The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Галина Чумак Chumak Halyna (* 1948)

• народилася 20 серпня 1948 р. у м. Донецьку (тоді — м. Сталіно)

• закінчила Донецький національний університет (філологічний факультет, відділення російської мови і літератури)

• на початку 1970-х років працювала секретаркою директора Донецького відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР Академіка Л. М. Литвиненка, згодом — лаборанткою

• організовувала літературно-музичні вечори у Донецькому обласному Будинку працівників культури

• працювала відповідальним секретарем Донецької обласної організації Товариства книголюбів, на базі якого у 1992 р. заснувала «Український клуб»

• у 1997–2004 роках — начальниця відділу культурних установ Управління культури Донецької облдержадміністрації

• у 2003 р. разом із групою державних службовців Донецької області пройшла стажування в Оксфорді

• у 2004–2016 роках працювала директоркою Донецького обласного художнього музею.

• у 2007 р. обрана віцепрезиденткою Всеукраїнської громадської організації «Український комітет Міжнародної ради музеїв (ICOM)» при ЮНЕСКО

• у 2010 р. отримала звання Заслуженого працівника культури України

• брала участь у роботі 22-ї, 23-ї та 24-ї Генеральних конференцій Міжнародної ради музеїв (ICOM) у Відні (Австрія, 2007), Шанхаї (Китай, 2010, Ріо де Жанейро (Бразилія, 2013) відповідно

• до виїзду з Донеччини очолювала громадську організацію «Ліга грецьких митців “Галатея”», була членкинею ради Донецького товариства греків

• встановила меморіальні дошки Марині Цвєтаєвій (м. Святогірськ, 1993 р.); Ісааку Бабелю (м. Горлівка, 1994 р.); Василю Гроссману (м. Донецьк, 1995 р.)

• авторка збірки поезій «Осіннє багаття»

• у 1973–2013 роках працювала у складі археологічної експедиції в ур. Беляус (Крим)

• від червня 2016 року живе в Києві і працює старшою науковою співробітницею Національного художнього музею України

Галина Чумак —  інтелектуалка, поетка, людина, щиро віддана мистецтву та своєму рідному місту Донецьку. Багаторічна директорка Донецького обласного художнього музею, вона не залишила його і під час окупації міста у 2014 році. Через війну пані Галина втратила дім, друзів, звичний спосіб життя. Але знайшла в собі сили почати все з початку в Києві і не втрачає оптимізму. 

Дитинство в урумському селі

Чумак Галина Володимирівна народилася 20 серпня 1948 року в Донецьку (тоді — місто Сталіно). Життєлюбка, вона іронічно називає себе «дитиною кохання». Сім’я пані Галини складалася лише з неї та матері. Про батька мама згадувала лише те, що він родом із заходу України. Уже в дорослому віці пані Галина робила спроби знайти батька, та без успіху. На початку 2014 року вона збиралася відвідати шахту на Донеччині, де її батько колись працював, але це не вдалося зробити через початок російської збройної агресії. Історія родини так і залишилася таємницею. 

Виховувалась у грецькому середовищі, бо її мама, Чумак Єлизавета Іванівна, походила з урумського (уруми — тюркомовні групи греків) села Карань (урум. Эст’и Карани; до 1946 року Стара Карань; зараз — село Гранітне Волноваського району Донецької області). Сім’я жила в Донецьку, де Галина вчилася спочатку у 58-ій, а з дев’ятого класу — у 59-ій школі. Літо зазвичай проводила у селі, де було багато родичів — тіток, двоюрідних сестер. Усі вони спілкувалися між собою грецькою мовою, дотримувалися національних традицій у побуті. Мама пані Галини, на жаль, забула грецьку мову — вона з 12 років навчалася у Києві. Після закінчення педагогічного технікуму стала завідувачкою дитячого садка, а під час Другої світової війни евакуювалася разом із дітьми дошкільного закладу до Казахстану. Коли повернулась, то в повсякденному житті говорила вже російською. Тому дитинство Галини минуло в оточенні трьох мов — грецької, російської та української. 

 «Справа в тому, що в Приазов’ї дві мови — урумська і румейська. Румейська — це ближче до новогрецької, сьогоднішньої материкової мови. А урумська має тюркське походження. ＜...＞Коли наприкінці Радянського Союзу турки приїхали до нашого села, вони хотіли запевнити нас, що уруми — це турки. Але вимушені були зробити [тест] ДНК деяким мешканцям Гранітного, і ДНК підтвердило, що всі — греки… У нас все грецьке… У нас мова дещо сходиться, вона відрізняється, а деякі слова схожі є і в урумській, і в румейській мові. Але і побут, і звичаї — все однакове». 

Коли настав час отримувати паспорт, пані Галина вирішила вказати національність «грекиня». 

Пошуки професійного шляху

Донеччина в середині XX століття була багатонаціональним регіоном, у якому проживали українці, росіяни, білоруси, греки, грузини, вірмени, азербайджанці, роми та інші національні спільноти. За радянських часів утиски через національність не оминули греків — близько 22 тисяч греків Радянського Союзу було репресовано лише в роки «великого терору». Найбільша грецька громада проживала в Маріуполі, а в класі пані Галини у Донецьку було всього дві грекині. 

Українську мову вивчали з першого класу і до випуску. Але «українізуватись», як згадує пані Галина, вона почала вже у Донецькому державному університеті (зараз — Донецький національний університет імені Василя Стуса), де навчалася на філологічному факультеті (відділення російської мови і літератури). 

«Українську літературу нам викладала в університеті Світлана Григорівна Барабаш. І вона залишала 15 хвилин від лекції і читала вірші сучасних поетів. Я від неї пізнала українську поезію — Ліну Костенко, Вінграновського, Драча… Я була дуже вражена».

Українська поезія є значною частиною бібліотеки пані Галини, яка сьогодні налічує близько 8000 книг (тисячу з них, на жаль, не вдалося вивезти з Донецька після окупації у 2014 році). Сама пані Галина з 11 років пише вірші. Навіть надсилала їх у дитинстві в газету «Юный ленинец». Вона була активною, зацікавленою, залученою в суспільне життя дитиною. Мріяла стати театральною режисеркою, але мама не дозволила піти шляхом «творчої людини», яка в її уявленні не мала б стабільного щасливого життя. Тому пані Галина вирішила стати історикинею і вступати до інституту в місті Кірові. Але вступні іспити склала не так добре, як сподівалася, і до інституту не потрапила.

 «Познайомилася в гуртожитку, де жили абітурієнтки, з дівчатами, родини яких були виселені з західної України за те, що вони опинилися в окупації в Другу світову війну — в тому була провина. І ці всі дівчата — вони всі були українками за походженням і вони мене просили весь час співати українських пісень. Я їм співала “Червону руту”, “Водограй” і всі тоді модні пісні українські наші. Тоді була дуже потужна українська естрада і воно ж звучало! Це зараз нічого не почуєш…. Так от, я сиділа на підвіконні, замість того, щоб готуватися до іспитів, я їм співала пісень». 

Після того як одна з подруг обмовилася, що «по селах немає вчителів», пані Галина вирішила спробувати свої сили і поїхала до міста Котлас Архангельської області, звідки її направили як учительку 1–3 класів до села Кузнєцово, в якому було лиш 24 хати. 

Але вчителькою пропрацювала недовго і згодом повернулася до Донецька. Там вступила до університету на вечірнє відділення, щоб встигати працювати. А крім цього входила до товариства «Знання», робила доповіді, їздила у відрядження, цікавилася українською культурою, літературою, поезією, музикою, мистецтвом. Ці захоплення лишилися з нею на все життя.

«Донецьке коло» 

Після університету пані Галина влаштувалась на роботу спочатку секретаркою директора Донецького відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР, а потім — лаборанткою. Будувати кар’єру в радянські часи пані Галині заважали два фактори. По-перше, грецька національність, а по-друге, відсутність членства в комуністичній партії, яке було потрібно для більш-менш «серйозної» посади. У цьому Інституті пані Галина пропрацювала близько п’яти років. 

Наступною роботою була більш цікава і творча посада в Будинку працівників культури у Донецьку. Близько восьми років пані Галина була тут методисткою, працювала з донецькими творчими спілками — акторами, художниками, письменниками, журналістами, композиторами. Почало складатися коло однодумців. Пані Галина провела цикл літературно-музичних вечорів, де всі охочі мали можливість познайомитися з творчою спільнотою Донецька. 

Далі були: Клуб кінолюбителів, Спілка театральних діячів, Центральне бюро науково-технічної інфоррмації (ЦБНТІ) при Міністерстві вугільної промисовості, робота у Спілці художників — пані Галина й надалі відповідала за «культурно-організаційний сектор». Професійне життя вело її за вподобаннями — на кожній посаді вона вчилася нового — того, що  потім було корисним на наступній посаді, здобувала досвід, формувала коло друзів з мистецького середовища. 

Пані Галина тривалий час працювала відповідальною секретаркою Донецької обласної організації Товариства книголюбів, а 1992 року створила при ньому Український клуб:  «У нас була своя літературна вітальня, де я проводила презентації книжок авторських або журналів. Або зустрічі з поетами, письменниками і таке інше… З метою наблизитись нарешті до історії і культури української і почати розмовляти. Я тоді не розмовляла українською мовою. Безумовно, розуміла і читала — я ж писала! ＜...＞ Стабільна група в 15 осіб була. Це всі були дорослі люди: українці, росіяни, от грекиня і навіть три євреї було. Два інженери, один (єврей) — головний режисер театру ляльок… Бібліотекарі були, багато людей було, дуже цікаві проводили засідання такі. Архітектор одна була. Ось вона знала — вона з Луцька і тому знала досконало мову. І [президент клубу] Анатолій Панасович Загнітко. Все — більш ніхто мови не знав. Але ми з порога почали вітатися українською і поступово-поступово виходили. Які наші були засідання? Наприклад, хтось доповідає. Ось Мирослава — вона і зараз в Луцьку, архітектор, — вона розповідала, скажімо, про архітектурне бароко. Я розповідала про композиторів — Березовського, Веделя, Бортнянського. У мене були матеріали, були платівки. Ці платівки я втратила, до речі. Я не змогла їх вивезти з Донецька».

Директорка Донецького обласного художнього музею

У 1996 році Український клуб припинив працювати, а пані Галина залишилася без роботи. Тоді протягом півроку працівникам установи не платили зарплату. З кінця 1997-го вона обіймала посаду начальниці відділу культурно-дозвіллєвих установ Управління культури Донецької облдержадміністрації, де працювала до серпня 2004 року. З грудня 2004 року в житті пані Галини почався новий етап — її призначили на посаду директорки Донецького обласного художнього музею.

Коли пані Галина починала свою діяльність на цій посаді, відбувалися події Помаранчевої революції. Сходивши на перший проукраїнський мітинг у Донецьку, зрозуміла, що участь у революційних подіях — ризик для музею, бо відповідає директор музею не лише перед собою, своєю совістю, але й перед державою, адже виникає загроза для музейної колекції. Тому в майбутньому від участі у мітингах пані Галина відмовилась, хоча її політичні погляди завжди були на боці української державності. Регіон став «соціально напруженим» ще з 2004 року — не всі донецькі друзі і знайомі пані Галини поділяли такі погляди. Найбільше це стало помітним уже у 2014 році, після Євромайдану. 

«Оце полізло в [20]14 лише році — раніше такого не було. Почалися якісь такі розмови: “Ну, Украина ж действительно как государство никогда не существовала!”, “Ну это же действительно так”, “Ну, конечно, какая-то культура есть, но что это за культура? Мирового значения?” <...> Така була позиція. Я, наприклад, кажу: “А ви знаєте, що Франція оголосила Сосюру найліричнішим поетом ХХ століття?” Щось таке було. Ну, якщо ти не знаєш літературу, якщо ти не знаєш поезію українську, і зокрема Сосюру, то що ти будеш говорити? Ти і будеш говорити, що нема. А я коли читаю Сосюру — у мене аж зашкалює в розумі — це така надзвичайна поезія! Це неможливо просто, дуже тонка, тонкий лірик, надзвичайно тонкий. І взагалі, не тільки він. У нас багата поезія. Просто її не знає світ».

У художньому музеї пані Галина пропрацювала директоркою до 2016 року. Вона лишилась на своїй посаді і після того, як у Донецьку було проголошено так звану «народну республіку» і у липні 2014 року припинилося українське державне фінансування музею. Час від 2014 року пані Галина згадує як жахіття, яке увірвалося в усталене життя і назавжди його змінило, поставило її та багатьох інших людей перед складними життєвими випробуваннями, виборами, рішеннями. 

«Я працювала, тому що… розумієте, можна було б кинути музей. З точки зору Європи і всього світу, ти поступаєш єдиноправильно, ти рятуєш своє життя. З точки зору українського, тобто радянського менталітету на сьогодні — ти не маєш права залишити музей. Якщо ти кинеш музей —порушуєш свої прямі обов’язки. І в інструкції посадовій я не маю — я і головний хранитель — ми не маємо кинути свій корабель. Ми маємо залишатись за будь-яких умов. Кожен директор має розуміти — у нашій країні, суто в нашій країні — про Росію ми не кажемо. Залишишся ти — значить, ти співпрацюєш з окупантами. Кинеш — ти кинеш музей, ти кинеш державне надбання. Все. І так погано, і так погано. Не далі, як вчора, я спілкувалась з одним колегою — директором львівського музею. І ми з ним розмовляли на цю тему. Він каже: “Я думав, що робити, якщо вони і до нас прийдуть. Я йому отак і сказала: “Кинете — будете винні, залишитесь — будете винні”. Це треба прийняти і зрозуміти». 

Нове місто — нове життя

Пані Галина поїхала з Донецька у 2016 році:

 «2015-го року нас всіх-всіх-всіх — обласні заклади і міські, ми ж державні і бюджетні, вимусили реєструватися. Ми зареєструвалися, зібрали збори, і нам сказали, значить, контракт будуть заключати. З усіма контракти склали на три роки, а зі мною — на один. Я це узнала. Зрозуміла, що через рік, тобто 15 квітня 2016 року, я залишаюсь без роботи. Поки що в мене є музей, за котрий я відповідаю, є сенс жити в Донецьку. Коли я залишаюсь без роботи — я втратила будь-який сенс перебування в рідному місті. Я зрозуміла, що мені треба вибиратись, виїжджати».

Це було непросте рішення, але колеги і друзі в Києві  підтримали пані Галину. З 2016 року вона працює у Національному художньому музеї України. Нова робота, новий дім у Київській області. Зі старого залишилося одне — війна. Війна, яка в житті пані Галини була з 2014 року, у 2022-му розрослася, потребуючи нових сил і стійкості. У березні 2022 року село, у якому вона оселилася, приймало евакуйованих з регіону. Тепер пані Галина і сама опинилася в ролі того, хто допомагає переселенцям і постраждалим від військової агресії Росії.  

«Я розуміла, що більше ніколи не повернусь у Донецьк. Тому що той Донецьк, який був до 2014 року — це інше життя. Просто інше життя. Знаєте, як людина проживає декілька етапів …. Так і це: було місто — нема міста. Того. Мого».