The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Любомир Ясниський Liubomyr Yasnyskyi (* 1976)

• народився 25 лютого 1976 року у Львові

• у листопаді 1991 року долучився до «Пласту»

• у 1993 році закінчив школу і вступив до Львівського національного університету ім. Івана Франка на факультет журналістики. Майже одразу перевівся на заочну форму навчання

• 1994 року влаштувався працювати на радіо «Незалежність»

• у 2000 році почав працювати у львівському корпункті «1+1» оператором

• 2006 року одружився

• наприкінці 2006 року звільнився з корпункту і працював у комерційній продакшн-студії «Медіаклуб»

• у 2010 році влаштувався на роботу на телеканал «ZIK»

• 2022 року, від початку повномасштабного російського вторгнення, волонтерить

Любомир Ясниський прийшов у журналістику на початку 1990-х і працював над однією з  перших розслідувальних програм в Україні у 2010-х. Це були буремні та важкі часи переформування медіаринку на тлі турбулентних політичних змін у країні. Водночас важливою віссю життя для пана Любомира став «Пласт», до якого він приєднався ще у 1991-му.

Дитинство в родинному колі

Любомир Ясниський родом із Львівщини. Його батьки мешкали у селах Лозина і Великі Гори, що за 20 км від Львова. Батько походив з роду Беринди, але пізніше, під час Першої світової війни, тих, хто йшов з села Ясниська, записали як Ясниський. Так дідусь пана Любомира отримав прізвище Ясниський. Мати мала прізвище Веселович-Згалад, але оскільки походила з села Лозина, то родина стала Лозинськими. 

Дідусі мами і батька входили до церковної «десятки», тобто були тими людьми, які здійснювали цивільне управління церквою в кожній парафії. Татові батьки належали до сільської шляхти, мамині батьки називалися «рештикальні», тобто ті, кому дали наділи. Вони вважалися менш титулованими, але родина була набагато багатша. Родичів по маминій лінії свого часу репресували через зв’язки з УПА. Батько матері, дідусь пана Любомира, був кравцем: під час підпілля шив одяг для священників і водив підпільних духівників по селах для служби чи проведення обрядів.

Мати Любомира Ясниського закінчила філологічний факультет Львівського національного університету. Усе життя присвятила дошкільній освіті. Починала як вихователь-логопед, потім працювала в районному відділі народної освіти інспектором з дошкільного виховання. Не отримала підвищення і кар’єрного зростання, бо не вступила в партію за релігійними переконаннями.

«...Був момент, коли мамі запропонували очолити районний відділ (районо так зване) і для того треба було вступити в партію. І коли вона сказала про це вдома... мама моєї мами, або моя бабуся, сказала: “Можеш до мене більше не приходити після того”».

Батько пана Любомира закінчив Львівський політехнічний інститут (зараз — Національний університет «Львівська політехніка»). Був інженером вищої категорії, керівником цеху на Львівському телебаченні. 

Батьки завжди брали дітей із собою. Усі релігійні свята традиційно зустрічали в селі Лозина в родині бабусі, яка прожила понад 90 років. Там, на свята, збиралася вся родина, близько 15 людей, накривали пишний стіл. А у Львові  ці самі свята святкувалися тихо, у вузькому колі рідних. Те, про що розповідали вдома, не можна було говорити у школі, щоб «не було проблем на роботі» у батьків. Коли Любомир був дитиною, то ще не замислювався, чому існували два світи — світ села і родини, де говорилося про все на світі, і світ міста, школи, де треба говорити обережно й обмежено. Обговорювати релігійні свята не можна було ні з ким, окрім близьких людей, тим більше в школі.

Коли юного Любомира прийняли в піонери, батьки чітко дали зрозуміти, що це «бутафорія, яку треба вдягати, бо так треба в школі». Любомир Ясниський згадує, що наприкінці 80-х, коли відбувся злам, усе радянське автоматично вважалося злом, бо вже були підстави так вважати. 

«90-ті роки — це каламутна вода»

Пан Любомир пригадує 90-ті роки з теплом: не було відчуття розпачу чи страху голоду, бо існувала можливість отримувати продукти з родинного села. А от економічно це були важкі часи. Щоб забезпечити родину, батько почав працювати одразу на декількох роботах: у трамвайному депо як електрик вищої категорії та певний час — на Львівському ізоляторному заводі, обслуговував електронавантажувачі. Разом з тим ще влаштувався прибиральником у Будинок культури «Електрон» від заводу з виробництва телевізорів. Діти завжди допомагали батькові з роботою зранку, перед школою, бо він мав хронічні захворювання.

Одразу після проголошення Незалежності мати пана Любомира стала активним членом Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Союзу українок. Вона з головою поринула в цей рух, стала депутатом районної ради, брала участь у мітингах. Удома в той час постійно збиралися родичі, знайомі і переписували вірші. Батько мав дуже гарний голос, тому часто співав на багатьох заходах. Разом із мамою вони їздили по селах, де відновлювали могили січових стрільців, мати писала сценарії для заходів, батько співав. 

«Я пригадую, мама їздила в тури на Косівщині…скуповувати одяг. В садочку вона мала кімнату, українську національну кімнату, яка була вся встелена гуцульськими старовинними строями, за які їй пропонували тисячі доларів, а в той час це були величезні гроші і... “А шо я дітям буду показувати?” Отак виглядали слова мами».

Початок 90-х років став часом великого патріотичного піднесення і змін. Саме тоді,  наприкінці 1991 року, Любомир вступив до Національної скаутської організації «Пласт». Серед усіх інших спортивно-юнацьких гуртків, яких було багато серед місцевих радянських, «Пласт» вирізнявся ідеологічно-патріотично-виховним напрямком. Він був окремим світом, який виховував сильних, цікавих, харизматичних особистостей. Пластуни ходили в гори, вчились виживати в дикій природі, вивчали історію України, часто їздили в інші міста і села в регіоні, були і поїздки на схід України. Любомир згадує їх із цікавістю, бо за його словами на сході сприйняття західних мешканців було іншим. На схід пластуни їздили з різною метою: познайомитися, поділитися досвідом, показати вертеп і навіть створити осередки «Пласту» в нових регіонах. З 2014-го ця ідея вже мала якісь результати, а до цього всі спроби заснувати «Пласт» у Маріуполі, Харкові, Одесі були марними, бо, за словами пана Любомира, у тих регіонах не було патріотичного ґрунту.

Пошуки професійного шляху

У 1993 році Любомир закінчив школу і проходив підготовчі курси, щоб вступити до Львівської політехніки. Але в останній момент перед подачею документів батько запропонував синові вступити до Львівського національного університету ім. Івана Франка. Так хлопець став студентом факультету журналістики. Та оскільки батько хлопця працював на телебаченні і знав усю журналістську «кухню» зсередини, Любомир майже одразу перевівся на заочну форму навчання, щоб працювати та отримувати реальний досвід. І вже у вересні прийшов працювати на Львівське телебачення. Пропрацював там рік і знайшов роботу на радіо «Незалежність», вів ранкові ефіри та займався місцевими новинами. Та, на жаль, юному Любомирові на цій роботі бракувало середовища, в якому можна розвиватися, він не відчував росту і потягу до журналістики.

Після роботи на радіо Любомир Ясниський якийсь час працював у Центрі творчості дітей та юнацтва «Галичина» при школі журналістики. Потім — у маленькій студії «Телестудія Око» при Інституті освіти, де він і познайомився з людьми, які сильно вплинули на його світогляд і розвиток.

«Я почував себе там, власне, студентом-першокурсником, де збираються молоді доценти на якісь полеміки. Тобто збиралися люди, говорили, я сидів збоку і на це все дивився. І це було прекрасно».

Телестудія мала знімати телевізійні версії показових уроків, презентації, але по факту знімали все — від музичних кліпів до перформансу в «Дзизі», весіль, похоронів, оскільки потрібні гроші і були люди, які хотіли експериментувати та працювати. Для Любомира це був час експериментів, творчості, знайомств із цікавими людьми з різних сфер професійної діяльності.

На той час у Львові не було єдиного монолітного середовища вільнодумців та професіоналів своєї справи. Це були різні «тусовки» — творча, журналістська, політична, які інколи перетиналися. У Львові, на думку Любомира Ясниського, були кілька талановитих журналістів, які вели мистецькі напрямки, були хороші репортери, ведучі, журналісти, непогані політичні оглядачі, але саме середовище не сприяло достатній реалізації, тому більшість спеціалістів часто їхала до Києва за досвідом.

У пана Любомира на той час були інші пріоритети. Він не відчував потреби їхати до Києва, бо вважав, що туди треба вирушати вже з досвідом та докладати неабияких зусиль.

«...До одруження я не відчував потреби, що мені треба кудись рости, що мені треба будувати кар’єру. В мене були амбіції, я хотів в чомусь бути добрим, щось робити добре, але при тому бажано не змінюючи свого середовища, не покидаючи своїх хобі чи своїх зацікавлень, щоб менше відволікатися від того». 

Робота в корпункті «1+1»

З 2000 року Любомир Ясниський почав працювати у львівському корпункті оператором телеканалалу «1+1». Робота поглинула його з головою, адже дуже часто мала ненормований графік, велику кількість подій та зустрічей, поїздки в інші області та за кордон. Львів ставав другим інформаційним джерелом в Україні після Києва. Любомир отримав досвід, якого більшість не здобуває за життя, бо журналісти та оператори корпункту були всюди — від глибоких печер до закритих подій, і мали можливість спілкуватися з видатними людьми.

«Я почав відкривати для себе телебачення. І почав в той момент розуміти, що є політика і дуже багато речей треба аналізувати, дуже багатьма речами треба цікавитися, тому що в тому житті якщо ти будеш робити тільки те, що тобі подобається, то ти нічого не вирішуєш. Взагалі нічого».

Перші революції 

«Першою революцією» Любомир Ясниський назвав справу Георгія Гонгадзе. У журналістській спільноті вона викликала гнів, несприйняття влади, відчуття, що відбулось відокремлення від держави: «...до того було: це держава, це країна, народ, влада, все гармонійно і вкупі. А тут влада надломила. Вона провела борозду між народом, між людьми і між державою як якимось таким об’єктом, який вони мали в руках».

Це вже був протест проти влади на відміну від Революції на граніті 1990 року, яка була більше про бунт проти радянського. Під час акції «Україна без Кучми» 2000–2001 років пан Любомир виступав більше спостерігачем, аніж учасником. Його надихало те, що роблять інші активісти, але при цьому він ще вагався і сумнівався. 

«Має ще щось спалахнути і ми вже всі підем» — так сприймалася ситуація в країні після зазначених вище подій. Влада не виправдовувала очікувань, і протестні настрої дедалі більше поширювалися. Але при цьому в 2000-х мешканці сходу ще не відчували себе українцями і були достатньо безініціативними: «...там загалом люди боялися. Боялися пробувати. Боялися вирішувати. Боялися рухатися. І безініціативність, тобто середовище заводів. Їх купу років вчили: тобі дадуть премію, тобі скажуть куди їхати, дадуть путівку, тобі скажуть що робити і як робити. І оця безініціативність, відсутність потреби вибирати, вибору, відсутність потреби шукати щось нове...».

Занепад і розчарування

Помаранчеву революцію Любомир Ясниський згадує як час піднесення і віри, який нагадував йому початок 90-х років у Львові. Та після Помаранчевої революції, на думку пана Любомира, почалося загнивання журналістики. Влада зрозуміла, що слово — це інструмент маніпуляції. І лише одиниці з журналістів могли протистояти цьому, а більшість просто пливла за течією. У суспільстві панувало незадоволення соціальною сферою. Люди розуміли, що все робиться за гроші, розкрадається, і чесним шляхом нічого не досягнеш. 

Одночасно з початком 2000-х у тележурналістиці започатковувалися і нові тенденції. З’явилося поняття «редакційна політика» і «власники телеканалу», через що не в найкращий бік змінилися і сюжети. З’явилася «джинса» (тобто прихована реклама), до якої журналісти ставилися як до «необхідного зла». За президенства Кучми «джинса» перетворилася на «темники» [документ, вказівка державної влади для журналістів та мас-медіа, що має на меті змінити редакційну політику цього медіа і таким чином вплинути на точку зору авдиторії ЗМІ щодо тих чи інших суспільних подій]. Та насамперед усе залежало від журналіста, який міг не взяти якийсь матеріал. Але таких «героїв» ставало дедалі менше. Усе це призвело до того, що Любомир Ясниський втратив інтерес до професії і розчарувався в журналістиці, бо атмосфера вже приблизно була така: «Ти вже не віриш в журналістику, яка є на телебаченні, ти вже не віриш в те, що можна щось поміняти законним шляхом або просто якимись там розмовами…То був час, коли я перестав дивитися телебачення. Мене виховували в іншому телебаченні... Це було телебачення, яке залишало простір подумати, це телебачення, яке ставило запитання, це телебачення, яке в новинах констатувало факт, а не розказувало як його розуміти. І це була купа авторських проектів, на різну тематику, де ти слухав реально людей, які мали шо сказати. А після того це було телебачення чіпсів, я його називаю, тобто тобі все розжували, заспеціли, тільки закрий рот».

У 2006 році в Любомира Ясниського з’явилась родина і виникло бажання її забезпечувати. Тоді ж він залишив роботу в корпункті, відійшов від новин та журналістики загалом і знайшов роботу в комерційній продакшн-студії «Медіаклуб», яка робила замовні продукти. Але через декілька років зрозумів, що як професіоналу йому там не цікаво. То ж 2010 року Любомир прийшов працювати на телеканал «ZIK».

«Продукт з легеньким запахом нижньої білизни»

На ZIKу Любомир Ясниський почав працювати над проєктом «Хто тут живе», який, по суті, був початком розслідувальної журналістики. Пан Любомир хотів створити продукт, який може щось змінити, зокрема і в свідомості громадян. Попри гарний молодий колектив професіоналів робота на телеканалі мала низку недоліків: керівництво економило на редакторах та журналістах, і підсвідомо відчувалося, що журналісти роблять не до кінця чистий продукт, бо все ж таки «ZIK» був частково «жовтою» пресою. Незаангажованих видань тоді майже не було. 

Пан Любомир розумів, що, можливо, він обрав не той шлях і треба їхати в Київ, але, залишаючись у Львові, він обирав середовище «Пласту», своїх друзів та хотів будувати сім’ю саме в цьому місті і в цій атмосфері.

Як Революція гідності вплинула на журналістику

Під час подій Революції гідності 2013 року Любомир з дружиною якраз чекали на появу другої дитини. Відчуття небезпеки для родини висіло в атмосфері, бо Революція здавалася подією, що сколихне країну. Усередині ж вирувало відчуття злоби на владу та сорому за себе, що стільки років чекав і вагався, що люди з Майдану набагато сильніші та активніші, ніж покоління пана Любомира. Під час Майдану зародилася надія, що може з’явитися «нова» самодостатня журналістика, яка диктуватиме свої умови телеканалам. Сподівання виявилися марними, але «…те, що журналістика попри політику каналів почала показувати Майдан таким, яким він був, — це був прорив. Це показало, що вони можуть встати, розвернутись і показати середній палець всім босам. Але чи зробило воно фундамент? Я не впевнений. Чи вивело воно стандарти етики? Може, теоретично...».

«Я можу щось робити і роблю»

Війну 2014 року пан Любомир зустрів, як і більшість — в екрані телевізора, засинаючи і прокидаючись з новинами. Він запам’ятав  відчуття безсилля, яке тоді охоплювало його, безліч думок, які роїлися навколо питання: чи можна було запобігти війні? На думку Любомира Ясниського, «...нічого не було готове: ні армія, ні люди, не політики, все було обнулене». Відчуття розгубленості панувало скрізь: і в суспільстві, і в новинах. Любомир тоді все ще працював на «ZIK», але до кінця не розумів, чи він ще потрібен там та й чи цікаво йому на телебаченні, бо канал усе більше «загнивав». 

З початком повномасштабної війни Любомир відправив дружину з дітьми за кордон, а сам повернувся до Львова і почав волонтерити. «В перші дні це була просто потреба тяжко фізично працювати. І воно тебе очистило. Тобто ти заспокоївся, в тебе розвантажився мозок, ти почав міркувати і після того ти включився в процес». Цьому сприяв і «Пласт», який здійснював гуманітарну та військову допомогу і для фронту, і для тимчасово переміщених осіб. Також серед добровольців, волонтерів було багато пластунів. «Пласт» багато років розвивав військове пластування, і багато пластунів з військових таборів були серед добровольців, які пішли боронити країну. 

У травні 2022 року родина Любомира Ясниського повернулася з-за кордону додому. «Я хочу, щоб мої діти виросли тут і щоб вони частково пережили це. Щоб вони не забули цього». Він усе ще волонтерить, а вільний від цього час присвячує родині.

«Постійно, раз в день, через день, коли я відчуваю певне заспокоєння, я вмикаю в ютубі відео про війну для того щоб набратися злості. І я дуже хочу, щоб через десять років в мене не було менше злості, ніж зараз. Я думаю, що ми заслужили пам’ятати то зло, я зараз не про помсту <…> Мені здається, що зараз ми вижили завдяки тому, що ми пам’ятали те, що нам розповідали дідусі і бабусі. І зараз важливо, щоб ми це розповідали дітям. І щоб за десять років ми цього не забули. Інакше ми не виживем».