Я працювала в Українському розмовному клубі. Ми працювали з тими українцями, які хотіли більше знати і про Франківськ, і про область, і взагалі про мову, і десь вивчати мову. Я не зустрічалася з якимось агресивним, антиукраїнським налаштуванням. Якимись проросійськими речами. Я не зустрічалася з цим абсолютно. Я не можу сказати, що в мене є такий негативний досвід комунікації. В мене досвід позитивний. Коли люди потребували підтримки, я могла їм дати, я підтримувала. До мене приходять українці на презентації. Тобто так само ми спілкуємося, комунікуємо. Я курую Університет третього віку, від «Галицького кореспондента», для людей старших. Тут, власне, ті люди, які потребують якогось спілкування і культурного простору, тому що в них забрали той простір, в якому вони були. Це і в Українському розмовному клубі, від шелтеру, коли я працювала, так само. Це наші українці, так вийшло, що вони опинилися в російськомовному полі. Ну нічого, змінюються. Це абсолютно інтелігентні, виховані, адекватні люди з розумінням того, що треба бути більш інтегрованим в українське. І, скажімо, навіть ті теми, що я розповідала: чи про наших священників греко-католицьких, чи того ж Степана Бандеру чи Коновальця. Тобто в них воно не викликало агресії, несприйняття, навпаки. Це розпізнати… і розуміння, як працювала російська ідеологія. І власне, як вони подавали викручено, перекручено, спотворено інформацію. Це теж прийшло таке, знаєте, як розуміння, як інсайт — наскільки це все було спотворено, оббріхано. Ми ходили в Музей історії визвольних змагань. Це УПА, до якого там начебто ставляться упереджено, ледь не вороже. Це все направду, за умови розумної та мудрої комунікації, терпіння і діалогу, це все долається. Ми — українці, нам нема що ділити, нам зараз треба виборювати свою незалежність. І тому мені іноді здається, що коли зустрічалися… я розумію, що десь в когось були моменти, нюанси, але воно якось так перебільшено, воно якось так роздмухувалось. А чому ніхто не хоче згадати про те добре, що роблять українці, які в нас опинилися? Про бізнес, про ті справи, про ті твори мистецтва, які вони нам пропонують? Та комунікація. Десь менше є цього. Але ми такі, що більше зосереджені на негативі, ми любимо носитися більше з негативом, ніж з позитивом. Але у мене досвід спілкування — то це тільки позитивний. Це така теплота і такий біль за ті втрачені домівки. Я пам’ятаю, минулого року, у великодню суботу, в нас зранку був розмовний клуб, а потім ми пішли гуляти містом. Тому що мій чоловік воює. У них сім’ї розпорошені, у них немає рідної домівки, де можна було б готуватися до Великодня. Ми пішли гуляти Франківськом, зайшли на великодню виставку, подивилися, погуляли, поговорили, та й вже розійшлися збирати і складати кошики. І один слухач мені каже: «Нам чомусь здавалося, що Великдень ми будемо святкувати вдома. А ми його… Можливо, хоч Різдво це будемо [вдома святкувати]». Це таке відчуття болю, і коли ти його чуєш, воно справді тяжко, тому що все, що лишається в цій ситуації, — це обійняти людину.