Євген Чистоклетов Jevgen Chystokletov

«Мені основна подія, яка відбулася, я про неї сказав, — це розвал [Радянського] Союзу. Це було основне. Тоді все почалося. В том числі і на Україні, і де завгодно. Тому саме подія [19]91 року. Вона сприймалася якби само собою, спокійно, я так її сприймав. Не було такого “вау”, що воно оце, так було правильно, тобто послідовно. <…> Ми продовжували так, як ми і починали в кінці [19]80-х, продовжували так само працювати. Це було так в Донецьку. Чому так було? Це було неправильно, з одного боку. З якого боку, я вважаю зараз, це було неправильно? Якщо б ми набули незалежність в [19]91 році, якби більше держава зі свого боку і просто з усіх боків… [Потрібно було] займатися українською культурою, більше в цей регіон [вкладати], якби такий десант зробити культурний. Такого не відчувалося там, зовсім такого не було. Просто ми продовжували там російський репертуар, класичний російський, все як завжди, нічого нового. От такої події не було. Для мене особиста подія тих років, 90-х років — це я сам, знову, це не зверху, а я сам. Я поїхав до Львова». — «В якому році?» — «В середині [19]90-х я поїхав до Львова. <…> Там був фестиваль театральний і просто середовище, місце, місто. Вся ця декорація, яку я зараз… в якій я влаштовую себе, свої вистави, життя. <…> Я знаю, але це ж я виїхав, ще декілька виїхало. А основна маса? Вона нічого цього [не знає]… вона там сидить… <…> Будемо чесними, рідко хто до Львова доїжджав, до Києва трошки, а до Львова?.. Тому я знав. <…> Хоча я був на російській культурі вихований, в мене тут запало, що я все ж таки… Львів — це Європа… Знаєте, я от як [Ілля] Рєпін. Кажуть, Рєпін був з України. Знаєте, що Рєпін — він російський? Вважається російським художником, що написав — передвижник — багато відомих картин. Але в нього були і “Запорожці [пишуть листа турецькому султанові]” — це відома картина. Але потім він написав багато, я так потім дізнався, багато картин українських, а про це нічого не говориться. “Гопак” його останній, і до того в нього багато картин було таких українських. Він вже наприкінці життя вважав себе українцем. Відділився — жив у Фінляндії, в Куоккалі, йому там було легше. І він, в принципі, український художник. І я просто… Але до мене, як до Рєпіна… Може, до [Іллі] Рєпіна раніше? До мене вже в [20]00-х почало доходити, що треба щось з цим регіоном [робити]… Правда, вже пізно. Але ніколи не пізно, все одно. Тому подія [20]00-х, яка мене на це трошки [наштовхнула], ще більше я став думати на цю тему, — це була революція. Оранжева революція у 2004-му. Я був в Києві тоді, до речі. На мене вона, звичайно, справила враження більше, ніж будь-яка подія... Це просто бомба. <…> Я думаю, що таких революцій і мало було, або я не знаю таких революцій… Ти ж не просто знаєш про це. Коли я там вчився — я режисурою тоді там займався, закінчував режисуру, — я там жив… Така безкровна революція, можна сказати, так її можна назвати, зовсім безкровна революція... В яку не вірять і досі. Не вірять, може, інші народи, що так може бути. І Росія, вони інші за світоглядом, за світобаченням інші, зовсім інші. Вони не розуміють, що це може бути. Але це було, було не страшно там ніде — вночі, не вночі ходити по вулицях. Тобто можна було куди завгодно зайти. Можна було зайти, двері відкриті всі були. В любий театр я тоді… просто заходив в театр, двері відкриті, і дивився вистави».

«Десь перед оцією Революцією [гідності] я… щось таке вже відчувалось, в мене почалось таке… Я був не задоволений нічим і почав тоді проект. До Революції [гідності] я вирішив зробити в театрі… Тому що в Донецькому театрі [Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі] мені дорога закрита була. <…> А в Макєєвкє, в ТЮГу Макєєвському [Донецький обласний російський театр юного глядача] можна було, були там такі люди. Я домовився і зробив там той проект, що Шевченко, Стус, Хвильовий… вистави такі. Почав робити і зробив — зробив революцію. От якраз воно припало, що почалися всі ці події. Я почав її [виставу] грати в Макєєвкє на молодого глядача. Там же глядачі переважно старшокласники, але старшокласники і потрібні. Були. Мені. Пізно вже! Треба було на початку… давно займатися. Я кажу, що можна було… скільки вистав, вісім чи скільки вистав в мене було там. Потім стало небезпечно десь у квітні, в кінці квітня вже ж було небезпечно там грати. Я, звичайно, перестав. А перед кожною виставою ще їх агітував, був такий. Розповідав, що ми ж українці і, в принципі, ви ж подумайте. А так був вибір, бо почали росіяни заходить. Я їм кажу: “Ви ж дивіться, у вас же є очі”. Я їм намагався це все пояснити. Не знаю, може, хтось і повірив мені. Думаю, багато залишилося там, думаю, що хтось і загинув на цій війні в лавах “ДНР” [“Донецька народна республіка” — окупаційний режим на території Донецької області] з тих хлопців, які дивилися мої Шевченкові вистави, як це буває. Думаю, що тут по-різному могло скластися. Але слухали добре. Ніхто нічого не казав: “Іди там”. Ніхто не казав, в принципі: “Іди геть”, “Пішов”. Такого я не пам’ятаю. Хоча я знаю, що в сім’ях було різне ставлення. В сім’ях одне, а тут ми їм кажемо, що от: “Україна, давайте, це наша земля”. Для них, я думаю, для багатьох це було якось по-новому».

«Я, коли на Донбас зайшов [Ігор] Гіркін — “друг” Донбасу, я поїхав. Я зрозумів. Поїхав не тому, що злякався Гіркіна, нафіг він мені потрібний. А просто я зрозумів, що нічого з цього доброго не вийде, хорошого, ні. <…> А як він зайшов? Його ж могли знищити. Він був отрядом, він йшов малим, невеличкою групою. Це був отряд якийсь своїх найманців, я не знаю… Вони зі Слав’янска [Слов’янська] пішли. Їх могла артилерія українська [знищити]. Тоді ще [Арсен] Аваков [на той час міністр внутрішніх справ], такий красень був. Він міг їх [знищити]… Але там щось відбулося. І він [Ігор Гіркін] зайшов в Донецьк. Зайшов, і всьо. Я тоді зрозумів, та я і раніше це все знав, що так буде, але це вже остаточно. Я зрозумів, що це надовго. Коли сказав: “Я поїхав”, — дружині, вона не могла тоді поїхати. Кажу: “Я чекаю тебе, ти збери тут, пороби свої справи, то залиш там-то, і я чекаю тебе”. Вона каже: “Як? Ти ж повернешся?” — “Нє, не повернусь”. — “Як ти не повернешся?” <…> Я приїхав одразу. В мене друг мій, він мене на місяць — там жив в нього, — як сказати, обігрів. Я якби трошки пристрілявся, поступив в Театр [ім.] Лесі [Українки] спочатку. Там [Олексій] Коломійцев був режисером тоді, такий тоже длинноволосий, сказав: “Ну давай, всьо, будем працювати”. Потім знайшов житло. Але все одно, от з житлом… ладно, було воно тоді, коли ми в [20]14-му приїхали, не дуже дороге, можна було якось знайти. Звичайно, ми знайшли якось житло недороге, бо грошей таких не було зовсім. Але потім, коли — вот зараз я перескочу з думкою. Коли приїхали [люди] в [20]22 році, почали ціни зростати на житло [у Львові]. Це для мене, ви знаєте, я вважаю, що неможливо так було і треба було якось і державним діячам трошки посприяти. Бо люди, які приїхали зовсім без нічого, і платити дуже великі гроші за квартири — це жахливо. Їх поселяли, правда, в школах… Я думаю, що оце-от бажання… Просто я живу тут, у мене є площа, я хочу її здавати. Люди приїжджають з таких місць, де вже в них нічого не зашилось. Так що ж, я буду дерти з них? Це мені трошки погіршує враження від людей, які тут мешкають. Я думаю, що це неправильно».

«В [19]90-х там просто було, це як гостинність. Читалося як гостинність. Ти приїздиш в гості до привітних, скажемо, людей, які хочуть познайомити тебе зі своєю [культурою]... Тоді була така трохи екзотична в цьому плані ситуація. Це так, один момент. Коли ти приїздиш уже жити сюди, це вже інша історія починається. Там уже по-іншому трохи працюють механізми, відносини». — «Що ви маєте на увазі?» — «Я маю на увазі все ж таки поділ на свій-чужий. Він залишається, і він завжди є, що б тут не було. <…> Я тут як чужак залишаюся і досі навіть. В принципі, десь на мене як на чужака дивляться люди тут. Спочатку начебто мене приймали: “Да, треба допомогти, да, добре, попрацюйте тут, Євген, поживіть тут трошки”. Поживіть, все одно за гроші, ти ж не будеш просто так жити. Держава, що вона там? 400 рублів давала, ти ж на це нічо не зробиш, це ж держава. Та й не гроші. Спочатку прийняли і в театрі, а потім я зрозумів, що вони: “Ну, тепер ти пожив тут трошки. Тепер-то ми свої, а ви… Уже ж війна скільки років, уже ж довго. Два-три роки, уже хватіт, треба [їхати], досить… Ми своїх маєм».