Євгенія Бардяк Yevheniia Bardiak

Коли я поїхала уже в 2007 році на роботу на дільниці, то я поїхала в Артемівськ, Бахмут тобто. Я була вражена отим застоєм, який я побачила в тому місті, тими такими старими автобусами, такими старими будівлями. І коли я спілкувалася з одним чоловіком, який теж на дільниці працював, місцевим, він мені каже: «Нас хочуть розрізнити, — каже, — ну ми же ж всі одинакові, у вас так само, як у нас, нічого іншого, ми одинаково всі живемо. Я, — каже, — був у вас там на Західній Україні, у Франківську — у вас нічого іншого, все таке саме». А я кажу: «А коли ви у нас були?». Він каже: «Та у [19]83 році». Тобто в них реально нічого від того часу не змінилось, а в нас вже все було по-іншому. Я нічого йому не відповіла, але сказала: «Приїжджайте до нас ще». Потім знову в Бахмуті, уже Бахмуті, не в Артемівську, я була останній раз у [20]19 році. Це ми їхали вже по проєкту, ми возили людей з наших громад у громади Донецької області, щоби показати, що Донеччина теж може нас чогось вчити. Там були чудові громадські простори; власне, завдяки донорській підтримці після [20]14 року вони там з’явилися. Ми їздили туди, щоби налагодити ось ці контакти-зв’язки, і люди, які їхали з Франківщини, мали стереотипи, уявлення, що у [20]19 році на Донеччині немає патріотів, немає прогресивних громадських діячів. Потім вони розповідали, що вони дуже змінили свою думку після тої поїздки і зрозуміли, що там дуже багато гарних і патріотичних людей.

Якщо пам’ятаєте, 24-го, 25-го [лютого] Франківськ став дуже тихим. Людей не було практично, всі виїжджали, всі стояли на кордонах, всі забирали гроші з банкоматів. І коли я ходила, я переживала, що всі вже поїхали, а я ще тут. Тривоги, син зі зламаною ногою. І коли я йшла по вулиці вже 26-го числа, здається, це було, по-моєму, і я йшла по вулиці і дивлюся — люди молоді пакують машину. Ну, пакують чи розпаковують. Біля машини з тлунками всілякими, з сумками. І я кажу: «А куди ви їдете?». А вони кажуть: «Та ми не їдем, ми приїхали». Я кажу: «Звідки?». Вони кажуть: «З Києва ми приїхали». Потім зустріла людей, які приїхали з Херсону, ще звідкись. І стало стільки людей у Франківську в одну мить! Почало збільшуватись людей, і всі нові, нікого не знаєш. Ти бачиш, що це інші люди, бо вони стиль інший мають, виглядають по-іншому. Такі з Києва люди, вони більш свобідні. І я тоді зрозуміла: та навіщо мені їхати, якщо інші приїжджають сюди, бо тут типу безпечно? Значить, все, я залишають, нема потреби нікуди їхати, все спокійно. І це мене дуже заспокоїло. Я вже відкинула всі ці думки — чи їхати, чи не їхати. Було зрозуміло, що залишаємося всі, ніхто нікуди не їде. І я почала волонтерити. Теж випадково насправді, я не планувала волонтерити чомусь. Випадково трапилось, почали всі мені писати: «Допоможи дістати то, допоможи дістати сьо». Я була вражена, що дуже багато хлопців мені писало: «Допоможи дістати бронежилети, каски». Я була в шоці просто! Це для мене був такий стрес! Як це — повномасштабна війна, в нас нема бронежилетів і касок? Тобто є люди, які хочуть іти на війну і які не мають з чим туди йти. Оце було дуже... Дуже… Це було страшно.

Коли ми почали збирати гуманітарку для людей в інших містах, там, де обстрілювалось, ми дали запит: «Хто хоче, приходьте до нас волонтерити». В «Просвіті» для нас місця не було, як я уже сказала, Народному домі «Просвіта», там не було для нас локації, то ми були в «Підземному переході Ваґабундо», мистецькому просторі. Вони нам, Ростислав Шпук нам сказав: «Без питань. Робіть тут цей штаб свій». І ми там збиралися, пам’ятаю, в той період, початок війни. Коли ми зробили оголошення: «Приходіть волонтерити!», дуже багато людей відгукнулося. І це були в основному люди з Києва, як правило. Не пам’ятаю, ще з яких регіонів, ну з Києва було дуже багато. Це люди, які переїхали, і люди, які мали цей вільний час і мали добрий досвід, тому що це були досить професійні люди, з різних структур. Маю на увазі, з громадських організацій, з бізнесу і так далі. І ми в принципі налагодили свою діяльність на перших порах. Потім ці люди поїхали. Досить швидко. Тобто місяць-два, і вони поїхали насправді. А ми вже залишились волонтерити, і, чесно кажучи, це волонтерство, воно... Ми хотіли в [20]23 році в кінці завершити з волонтерством, але це не получається так швидко завершити. І якраз от зараз ми вже ідем до завершення волонтерства. Спочатку ми волонтерили, і я волонтерила, для військових. Але потім перейшли вже на внутрішньо переміщених людей, що значно легше насправді, чесно кажучи. І пізніше ми перейшли з активного волонтерства у змістовну діяльність. Далі в нас почалося не забезпечення людей чимось необхідним, а власне то, що я уже говорила: розповідати, що відбувається в Україні, допомагати людям адаптовуватися, інтегруватися і так далі.

Якраз ще до Євромайдану, по великому рахунку, ми мали показувати фільм «Відкритий доступ» [в рамках Мандрівного кінофестивалю Docudays.UA]. Як на мене, це дуже простий фільм, я не бачила там чогось надзвичайного, але у фільмі йшлося про доступ до інформації щодо «Межигір’я» у Києві, тобто президентського обійстя. Виявилось, що цей фільм до показу заборонений спецслужбами. І на всі наші покази — чи цей фільм, чи не цей фільм, — на всі наші заходи приходили СБУ [Служба безпеки України], есбеушники, і забороняли цей показ. Тим, хто власник приміщення, не дозволяли нас приймати. Нам прямим текстом про це ніхто не говорив, але там випадково вимикалося світло, там випадково замінування траплялися, куди приходила потім поліція і нас всіх виганяла і так далі. Тобто це був теж дуже великий стрес для мене, тому що я тоді… Моєму синові було чотири місяці, і ці всі непорозуміння — вони дуже стресували. Я переживала, я думала, що це дуже дивно виглядає, — це таке кіно, на яке прийшло десять людей умовно, бо це не щось масове, масштабне, так, це не той формат і не той рівень, там були дуже малі ресурси задіяні і, відповідно, мало людей приходило. Але чомусь це дуже сильно турбувало владу, і нам вони заважали проводити ці заходи.