. І я тепер розумію, наскільки це важливо, коли в часи війни це мистецтво є. І воно не однобоке, воно не закрите. Мені здається, якщо говорити за місто, за тих людей, якими воно поповнилося, то тут найширше відкрило свої двері, напевно, мистецтво. Мистецтво якось так митців [прийняло]. Тобто заходьте. Давайте будемо всі разом. Давайте будемо творити разом — по-різному, але разом.

  • Ми живемо перемогою, це правильно. Я іноді думаю, що, крім самої перемоги, дуже важливо її зустріти достойно, не розгубити себе, якісь свої моральні якості, свої цінності. Зустріти її достойно і розуміти, що дуже багато важливої роботи і над цим світом, і над самими собою у нас буде після війни, після нашої перемоги. І це теж буде ще одна наша така боротьба за власну ідентичність, вже таку загальнолюдську, я би сказала, ідентичність. Власне, за збереження людського обличчя, за збереження достойного ставлення до тих, хто виборював нашу незалежність на фронтах, тому що вже бачимо тривожні дзвіночки, що не завжди є і повага до військового, і розуміння, і емпатія до тої дитини, яка втратила батьків. Мені здається, що після перемоги ми якось так маємо працювати над собою. Тобто не лише відбудовувати наші будинки, мости, музеї, лікарні, храми, бібліотеки, школи, університети. Ми ще маємо відбудовувати себе. І ми говоримо про дружній простір, ми говоримо, що сучасна будівля має починатися з пандусів, світлофори мають бути звукові. Знаєте, ми маємо себе перелаштовувати так само. У нас теж мають бути ті пандуси умовно. Я думаю, ви розумієте, про що я кажу. Оце розуміння, що не говорити, коли тебе не просять, не висловлювати свою думку, коли не просять, не реагувати на якісь речі, тому що ти не знаєш, що людина пройшла, що людина прожила. Тобто це має бути, мені здається, дуже високий рівень співчуття одне до одного, бо насправді ми не знаємо, що в душах кожного з нас робиться. Наприклад, коли навіть ти когось зачепиш, а хтось на тебе агресивно зреагує, і тобі теж ніби хочеться відповісти, але, з іншого боку, ти маєш якось себе зупинити. Бо ти не знаєш, а можливо, у цієї людини пропала найцінніша людина безвісти. А можливо, у цієї людини немає кілька діб зв’язку з цією людиною. Тобто якісь такі речі, що кожен з нас проживає. Ми маємо вчитися бути взаємотолерантними і взаємочутливими. Мені здається, що такі моменти — вони будуть найважливіші після перемоги. Тому що міста відбудуються, але маємо відбудувати себе з цими пандусами, з тим, щоби нашим душам було комфортно і тим, хто з нами спілкується, теж було комфортно. Можливо, це наївно, але хай це буде моя позиція така, що якщо ми будемо вчитися так сприймати людей, то так само будуть сприймати і нас; і цією добротою, і цією любов’ю, емпатією ми маємо ділитися з кожним і отримувати у відповідь. Тільки тоді, мені здається, що буде оцей справжній мир після перемоги. Тому що перемога не завжди означає мир в душах людей.

  • Full recordings
  • 1

    Ivano-Frankivsk, 01.03.2024

    (audio)
    duration: 02:46:22
Full recordings are available only for logged users.

Нам нема що ділити, нам зараз треба виборювати свою незалежність

Ольга Деркачова під час інтерв'ю, 2024 р.
Ольга Деркачова під час інтерв'ю, 2024 р.
photo: Post Bellum Ukraine

Ольга Деркачова — викладачка, науковиця та письменниця з Івано-Франківська. Народилася 16 серпня 1978 року в місті Калуш Івано-Франківської області. З дитинства захоплювалася літературою. Оскільки батьки працювали інженерами-хіміками, перші її твори (що з’явилися ще в шкільні роки) були надруковані в газеті «Калуський нафтохімік». Почала вивчати українську філологію в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника у 1995 році, коли в Івано-Франківську вирував Станіславський феномен — постмодерністський літературний і мистецький рух. Стала науковицею, захистивши кандидатську і докторську дисертації. Брала участь у Помаранчевій революції в Києві та виступала на Івано-Франківському Майдані під час Революції гідності. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вела Український розмовний клуб, допомагаючи переселенцям інтегруватися в громаду. У 2025 році викладає в своїй альма-матер та курує Університет третього віку.