The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Василь Вирозуб Vasyl Vyrozub (* 1970)

• народився 25 травня 1970 року в м. Борщів Тернопільської області

• у 1989–1990 роках служив в армії, в оркестрі Інституту ім. Можайського в Ленінграді (Російська РФСР)

• з 1990-го навчався в духовній семінарії в м. Ленінград

• 1992 року закінчив навчання в духовній семінарії в Україні (м. Теребовля); був висвячений у священники та розпочав службу в с. Кровинка Тернопільської області

• з 2002 року був священником у м. Одеса, в гарнізонному Свято-Троїцькому храмі

• у 2013–2014 роках брав участь у Революції гідності на майдані Незалежності в Києві

• у 2015-му почав їздити в зону АТО, спочатку як волонтер, потім як капелан в складі Збройних сил України

• 25 лютого 2022 року разом з капеланами Олександром Чоковим та Леонідом Болгаровим вирушив на судні «Сапфір» на острів Зміїний у складі рятувально-пошукової групи

• 26 лютого 2022 року потрапив у російський полон, де перебував 70 днів: спочатку в м. Севастополь (окупований Крим), потім у фільтраційному таборі Шебекіно Бєлгородської області (Росія), далі — в СІЗО № 2 м. Старий Оскол Бєлгородської області (Росія)

• 6 травня 2022 року був обміняний на Херсонщині разом з іншими українськими військовополоненими

• продовжує служіння в гарнізонному Свято-Троїцькому храмі м. Одеса

For English and Czech versions, see below 

Василь Вирозуб — священник Православної церкви України з Одеси, який не зміг стояти осторонь історичних подій у своїй країні. Він брав участь у Революції гідності в 2013–2014 роках. Потім був волонтером у зоні АТО та стояв біля витоків капеланства у складі Збройних сил України. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року та ракетного обстрілу острова Зміїний отець Василь у складі пошуково-рятувальної групи вирушив для евакуації тіл українських прикордонників, яких вважали загиблими. На острів так і не потрапив — разом з іншими членами екіпажу його захопили в російський полон, в якому він перебував 70 днів.

Дитинство на Тернопільщині, любов до музики та родинні цінності

Василь Демʼянович Вирозуб народився 25 травня 1970 року в місті Борщів Тернопільської області.

Батько, Вирозуб Демʼян Гаврилович, — уродженець Тернопільщини, 1945 року народження. Працював у колгоспі, потім у селекційному інституті, де займався вирощуванням нових сортів пшениці, ячменю, тютюну. Мати, Вирозуб Романія Ільківна (дівоче прізвище — Шпак), 1952 року народження. Працювала кравчинею, шила одяг. 

Дитинство отця Василя було звичним: канікули в селі, футбол, прогулянки в парку, риболовля, суперечки з меншою сестрою.

Батько був вимогливим і дещо суворим, та мати намагалася згладжувати відносини в сімʼї, була берегинею родини. Бабуся і дідусь теж мали вплив на формування маленького Василя. Його відправляли до них на літні канікули в село Олексинці. Бабуся співала в церковному хорі, дідусь грав на фісгармонії під час літургій. Онука вони водили до церкви, навіть у той час, коли це було заборонено, виховували в християнській етиці, наскільки це було можливо.

Навчання в школі давалося Василю Вирозубу легко, вчився він добре. Особливий хист мав до музики. Навчався в музичній школі за класом кларнета й загального фортепіано, згодом закінчив Тернопільське музичне училище. Під час навчання брав участь у різних музичних виступах та навіть бачив себе в майбутньому на сцені.

У школі хлопця, як і багатьох інших у той час, змусили вступити в Комсомол. Він погодився радше для безпеки. Серйозно до комуністичної ідеології в родині Вирозубів не ставилися — дотримувалися зовсім іншої. Обговорювали табуйовані в тогочасному суспільстві теми, ділилися пережитим досвідом війни та концтаборів, згадували Голодомор 1932–1933 років. Прабабуся під подушкою завжди тримала кусок хліба — це ясно закарбувалося в пам’яті Василя. Далі родинного кола, звісно, такі обговорення не виносилися.

Служба в армії та шлях до священнослужительства 

У 1989–1990 роках Василь Вирозуб служив в армії, в оркестрі при батальйоні забезпечення в Інституті ім. О. Ф. Можайського в Ленінграді (Російська РФСР).

У той же час в Ленінграді в духовній семінарії навчався двоюрідний брат пана Василя — Василь Дешевий. У вільний від військової служби час пан Василь відвідував його в семінарії, а згодом і сам вирішив піти у священники.

Вступив у семінарію в Ленінграді 1990 року. А вже після здобуття Україною незалежності, 1992 року, продовжив навчання в духовній семінарії в м. Теребовля Тернопільської області. Там же в 1992 році його висвятив у священники митрополит Василій (Бондарчук). Після цього Василя Вирозуба направили на службу в с. Кровинка Тернопільської області, де він прослужив приблизно 13 років.

Переїзд в Одесу

Після тривалого служіння на одному місці отцеві Василю захотілося змін, прагнув побачити себе в інших умовах, радше міських. Після розмови з єпископом йому запропонували місце в Криму. 

Дорогою до Криму отець Василь зупинився в придорожньому кафе під Одесою на перепочинок та обід. Тут трапилася історія, яка визначила його подальшу долю. Поки отець Василь обідав, його машину обікрали. Їхати в Крим було вже ні з чим. Тож він залишився в Одесі у єпископа й попросився послужити у нього деякий час, щоб заробити гроші для повернення назад на Тернопільщину.

Єпископ запропонував Василю Вирозубу послужити спочатку одну неділю, потім другу, далі — поїхати на відкриття церкви в с. Гулянка Одеської області. «І так місяць, другий, третій… і я таки залишився в Одесі. Господь Бог дав таке випробування спочатку, але, на щастя, я потім залишився в Одесі».

Отець Василь став служити в Свято-Троїцькому храмі.

Революція гідності та капеланство в Збройних силах України

«Священник повинен бути зі своїми людьми, зі своїм приходом, зі своїм народом. І коли почався Майдан — однозначно я був на Майдані».

Під час Революції гідності у листопаді 2013 — лютому 2014 року, коли український народ вийшов на майдан Незалежності в Києві, протестуючи проти чинної влади, яка відмовлялася від європейської інтеграції та мала явні проросійські прихильності, отець Василь молився разом з людьми, морально і фізично підтримував протестувальників.

Після того як навесні 2014 року почалися бойові дії на сході країни, отець Василь пішов на фронт, спочатку як волонтер. Перша його поїздка на передову відбулася в 2015 році. Він займався забезпеченням воїнів усім необхідним: «В той час армія була гола і боса. Треба було солдата одіти, обути, нагодувати».

Потім постала проблема не лише матеріальної, а й духовної підтримки. Так почалася капеланська робота. Отець Василь разом з колегами-священниками з різних конфесій почав приїжджати та служити літургії, сповідувати, причащати. «Капелан був усім — другом, товаришем і побратимом».

На передову отець Василь їздив на два-три місяці — на ротації. Було приблизно по три-чотири ротації на рік. Найважче в поїздках було повідомляти про загиблого воїна його родині, бачити страждання та смерті солдатів.

Повномасштабне вторгнення та евакуаційна місія на острів Зміїний

Після перших вибухів, які пролунали рано-вранці 24 лютого 2022 року в різних містах країни, зрозумівши, що почалося повномасштабне вторгнення, Василь Вирозуб поїхав на заправку. Заповнив паливом всі вільні ємності. Потім вирушив до штабу Територіальної оборони в Приморському районі Одеси, де вже збиралися добровольці та місцева Тероборона. 

Була потреба в коктейлях Молотова. Отець Василь поїхав до храму, позбирав скляні пляшки. Далі в штабі Тероборони почали готуватися до захисту Одеси, в тому числі робили коктейлі Молотова з привезених отцем Василем пляшок. 

Вранці 25 лютого 2022 року Василеві Вирозубу зателефонував капітан Збройних сил України і запитав, кого можна було б направити на Зміїний, щоб забрати тіла 13 українських воїнів, які, як вважали, загинули під час ракетного обстрілу острова російськими військами. (Напередодні, ввечері 24 лютого, українські прикордонники з острова Зміїний отримали від російських військових наказ скласти зброю та відповіли на нього відмовою. Після цього росіяни завдали ракетно-артилерійського удару по гарнізону на острові. Майже всі будівлі було пошкоджено. Острів був окупований.) 

Отець Василь вирішив їхати сам. Разом з капеланами Олександром Чоковим і Леонідом Болгаровим та лікарем Іваном Тарасенком приєднався до пошуково-рятувальної групи на судні «Сапфір». Судно вирушило в сторону Зміїного приблизно об одинадцятій ранку того ж дня. Але до острова так і не прибуло.

26 лютого приблизно о шостій ранку капітан судна «Сапфір» отримав команду з російського військового корабля кинути якір та чекати оглядову групу. Обшук «Сапфіра» тривав чотири години, у цей час екіпаж судна вивели на палубу, поставили на коліна й наказали тримати руки за головою. Після обшуку всіх відправили по каютах вже з охороною. Так почався полон.

70 днів російського полону

Під час обшуку на «Сапфірі» отець Василь почув про наміри російських військових захопити Україну за сім-вісім днів.

Пізніше його з іншими капеланами та лікарем на броньованому катері доставили до вишки Бойка (газовидобувні платформи біля Криму в Чорному морі, з 2014 року захоплені Росією). «Там був пришвартований їхній корабель “Шахтар”, такий буксир. Я коли побачив, що весь цей буксир, вся та платформа — там немов мурахи ті військові руські <…> їх там було неміряно, а зброї було такої, що я навіть у фільмах не бачив. Тоді в мене якийсь страх і сумнів на серці попав, невже вони дійсно за сім-вісім днів візьмуть Україну». 

На цьому буксирі українських капеланів та лікаря етапували в Севастополь. «11 суток ми там були на тій військово-морській гауптвахті, нас тільки привезли — і зразу почались допити». В Криму фізичну силу до отця Василя та інших бранців не застосовували, тільки залякували, був сильний психологічний тиск.

Літаком із Сімферополя полонених перевезли у фільтраційний наметовий табір у Шебекіно Бєлгородської області (Росія). Тут уже почалися допити з катуваннями. Жили в наметах по 22 людини. Коли полонених змушували співати російський гімн, капелани разом з Василем Вирозубом читали «Отче наш» та 50-й псалом, молилися. Російських військових це дуже дратувало.

Потім отця Василя з іншими українцями перевезли в СІЗО № 2 в м. Старий Оскол Бєлгородської області. «І тут вже почався повний жах». Катували не для здобуття інформації, а заради самого катування.

Отця Василя, двох інших капеланів та лікаря тримали в чотиримісний камері. Спілкуватися з іншими військовополоненими вони не могли, виводили їх вже тільки на допити.

У цей час отця Василя помістили в камеру «резинка» (спеціальна кімната, оббита гумою, яку російські військові використовували під час жорстоких допитів). Тримали його там близько чотирьох діб у холоді, без їжі, води та сну. З «резинки» водили на допити, де знущалися, били струмом, забивали цвяхи під нігті. На четверту добу в «резинці» в отця Василя почалися галюцинації. У момент, коли здавалося, що не вийде звідти, підтримувала молитва.

Через 43 доби полону інших українських капеланів відправили на обмін, а Василя Вирозуба залишили в СІЗО та помістили в одиночну камеру, де він пробув ще близько місяця.

Під час полону найтяжче було «не знати, що буде ось зараз, через пів години, що буде через годину, що буде завтра», та розуміти, що він ніяк не зможе себе захистити — «ти повністю безправна людина».

Повернення додому

5 травня отцю Василю наказали виходити з камери, дали переодягнутися в його одяг і привезли в аеропорт. Куди саме їдуть, не бачив. На голові була шапка, замотана скотчем. Він думав, що його та інших в’язнів везуть у Крим на парад, який росіяни нібито планували провести в Маріуполі 9 травня. До останнього отець Василь не знав, що його разом з іншими полоненими везуть на обмін. Бранці почали про це здогадуватися, лише коли один з військових крізь дірку в брезенті вантажівки впізнав місцевість і зрозумів, що вони вже не в Криму, а на материковій Україні.

З українського боку на полонених чекали військові та медики. Один з них сказав: «Хлопці, ви молодці. Слава Україні!». Отець Василь навіть не міг відповісти — його переповнювали емоції.

Далі була реабілітація та зустріч з рідними. Парафіяни храму тепло вітали отця Василя вдома.

Після повернення Василь Вирозуб помітив великі зміни в українському суспільстві. «Я повернувся в Україну, в якій вишиванка була не на фасадах, не на облицьовці, а в серці. Я побачив цю жовто-синю Україну всюди <…>, ось такою Україна повинна була бути ще в 1992 році».

__________________________________________

Vasyl Vyrozub is a priest of the Ukrainian Orthodox Church from Odesa, who could not stay aside from the historical events in his country. He took part in the Revolution of Dignity in 2013-2014. Later, he volunteered in the ATO zone and was present at the inception of chaplaincy within the Ukrainian Armed Forces. After the full-scale invasion of Ukraine by Russia on February 24, 2022, and the missile shelling of Zmiinyi Island, Father Vasyl, as part of a search and rescue group, set out to evacuate the bodies of Ukrainian border guards believed to be deceased. He never made it to the island — along with other crew members, he was captured by Russian forces and remained in captivity for 70 days.

Childhood in Ternopil region, love for music, and family values

Vasyl Demyanovych Vyrozub was born on May 25, 1970, in the city of Borshchiv, Ternopil region.

His father, Demyan Havrylovych Vyrozub, was a native of Ternopil region, born in 1945. He worked in a collective farm, then at a selection institute, where he was involved in cultivating new varieties of wheat, barley, and tobacco. His mother, Romaniia Ilkivna Vyrozub, nee Shpak, was born in 1952. She worked as a seamstress and made clothing.

Father Vasyl’s childhood was ordinary: summers in the village, playing soccer, walks in the park, fishing, and occasional arguments with his younger sister.

His father was demanding and somewhat strict, while his mother tried to smooth relations within the family and was the guardian of family values. His grandparents also influenced the upbringing of young Vasyl. They sent him to their village of Oleksyntsi for summer vacations. His grandmother sang in the church choir, and his grandfather played the harmonium during liturgies. They took their grandson to church, even when it was prohibited, nurturing him in Christian ethics as much as possible.

Studying in school came easily to Vasyl Vyrozub; he was a good student. He had a special talent for music. He studied at a music school, learning to play the clarinet and piano, eventually graduating from the Ternopil Music School. During his studies, he participated in various musical performances and even envisioned a future on the stage.

In school he was compelled to join the Komsomol, like many others at that time. He agreed, mostly for safety reasons. The Vyrozub family did not take the communist ideology seriously, holding a completely different perspective. They discussed taboo topics of that society, shared their wartime and concentration camp experiences, and remembered the mass man-made famine of 1932–33 known as the Holodomor. Vasyl’s great-grandmother always kept a piece of bread under her pillow — this memory was deeply engraved in Vasyl’s mind. However, such discussions did not extend beyond the family circle.

Military service and the path to priesthood

In 1989–90, Vasyl Vyrozub served in the military as part of the orchestra in the support battalion at the Mozhaisky Institute in Leningrad, the Russian SFSR.

Vasyl’s cousin, Vasyl Deshevyi, was studying at a spiritual seminary in Leningrad at the same time. In his free time from military service, Vasyl Vyrozub visited him at the seminary and later decided to become a priest himself.

He entered the seminary in Leningrad in 1990. After Ukraine gained independence in 1992, he continued his studies at a spiritual seminary in Terebovlia, Ternopil region. It was there, in 1992, that he was ordained as a priest by Metropolitan Vasyl (Bondarchuk). After that Vasyl Vyrozub was assigned to serve in the village of Krovynka in Ternopil region, where he served for approximately 13 years.

Relocation to Odesa

After a long period of service in one place, Father Vasyl felt the desire for change. He wanted to experience himself in different conditions, preferably in an urban setting. After a conversation with the bishop, he was offered a position in Crimea.

On his way to Crimea, Father Vasyl stopped at a roadside café near Odesa for rest and lunch. Here, an incident occurred that would shape his future. While Father Vasyl was having lunch, his car was robbed. Going to Crimea was no longer an option. So, he stayed in Odesa and approached the bishop, asking to serve with him for a while to earn money to return back to Ternopil region.

The bishop suggested Vasyl Vyrozub that he initially serve for one Sunday, then a second, and later, go to the opening of a church in the village of Hulianka in Odesa region. “And it was like this for a month, a second, a third... and I ended up staying in Odesa. The Lord God presented me with this trial initially, but fortunately, I eventually stayed in Odesa.”

Father Vasyl began serving in the Holy Trinity Church.

Revolution of Dignity and chaplaincy in the Ukrainian Armed Forces

“A priest should be with his people, with his parish, with his nation. And when the Maidan started, I was definitely there.”

During the Revolution of Dignity from November 2013 to February 2014, when the Ukrainian people gathered at Independence Square in Kyiv to protest against the incumbent government’s refusal of European integration and its evident pro-Russian tendencies, Father Vasyl prayed alongside the people and provided moral and physical support to the protesters.

After the outbreak of hostilities in the eastern part of the country in the spring of 2014, Father Vasyl went to the frontlines, initially as a volunteer. His first trip to the front took place in 2015. He was involved in supplying soldiers with all the necessities, “At that time, the army had literally nothing. Soldiers needed clothing, footwear, and food.”

Then arose not only the issue of material but also spiritual support. This marked the beginning of chaplaincy work. Father Vasyl, along with fellow priests from various denominations, began to come and serve liturgies, hear confessions, and administer Communion. “The chaplain was everything to them — friend, companion, and brother.”

Father Vasyl went to the frontlines for two to three months at a time, during rotations. There were approximately three to four rotations per year. The most challenging aspect of these trips was informing the families of fallen soldiers and witnessing the suffering and deaths of soldiers.

Full-scale invasion and evacuation mission to Zmiinyi Island

After the initial explosions that occurred in various cities of the country on the early morning of February 24, 2022, signaling the beginning of a full-scale invasion, Vasyl Vyrozub headed to a gas station. He filled all available containers with fuel and then proceeded to the Territorial Defense headquarters in the Prymorskyi district of Odesa, where volunteers and local Territorial Defense members were gathering.

There was a need for Molotov cocktails. Father Vasyl went to a church, collected glass bottles, and then defense preparations began at the Territorial Defense headquarters, including making Molotov cocktails with the bottles brought by him.

On the morning of February 25, 2022, Captain of the Ukrainian Armed Forces called Vasyl Vyrozub and asked who could be sent to Zmiinyi Island to retrieve the bodies of 13 Ukrainian soldiers who were believed to have died during a missile strike by Russian forces on the island. (The day before, on the evening of February 24, Ukrainian border guards on Zmiinyi Island received an order from Russian forces to lay down their arms and responded with refusal. After this, the Russians launched a missile and artillery strike on the island’s garrison. Almost all buildings were damaged. The island was occupied.)

Father Vasyl decided to go himself. Along with chaplains Oleksandr Chokov and Leonid Bolharov, as well as doctor Ivan Tarasenko, he joined the search and rescue team on the Sapfir vessel. They set sail toward Zmiinyi Island at around eleven in the morning of the same day. However, it never reached the island.

On February 26, around six in the morning, the captain of the Sapfir vessel received a command from a Russian military ship to drop anchor and wait for an inspection team. The search lasted for four hours. During this time, the vessel’s crew was taken onto the deck, forced to kneel down, and ordered to keep their hands behind their heads. After the search, everyone was sent to the cabins, now accompanied by guards. This marked the beginning of captivity.

70 days of Russian captivity

During the search on the Sapfir vessel Father Vasyl heard about the Russian military’s intentions to capture Ukraine in seven to eight days.

Later, he and other chaplains, along with a doctor, were transported on an armored boat to the Boiko Towers (a gas extraction platform near Crimea in the Black Sea, seized by Russia since 2014). “Their ship called Shakhtar was docked there, like a tugboat. When I saw that the entire tugboat, the entire platform — there were those Russian militaries like ants... There were countless of them, and they had such weaponry that I hadn’t even seen in movies. That’s when fear and doubt struck my heart, could it be that they will really take Ukraine in seven to eight days.”

On this tugboat, Ukrainian chaplains and the doctor were transported under guard to Sevastopol. “We spent 11 days on that military-naval base, as soon as we were brought there, the interrogations began immediately.” In Crimea, physical force was not used on Father Vasyl and other captives; they were only intimidated with strong psychological pressure.

By plane from Simferopol, the captives were transferred to a tented filtration camp in Shebekino, Belgorod region (Russia). Here, the interrogations with torture started. They lived in tents with 22 people each. When the captives were forced to sing the Russian anthem, chaplains, including Vasyl Vyrozub, recited the Lord’s Prayer and the 50th Psalm, praying. This greatly irritated the Russian military personnel.

Later, Father Vasyl, along with other Ukrainians, was transferred to the Investigative Isolation Ward №2 in the city of Staryi Oskol, Belgorod region. “And here the real horror began.” They tortured not to obtain information, but for the sake of torture itself.

Father Vasyl, two other chaplains, and a doctor were held in a four-person cell. They could not communicate with other prisoners of war; they were taken out only for interrogations.

During this time, Father Vasyl was placed in a rubber room (a special room padded with rubber that the Russian military used for cruel interrogations). He was kept there for about four days in the cold, without food, water, or sleep. He was taken from the rubber room to interrogations, where they tormented him, electrocuted him, and drove nails under his nails. On the fourth day in the rubber room, Father Vasyl started experiencing hallucinations. In moments when it seemed impossible to get out of there alive, prayer provided support.

After 43 days of captivity, other Ukrainian chaplains were sent for exchange, while Vasyl Vyrozub was left in the Investigative Ward and placed in solitary confinement, where he stayed for about another month.

During captivity, the hardest part was “not knowing what will happen now, in half an hour, in an hour, what will be tomorrow”, and realizing that he could not defend himself — “you are a completely powerless person.”

Return Home

On May 5th, Father Vasyl was ordered to leave the cell, given his own clothes to change into, and taken to the airport. He did not know where exactly they were going. He had a hat on his head, wrapped with tape. He thought he and the other prisoners were being taken to Crimea for a parade, which the Russians supposedly planned to hold in Mariupol on May 9th. Until the last moment, Father Vasyl did not know that he, along with the other captives, was being taken for an exchange. The hostages began to suspect this only when one of the military personnel recognized the area through a hole in the tarp of the truck and realized that they were no longer in Crimea, but on mainland Ukraine.

On the Ukrainian side, soldiers and medics were waiting for the captives. One of them said, “Guys, you did great. Glory to Ukraine!” Father Vasyl could not even respond — his emotions overwhelmed him.

Next came rehabilitation and a reunion with his family. The parishioners of the church warmly welcomed Father Vasyl back home.

After his return, Vasyl Vyrozub noticed significant changes in Ukrainian society. “I returned to Ukraine where the embroidered shirt was not just on facades or decorations, but in people’s hearts. I saw this blue and yellow Ukraine everywhere... This is the Ukraine that should have been back in 1992.”

__________________________________________

Vasyl Vyrozub je kněz ukrajinské pravoslavné církve z Oděsy, který nedokázal zůstat stranou historických událostí své země. V letech 2013-2014 se zúčastnil Revoluce důstojnosti. Poté se dobrovolně přihlásil do zóny ATO (ozbrojený konflikt na Donbase) a stál u zrodu kaplanské služby v ozbrojených silách Ukrajiny. Po ruské invazi na Ukrajinu 24. února 2022 a raketovém útoku na Hadí ostrov se otec Vasyl připojil k humanitárnímu týmu, jenž měl vyzvednout ostatky ukrajinských pohraničníků, kteří byli považováni za mrtvé. Na ostrov se nikdy nedostal, byl totiž spolu se zbytkem posádky zajat ruskou armádou. V Rusku byl držen v zajetí po sedmdesát dní.

Dětství v Ternopilské oblasti, láska k hudbě a rodinným hodnotám

Vasyl Demjanovyč Vyrozub se narodil 25. května 1970 ve městě Borščiv v Ternopilské oblasti.

Jeho otec Demjan Havrylovyč Vyrozub se taktéž narodil v Ternopilské oblasti v roce 1945. Pracoval v kolchozu, poté ve výzkumném ústavu, kde se zabýval pěstováním a šlechtěním nových odrůd pšenice, ječmene a tabáku. Matka, Romanija Ilkivna Vyrozub (za svobodna Špak), se narodila v roce 1952. Pracovala jako krejčová. 

Vasylovo dětství bylo jako každé jiné: prázdniny na vesnici, fotbal, procházky v parku, rybaření a hádky s mladší sestrou.

Otec byl přísný a poněkud tvrdý, ale matka se snažila udržovat rodinnou pohodu. Na formování malého Vasyla měli vliv i jeho prarodiče. Letní prázdniny trávil s nimi ve vesnici Oleksynci. Babička zpívala v kostelním sboru a dědeček hrál při liturgiích na harmonium. Brali vnuka do kostela, i když to bylo zakázáno, a vychovávali ho v křesťanské morálce, jak jen to bylo možné.

Ve škole se Vasylovi hodně dařilo, byl také hudebně nadaný. Studoval na hudební škole hru na klarinet a na klavír a později dokončil ternopilskou hudební školu. Během studií různě vystupoval a v budoucnu se dokonce viděl na scéně.

Během studií byl Vasyl stejně jako mnoho jiných v té době nucen vstoupit do komsomolu. Souhlasil s tím spíše kvůli bezpečnosti. Vyrozubovi nebrali komunistickou ideologii vážně – vyznávali úplně jinou. Diskutovali o tehdy tabuizovaných tématech, mluvili o tom, co zažili za války, o koncentračních táborech, vzpomínali na Hladomor v letech 1932-1933. Jeho prababička měla pod polštářem vždy kousek chleba – to se Vasylovi zřetelně vrylo do paměti. Takové rozhovory mohli samozřejmě vést pouze v rámci rodiny.

Služba v armádě a cesta ke kněžství 

V letech 1989-1990 sloužil Vasyl Vyrozub v armádě, v orchestru zásobovacího praporu v Institutu A. F. Možajského v Leningradu (RSFSR).

Vasylův bratranec Vasyl Deševyj ve stejné době studoval v leningradském duchovním semináři. Vasyl ho ve svém volnu navštěvoval a později se také rozhodl, že se stane knězem.

Do semináře v Leningradu vstoupil v roce 1990. Po vyhlášení ukrajinské nezávislosti v roce 1992 pokračoval Vasyl ve studiu v semináři v Terebovli v Ternopilské oblasti. Tam byl v roce 1992 vysvěcen metropolitou Vasylem (Bondarčukem) na kněze. Poté byl Vasyl Vyrozub poslán do vesnice Krovynka v Ternopilské oblasti, kde sloužil přibližně 13 let.

Stěhování do Oděsy

Po mnoha letech služby na jednom místě chtěl otec Vasyl změnit prostředí. Chtěl se přesunout do města. Po rozhovoru s biskupem mu bylo nabídnuto místo na Krymu. 

Cestou na Krym se otec Vasyl zastavil na jídlo v restauraci u silnice kousek od Oděsy. Právě zde se odehrála událost, která rozhodla o jeho osudu. Zatímco otec Vasyl obědval, ukradli mu auto. Neměl se, jak dostat na Krym. Zůstal tedy v Oděse u biskupa a požádal ho, aby u něj nějakou dobu sloužil a vydělal si peníze na návrat do Ternopilské oblasti.

Biskup nabídl Vasylu Vyrozubovi, aby sloužil nejprve jednu neděli, pak druhou, a pak se jel podívat na otevření kostela ve vesnici Huljanka v Oděské oblasti. „A tak to šlo měsíc, druhý, třetí... a já jsem stále zůstával v Oděse. Pán Bůh mě ze začátku zkoušel, ale naštěstí jsem nakonec zůstal v Oděse.“ Otec Vasyl začal sloužit v chrámu Nejsvětější Trojice.

Revoluce důstojnosti a počátek kaplanské služby v ukrajinských ozbrojených silách

„Kněz by měl být se svým lidem, se svou farností, se svou obcí. A když začal Majdan, byl jsem se svým lidem na Majdanu.“

Během Revoluce důstojnosti v listopadu 2013 - únoru 2014, kdy vyšli Ukrajinci protestovat na náměstí Nezávislosti v Kyjevě proti tehdejší vládě, která odmítala evropskou integraci a měla jasné proruské sklony, se otec Vasyl modlil s lidmi a podporoval protestující morálně i fyzicky.

Po vypuknutí bojů na východě země na jaře 2014 se otec Vasyl vydal na frontu, nejprve jako dobrovolník. Jeho první cesta na frontovou linii se uskutečnila v roce 2015. Angažoval se v zajišťování všeho potřebného pro vojáky: „V té době byla armáda nahá a bosá. Museli jsme vojáky obléknout, obout a nakrmit.“

Pak nastal problém nejen s materiální, ale i duchovní podporou. A to byl začátek mé práce jako kaplana. Otec Vasyl spolu se svými kolegy kněžími z různých konfesí začal sloužit liturgie, zpovídat a rozdávat svaté přijímání. „Kaplan byl vším: přítelem, kamarádem i spolubojovníkem.“ 

Otec Vasyl jezdil na frontu na dva až tři měsíce. Byly to asi tři nebo čtyři rotace ročně. Nejtěžší na těchto cestách bylo mluvit s rodinami padlých vojáků, vidět, jak vojáci trpí a umírají.

Ruská invaze a humanitární mise na Hadí ostrov: „Tehdy propuklo opravdové šílenství.”

Po prvních explozích, které se ozvaly v časných ranních hodinách 24. února 2022 v různých městech Ukrajiny, se Vasyl Vyrozub vydal na čerpací stanici a uvědomil si, že začala rozsáhlá invaze. Natankoval palivo do všech prázdných kanystrů, které měl. Poté se vydal do štábu Teritoriální obrany v Prymorském okrese Oděsy, kde se již shromažďovali dobrovolníci a místní teritoriální obrana. 

Potřebovali zápalné lahve. Otec Vasyl šel do kostela a posbíral skleněné lahve. Poté se štáb teritoriální obrany začal připravovat na obranu Oděsy a vyrábět Molotovovy koktejly mimo jiné z lahví, které přinesl otec Vasyl. 

Ráno 25. února 2022 Vasylovi zatelefonoval kapitán Ozbrojených sil Ukrajiny a zeptal se, koho by mohl poslat na Hadí ostrov, aby tam vyzvedl těla třinácti ukrajinských vojáků, kteří byli pravděpodobně zabiti při raketovém útoku ruských vojsk na ostrov. (Den předtím, 24. února večer, dostali ukrajinští pohraničníci z Hadího ostrova rozkaz od ruské armády složit zbraně, který odmítli splnit. Rusové poté zahájili raketový a dělostřelecký útok na posádku na ostrově. Téměř všechny budovy byly poškozeny. Ostrov byl obsazen.) 

Otec Vasyl se rozhodl, že tam pojede sám. Spolu s kaplany Oleksandrem Čokovem a Leonidem Bolharovem a lékařem Ivanem Tarasenkem se připojil k pátracímu a záchrannému týmu na lodi Safír. Loď vyplula směrem k Hadímu ostrovu kolem jedenácté hodiny dopoledne téhož dne. K ostrovu však nikdy nedorazila.

Dne 26. února kolem šesté ráno dostal kapitán lodi Safír rozkaz od ruské válečné lodi zakotvit a čekat na inspekční tým. Rusové prohledávali loď asi čtyři hodiny, posádka Safíru mezitím musela klečet na palubě s rukama za hlavou. Poté byli všichni odvedeni do svých kajut, které nesměli opustit. A tak začalo zajetí.

„Nejhorší bylo, že jste nevěděli, co přijde.“ 70 dní v ruském zajetí

Během toho, co ruští vojáci prohledávali loď, doslechl se otec Vasyl o záměrech ruské armády obsadit Ukrajinu za sedm až osm dní.

Později byl spolu s dalšími kaplany a lékařem převezen na obrněné lodi k těžební plošině Bojko (plošina na těžbu plynu poblíž Krymu v Černém moři, které se Rusko zmocnilo v roce 2014). „Kotvila tam jejich loď Šachtar, remorkér. Když jsem viděl, že celý ten remorkér, celá ta plošina, byla posetá ruskými vojáky <...> bylo jich nespočet a byly tam zbraně, které jsem neviděl ani ve filmech, na chvíli mě zachvátily strach a pochybnosti. Opravdu jsem se začal bát, že by mohli dobýt Ukrajinu za těch sedm osm dní.“ 

Na tomto remorkéru byli ukrajinští kaplani a lékař převezeni do Sevastopolu. „Byli jsme tam jedenáct dní v té námořní věznici, hned jak nás tam přivezli, začaly výslechy.“ Na Krymu nebyla proti otci Vasylovi a dalším vězňům použita žádná fyzická síla, pouze zastrašování a silný psychický nátlak.

Vězni byli letecky převezeni ze Simferopolu do filtračního stanového tábora v Šebekino v Belgorodské oblasti (Rusko). Tady už začaly výslechy a mučení. Žili ve stanech pro 22 osob. Když byli vězni nuceni zpívat ruskou hymnu, kaplani spolu s Vasylem Vyrozubem četli Otče náš, 50. žalm a modlili se. Ruské vojáky to nesmírně rozčilovalo.

Poté otce Vasyla a další Ukrajince odvezli do vazební věznice č. 2 ve Starém Oskolu v Belgorodské oblasti. „Tam už začala opravdová hrůza.“ Nemučili nás, aby získali informace, ale pro samotné mučení.

Otec Vasyl, další dva kaplani a lékař byli drženi v cele pro čtyři lidi. Nesměli komunikovat s ostatními válečnými zajatci a ven se dostali jen, když šli k výslechu.

V této době byl otec Vasyl umístěn do tzv. „rezinky“, speciální cely s polstrováním, kterou ruská armáda používala pro brutální výslechy (rezinka znamená rusky guma – pozn. překl.). Byl zde držen asi čtyři dny v zimě, bez jídla, vody a spánku. Z cely ho vodili k výslechům, kde ho týrali, mučili elektrickým proudem a zatloukali mu hřebíky pod nehty. Čtvrtý den začal otec Vasyl mít halucinace. Ve chvíli, kdy se zdálo, že se odtamtud nedostane, ho modlitba udržela při životě.

Po 43 dnech zajetí byli ostatní ukrajinští kaplani vyměnění, zatímco Vasyla Vyrozuba ponechali ve vazební věznici, a pak umístili na samotku, kde zůstal asi měsíc.

Během zajetí pro něj bylo nejtěžší, že nevěděl, co se stane za půl hodiny, za hodinu, nebo další den. A také zjištění, že se nemůže nijak bránit – „tady je z vás zcela bezprávný člověk“.

Návrat domů

Pátého května dostal otec Vasyl rozkaz opustit celu, mohl se převléknout do svého oblečení, a byl odvezen na letiště. Neviděl kudy ho vezou. Na hlavě měl čepici omotanou páskou. Myslel si, že ho spolu s dalšími vězni odvážejí na Krym na vojenskou přehlídku, kterou Rusové údajně plánovali uspořádat 9. května v Mariupolu. Otec Vasyl do poslední chvíle nevěděl, že ho a ostatní zajatce odvážejí na výměnu. Ukrajinci to začali tušit až ve chvíli, kdy jeden z vojáků skrze díru v plachtě nákladního auta rozpoznal oblast a uvědomil si, že už nejsou na Krymu, ale na pevninské Ukrajině.

Na ukrajinské straně na zajatce čekali vojáci a zdravotníci. Jeden z nich řekl: „Chlapi, vedli jste si dobře. Sláva Ukrajině!“ Otec Vasyl se ani nezmohl na odpověď - přemohly ho emoce.

Následovala rehabilitace a setkání s nejbližšími. Farníci srdečně přivítali otce Vasyla doma.

Po návratu si Vasyl Vyrozub všiml velkých změn v ukrajinské společnosti. „Vrátil jsem se na Ukrajinu, kde už nebyly vyšyvanky na fasádách, na obkladech, ale v srdci. Všude jsem viděl tu žlutou a modrou Ukrajinu <...>,  taková měla být Ukrajina v roce 1992.“