Yuriy Zirchenko Юрій Зірченко

* 1950

  • "Ну в мене здібності такі трошки вище середнього. Я вчився добре, в школі обіцяли золоту медаль, але звичайно не дали, бо дитині «неблагонадьожних» батьків медалі не дають, в університеті теж червоного диплому не дали, я вчився добре, я любив свою спеціальність, мені геологія надзвичайно подобалася, тому що дуже цікава наука. Наука про землю – там і мінералогія, там і петрографія, там і металогенія. Я з задоволенням... Я от так… Факультет наш на Грушевського, а там же Драгоманова поряд, якраз університетська бібліотека, то я так. Заняття, дієтична їдальня – пообідав, і я до пізнього вечора, бібліотека працювала до 10 години, я кожен день в бібліотеці, брав там собі усі курсові робив, готувався. Я дуже любив. Ну, але коли таке от сталося, коли КГБ в університеті вмішалося – все пропало. Вся любов моя. Я був ініціативний завжди, у будь-якому колективі, де я працював. Я не сидів там, не чекав, що моя там хата скраю. Я завжди ініціативу проявляв і завжди з того мені позитив виходив, коли боком вилазило. Коли треба критикував, а коли подобалося – хвалив. Активний був, міг і наукою займатися і викладацькою роботою, я міг і розказати те, що мене цікавило, дисципліни, все було підготовлено, але... поламали мені то все... і я таким вийшов калікою на старості років."

  • "Був епізод такий. В п’ятому класі, я ще вчився, по-моєму, вчився в Бориславі, Тустиновичах, 5. школі. Батько десь знав, що в Києві є художня школа-інтернат і батько малював, у нього хист був природній. В юності хтось його трошки вчив, він мав навики, не знаю де. Але батько хотів віддати мене в ту школу інтернат. Там були свої умови, треба було надіслати свої малюнки, взірці, певні умови: на природі, з натури, ще щось. І ще один хлопчик був, він подавав хороші надії в малюванні, з сусіднього класу, я в "Б", а він в "А". Був такий Роман Зарицький. Тато нас почав готувати – ми ходили на природу, на озеро, ми малювали фарбами, олівцями, в основному акварель, гуаші не було, були олійні фарби. Тато малював олійними і я малював олійними. От вислали, ну і.. тато обох нас готував. Ромчика взяли, мене не взяли, хоча тато казав, що деякі мої робити були цікавіші. Мене не взяли, бо в Ромчика тато був ветеран «Великой отечественной», а мій тато був «неблагонадежным». Ромчика взяли, мене не взяли. Не попав в цю школу, от так між батьків, хоча старалися цю тему дітям не говорити, бо ті проговоряться і буде ще клопіт."

  • "До речі, ще був цікавий такий епізод. Сестра двоюрідна Наталка, вона на п’ять років старша, розказує. Не знаю, два роки не всі ще діти говорять, а я вже лепетав, говорив, і ні одного слова українською не знав. Приїхав москаль. Приїхав з Сибіру, а там вже виховують яничарів. Власне чому, причина була чому мене відправили з чужою жінкою, я ж міг рік дочекатися. Але після двох років як я відвідував дитячі табори, дитячі будинки.. діти там хворіли, вмирали. Теж був шанс не дожити. Дві причини – або міг померти, або відправили б в дитячий табір. Звичайно, там російською мовою все вчили і всі повинні були розмовляти російською. Я українського жодного слова не знав, потім почав освоюватися. Ще один такий епізод то, видно, самі ранні. Десь після приїзду, якщо то була весна, в березні мені виповнялося два роки, десь весною бабця привезла мене. І перше, а дитину ж треба нагодувати, зварила мені манної каші. Поставила тарілку переді мною. І ця манна каша була гаряча. Може, бабця не додивилася. І я, звичайно, зразу ложку і в рот, і мене сильно обпекло і я ту тарілку кинув в бабцю. І на тому закінчилося моє саме перше частування. Отакий був епізод, то тоді мені ще не було трьох років. То я пам’ятаю...того не пам’ятає ніхто, навіть бабця не пам’ятала. «Ви пам’ятаєте, як я в вас тарілку кинув?». Ніхто не пам’ятав, бо то був епізод нетиповий. Видно, був стрес в дитини і запам’яталося."

  • "А, епізод. В Трускавці ми на краю міста жили і там недалеко було якесь підприємство, державне підприємство, там була кузня. Кілька хат і кузня, мені було цікаво, бо там машини якісь були, старі штудебекери, як метал, але розбиті були.. І кузня була, я туди заглядав, мені десь роки 3 було, вони мене проганяли. Іскри скачуть, гарячий метал лякали мене. Ну і вже родичі – бабця, цьоця Міля – теж мені приділяла увагу –мамина рідна сестра. Вона не заміжня була, я там є на фотографії з нею. Вона трошки стидалася, бо коли йшла зі мною по місту, а вона була не заміжня, хлопці думали, що то її дитина, От вона трошки мене і сторонилася. Дома то звичайно вона мене любила і доглядала за мною, а по місту вона то... І вони мене щоби я не ходив на ту кузню : «Зараз міліція прийде, ховайся десь». Я під ліжко ховався. От, такі епізоди були в дитинстві. До кузні, щоб я не ходив вони мене міліцією налякали: «Може прийти, але ми тебе не видамо, ховайся». Ото була така гра."

  • Full recordings
  • 1

    Lvov, 20.05.2021

    (audio)
    duration: 02:10:15
    media recorded in project Lost Childhood
Full recordings are available only for logged users.

Повернутися дворічним із Сибіру

Юрій Зірченко після приїзду в бабусиному саду
Юрій Зірченко після приїзду в бабусиному саду
photo: pamětník

Юрій Зірченко народився у виправно-трудовому таборі, де перебували його батьки, 15 березня 1950 р. в м. Сталінськ (тепер Новокузнецьк) Кемеровської області Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Прожив у таборі два перших роки свого життя і у 1952 р., за рік до звільнення своєї мами - Зірченко Софії, покинув табір. В Україну його привезла Анна Чабан - вона працювала з Софією на лісосплаві. Після приїзду в Україну жив разом з бабусею та тіткою в Трускавці. Після школи поступив на геологічний факультет Львівського державного національного університету ім. Івана Франка. Після цього служив у танковому полку в Овручі, Житомирської області. Вже, після армії та подорожі з другом по тайзі брав участь в геологічних експедиціях в Забайкаллі та Якутії. Працював молодшим науковим співробітником на геологічному факультеті, навчався на аспірантурі та писав дисертартацію. У 1984 р. був змушений звільнитися з факультету. В 1990 р. приєднався до Української Республіканської Партії Левка Лук’яненка. Займається громадською діяльністю - був членом Львівської обласної Спілки політичних в’язнів України та депутатом обласної ради.