The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Терамае Natalia Teramae (* 1980)

• народилася 2 лютого 1980 року в селі Борова на Київщині

• у 1997–2001 роках вивчала соціологію у Національному університеті «Києво-Могилянська академія»

• 2001 року вступила на магістерську програму з журналістики у Києво-Могилянській академії та почала стажувалася у газеті «Україна молода»

• восени 2005 року почала працювати спічрайтеркою у Секретаріаті Президента України

• працювала у виданнях «Без цензури», «ПіК»

• у 2012 році одружилась із дослідником Марком Терамае і переїхала в Америку

• через пів року повернулась до України і працювала журналісткою в освітньо-медійному проєкті ГО «Телекритика»

• 2014 року з родиною переїхала до Фінляндії, викладала курс «Сучасна українська культура доби незалежності з 1991 року і дотепер» у Гельсінському університеті

• долучилася до правління ГО «Товариство українців Фінляндії»

• 2023 року очолила проєкт «Ukraine Season» — мультидисциплінарний фестиваль української культури у Фінляндії

• наприкінці 2024 року повернулася до України

• у 2025 році живе в Києві разом з родиною, планує повернутися в журналістику

You can find the English version below:

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském a anglickém textu:

Наталія Терамае — українська журналістка та кураторка мистецьких проєктів, яка тривалий час жила й працювала у Гельсінкі. Як членкиня правління ГО «Товариство українців у Фінляндії» стала одним із голосів культурної дипломатії — знайомила світ із сучасною Україною. Вона переконана: про Україну мають розповідати самі українці. Тепер Наталія знову вдома — і продовжує роботу вже тут.

Відбиток радянських репресій у родинній пам’яті

Наталія Сергіївна Терамае (у дівоцтві — Дмитренко) народилася 2 лютого 1980 року в селищі Борова на Київщині. Мати Наталії — Світлана — невдовзі після народження доньки розлучилася з чоловіком. Виховували дівчинку переважно бабуся з дідусем. Бабуся Тереза Іванівна Якименко (у дівоцтві Малицька) — 1938 року народження, уродженка Галичини (село Межиріччя Шептицького району), працювала вчителькою початкових класів, української мови і літератури. У дитинстві пережила радянські репресії, розкуркулення родини та втрату житла, що залишило глибокий слід у родинній пам’яті. Хоч вона називала себе «западенкою» та «бандерівкою», була вдячна радянській владі за те, що та дала їй освіту. Виховувала онуку в дусі поваги до української культури та мови.

Дідусь Наталії Іван Хомович Якименко — 1924 чи 1925 року народження (точну дату встановити неможливо через знищені записи реєстрації про народження), родом із села Мала Солтанівка під Києвом. Пережив Голодомор завдяки продовольчим пайкам, які отримував батько, працюючи на залізниці. У Другу світову війну його примусово вивезли до Німеччини. Працюючи на примусових роботах, він брав участь в антинацистському русі опору, за що потрапив у нацистські концтабори. Та це не завадило радянській владі заарештувати його після повернення в Україну. Вдома до «остарбайтерів» ставилися з підозрою, як до зрадників. Для багатьох перебування на території нацистської Німеччини ставало стигмою. Відбувши термін у трудовому таборі на Уралі, дідусь Наталії вступив до Київського політехнічного інституту, обравши інженерну спеціальність. При цьому свідомо русифікувався та вступив у Комуністичну партію.

Дитинство Наталії пройшло на Київщині. У родині релігійні свята не відзначали, але бабуся навчила дівчинку та інших своїх онуків колядувати на Святвечір. У 1990-ті вони були чи не єдиними дітьми в селищі, які знали колядки. Кожне літо Наталія проводила у родичів на Львівщині. 

«Студентство — це коли весь світ перед тобою, ти можеш все»: навчання в Києво-Могилянській академії

Наталія виховувалась у часи, коли суспільство вимагало досягати успіху: «Ти донька вчительки, маєш гарно вчитися, а якщо не поступиш в університет — це провал». Тодішня система освіти передбачала, що треба дати «хабаря, щоб забили місце». Але Наталія сама пройшла конкурсний відбір і 1997 року вступила на спеціальність «Соціологія» Національного університету «Києво-Могилянська академія». Вибір був продиктований репутацією закладу: «Могилянка — це про європейськість, антисовковість, [українські] традиції».

Студентські роки стали часом особистого становлення. Студенти навколо були вмотивованими та цікавими, навчання — захопливим, адже можна було вибирати додаткові предмети й самостійно формувати собі програму. Під час навчання Наталія зацікавилася журналістикою, а у 2001 році стала однією з перших студенток магістерської програми з журналістики в Могилянці.

Саме в часи студентства прийшло усвідомлення, що суспільству і державі потрібні зміни: це було слідування за певними моральними авторитетами. Зокрема, дівчина долучилася до руху «Україна без Кучми», який вимагав незалежного розслідування вбивства журналіста Георгія Гонгадзе та відставки тодішнього президента Леоніда Кучми.   

Від Помаранчевого Майдану до вигорання

Журналістську кар’єру Наталія розпочала 2001 року стажеркою у щоденній газеті «Україна молода». Виконувала обов’язки в різних відділах: спочатку перекладала підписи до фото агенції Reuters, потім працювала в «міжнародці», відділах новин і культури. 

Під час Помаранчевої революції Наталія з друзями та колегами брали активну участь у подіях на Майдані, вона працювала кореспонденткою. Це був час піднесення та єднання: «Ти відчував, що ми зможемо, що ми зробимо».

Восени 2005 року Наталія почала працювати спічрайтеркою в Секретаріаті Президента України. Цей досвід показав їй тіньові сторони державної влади: політичні інтриги, конфлікти, виснажливість державної служби. За рік Наталія повернулася в медіа, працювала у виданні «Без цензури». Спочатку писала про туризм і подорожі Україною, пізніше додалися статті на суспільні й культурні теми.

Відчувалося, що зміни після Помаранчевої революції втрачали темп, а стара система поступово брала реванш. Прийшли втома й розчарування: «русский мир» все більше захоплював українське суспільство. Усе це накладалось на професійне вигорання.

Пауза на Америку і повернення в Київ

У 2012 році Наталія вийшла заміж за Марка Терамае — науковця з Америки, який цікавився пострадянським простором. Марк багато подорожував, а у 2010 році оселився в Києві. У 2012 році подружжя переїхало до США, але за пів року повернулося в Україну: «Поступово з’явилося відчуття відчуження — ніби належиш до іншої культурної матриці, не зчитувались місцеві жарти, не відчувався політичний контекст. Тоді прийшло глибоке усвідомлення: в мене є моя самоцінність з моєю культурою, моєю ідентичністю». 

За словами Наталії, 2013 рік в Україні відчувався як затишшя перед бурею: вже восени на Європейській площі почалися мітинги на знак протесту проти політики чинного президента Віктора Януковича, який відмовився від євроінтеграційного курсу.

«Ніхто не очікував крові»: Революція гідності

Під час Революції гідності, попри вагітність, Наталія Терамае не залишалась осторонь: вона часто їздила на Майдан, допомагала на кухні у Будинку профспілок, а після 18 лютого, коли на Майдані почалося збройне протистояння, передавала їжу з дому. Пригадує образ Майдану після розстрілів Небесної сотні: «Все було попалене, чорне, у квітах, багато свічок, сліз, це було так страшно». 

Дуже вразила окупація Криму в березні 2014 року й затримання росіянами на півострові української журналістки Олени Максименко. Це був переломний момент, коли стало зрозуміло, що далі може бути ще гірше. «У нас усіх було бачення, що [Революція гідності] буде як Помаранчева революція. Спочатку так і було. Була оця карнавальність, була сцена, були виступи, люди стоять, люди вимагають, скандують. Ніхто не очікував крові. Тому це все було важко і стресово», — розповідає Наталія про цей період. 

Лекції, фестиваль, журналістика: спроба професійної реалізації у Гельсінкі

У 2013 році Марк Терамае отримав оплачувану дослідницьку посаду в Александрівському інституті Гельсінського університету з перспективою захисту докторської. Переїхавши у березні 2014 року до Фінляндії, Наталія уважно стежила за подіями в Україні та брала участь у мітингах на підтримку України, організованих тамтешніми українцями. У 2015 році вона долучилася до громадської організації «Товариство українців у Фінляндії», яка існує з 1997 року. У Фінляндії тоді домінували російські наративи, Україну розглядали крізь російську імперську оптику. «Ще працюючи в Україні, я знала, що іноземні журналісти часто мають викривлене уявлення про нашу країну», — згадує Наталія. Це все спонукало до активної роботи. 

У межах програми «Ukrainian Studies» Гельсінського університету Наталія Терамае ініціювала курс «Сучасна українська культура доби незалежності: з 1991 року і дотепер». Згодом з’явилася ще одна важлива ініціатива — створення кіноклубу при посольстві. Його метою було показати українське кіно як українцям, так і фінам. Проте фіни уникали відвідувати посольство — їм це здавалося надто політизованим. Так народилась ідея створити фестиваль «Українські кінодні у Гельсінкі» — як окремий простір для глибшого, відкритішого діалогу. 

З журналістською реалізацією у Фінляндії не склалося. Ще у 2014 році Наталія пропонувала місцевим редакціям писати на українську тематику, проте зіткнулася, на її думку, з упередженим ставленням. Крім того, для успішної кар’єри в цій країні потрібно добре володіти фінською мовою.

Центр допомоги українцям у Фінляндії у воєнний час

У 2022 році родина планувала повернення до України, однак повномасштабне вторгнення змінило плани. У перші дні вторгнення Товариство українців у Гельсінкі почало допомагати біженцям: «Люди приїжджали без нічого, з малючками». На базі Товариства виник Центр допомоги українцям, приміщення для якого надали благодійники. Там українці могли отримати найнеобхідніше: інформацію, продукти, засоби гігієни, гуманітарну допомогу, одяг. Ситуацію ускладнювали маніпуляції: в інформаційний простір вкидалися меседжі від російських організацій, які теж нібито надавали допомогу.

У 2023 році Наталія очолила проєкт «Ukraine Season» — мультидисциплінарний фестиваль української культури, на який Товариство отримало грант від Міністерства культури Фінляндії. За два роки роботи в рамках проєкту Україну було вперше представлено на Гельсінському книжковому ярмарку (гостями з України були Олександр Михед, Ярина Чорногуз, Євгенія Кузнєцова, Олена Брайченко, Лілія Омельяненко, Ілля Стронґовський), проходили Українські кінодні, музичні заходи («Хорея Козацька», виступи хору «Щедрик», фінсько-українські концерти під керівництвом Ірини Горкун-Сілен), артвиставка «Жінка під час війни» та театральні постановки.

Новий початок у рідній країні

Майже одинадцять років Наталія Терамае провела за кордоном. З кожним роком жити поза Україною ставало дедалі важче. Попри активну інформаційну та культурну роботу, відчуття відірваності від дому лише посилювалося.

У 2023 році Наталія пройшла курс бойового медика від медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» і нині шукає, де може бути найбільш корисною. Вона переконана, що жінок також слід мобілізувати. «Якби я знала, що держава мене кличе, я би пішла», — каже вона.

Наприкінці 2024 року вона повернулася додому. Цей період називає поверненням до себе, до внутрішньої динаміки. Невдовзі до Києва переїхала і родина Наталії: чоловік і двоє дітей. Наталія планує повернутися в журналістику. Крім того, нещодавно завершила роботу над романом «Іммігрантка». В Україні її надихає все: природа, люди, історія, досвід. «У нас неймовірна історія, неймовірний досвід… Але велика проблема, що нас знецінили. І ми самі себе знецінюємо. Мабуть, це ще з Радянського Союзу, а потім і російські наративи накладаються», — говорить вона.

У 2025 році Наталія Терамае разом з родиною живе і працює у Києві: «Фінляндія влітку неймовірно красива. Але це таке відчуття, що ти начебто в кіно. А тут все для тебе, воно живе, все вібрує, все має значення: місця, люди».

***

Natalia Teramae is a Ukrainian journalist and curator of art projects who lived and worked in Helsinki for a long time. As a board member of the Ukrainian Association in Finland NGO, she became one of the voices of cultural diplomacy, introducing the world to modern Ukraine. She is convinced that Ukrainians themselves must tell their own stories about Ukraine. Now Natalia is back home and continues her work here.

The imprint of Soviet repressions in family memory

Natalia Teramae (née Dmytrenko) was born on February 2, 1980, in the village of Borova in the Kyiv region. Natalia’s mother, Svitlana, divorced her husband shortly after her daughter’s birth. The girl was raised mainly by her grandparents. Her grandmother, Tereza Ivanivna Yakymenko (née Malytska), born in 1938, a native of Galicia (the village of Mezhyrichchia, Sheptytskyi Raion), worked as a primary school teacher of Ukrainian language and literature. In her childhood, she survived Soviet repressions, the dekulakization of her family, and the loss of her home, which left a deep mark on the family’s memory. Although she called herself a “zapadenka” [Westerner] and a “Banderivka” [follower of Stepan Bandera], she was grateful to the Soviet authorities for giving her an education. She raised her granddaughter in a spirit of respect for Ukrainian culture and language.

Natalia’s grandfather, Ivan Yakymenko, was born in 1924 or 1925 (the exact date cannot be established due to destroyed birth registration records), originally from the village of Mala Soltanivka near Kyiv. He survived the Holodomor thanks to the food rations his father received while working on the railroad. During World War II, he was forcibly taken to Germany. While performing forced labor, he participated in the anti-Nazi resistance movement, for which he was sent to Nazi concentration camps. However, this did not stop the Soviet authorities from arresting him upon his return to Ukraine. At home, Ostarbeiters were treated with suspicion, as traitors. For many, having been in Nazi Germany became a stigma. After serving a term in a labor camp in the Urals, Natalia’s grandfather entered the Kyiv Polytechnic Institute, choosing an engineering focus. At the same time, he purposefully Russified himself and joined the Communist Party.

Natalia’s childhood was spent in the Kyiv region. The family did not celebrate religious holidays, but her grandmother taught the girl and her other grandchildren to sing carols on Christmas Eve. In the 1990s, they were among the only children in the village who knew carols. Every summer, Natalia spent time with relatives in the Lviv region.

“Student life is when the whole world is before you, you can do anything”: Studying at the Kyiv-Mohyla Academy 

Natalia was raised at a time when society demanded success: “You are a teacher’s daughter, you have to study well, and if you don’t get into university, it’s a failure.” The education system at the time implied that you had to give “a bribe to secure a spot.” But Natalia passed the competitive selection process independently and in 1997 enrolled in the “Sociology” program at the National University of Kyiv-Mohyla Academy. The choice was dictated by the institution’s reputation: “Mohylianka is about Europeanism, anti-Sovietism, [and Ukrainian] traditions.”

Her student years became a time of personal formation. The students around her were motivated and interesting, and the studies were exciting, as one could choose additional subjects and independently shape their own curriculum. During her studies, Natalia became interested in journalism, and in 2001, she became one of the first students in the Master’s program in journalism at Kyiv Mohyla Academy.

It was during her student years that she realized that society and the government needed changes: this was caused by following certain moral authorities. In particular, she joined the Ukraine without Kuchma movement, which demanded an independent investigation into the murder of journalist Georgiy Gongadze and the resignation of then-President Leonid Kuchma.

From the Orange Maidan to burnout

Natalia began her journalism career in 2001 as an intern at the daily newspaper Ukraina Moloda. She performed duties in various departments: first, she translated photo captions from the Reuters agency, then worked in the international section, and the news and culture departments.

During the Orange Revolution, Natalia, along with friends and colleagues, took an active part in the events on the Maidan, working as a correspondent. It was a time of elation and unity: “You felt that we could do it, that we would do it.”

In the fall of 2005, Natalia began working as a speechwriter at the Secretariat of the President of Ukraine. This experience showed her the shadowy sides of state power: political intrigues, conflicts, and the draining nature of public service. A year later, Natalia returned to media, working for the publication Bez Tsenzury (Without Censorship). Initially, she wrote about tourism and travel in Ukraine, later adding articles on social and cultural topics.

There was a feeling that the changes after the Orange Revolution were losing momentum, and the old system was gradually making a comeback. Fatigue and disappointment set in — the “Russian world” was increasingly taking over Ukrainian society. All this was compounded by professional burnout.

A pause for America and a return to Kyiv

In 2012, Natalia married Mark Teramae, an American researcher interested in the post-Soviet space. Mark had traveled extensively and settled in Kyiv in 2010. In 2012, the couple moved to the USA but returned to Ukraine after six months: “Gradually, alienation set in — as if you belong to a different cultural matrix, you couldn’t read the local jokes, you didn’t feel the political context. Then came a deep realization: I have my self-worth with my culture, my identity.”

According to Natalia, the year 2013 in Ukraine felt like the calm before the storm: by autumn, rallies began on European Square in protest against the policies of the incumbent president, Viktor Yanukovych, who had abandoned the course of European integration.

“No one expected blood”: The Revolution of Dignity

During the Revolution of Dignity, despite her pregnancy, Natalia Teramae did not stand aside: she often went to the Maidan, helped in the kitchen at the Trade Union Building, and after February 18, when the armed clashes began on the Maidan, she brought food from home. She recalls the image of the Maidan after the shootings of the Heavenly Hundred [protestors]: “Everything was burned, black, covered in flowers, with many candles and tears. It was so terrifying.”

She was deeply shocked by the occupation of Crimea in March 2014 and the detention of Ukrainian journalist Olena Maksymenko on the peninsula by the Russians. It was a turning point when it became clear that things could get even worse. “We all had the vision that [the Revolution of Dignity] would be like the Orange Revolution. And so it was at first. There was this carnival-like atmosphere, there was a stage, there were speeches, people standing, demanding, chanting. No one expected blood. That’s why it was all so difficult and stressful,” Natalia says of this period.

Lectures, a festival, journalism: An attempt at professional fulfillment in Helsinki

In 2013, Mark Teramae received a paid research position at the Aleksanteri Institute of the University of Helsinki with the prospect of defending his Ph.D. thesis. After moving to Finland in March 2014, Natalia closely followed events in Ukraine and participated in rallies in support of Ukraine organized by local Ukrainians. In 2015, she joined the Ukrainian Assoсiation in Finland, a non-governmental organization that has existed since 1997. At that time, Russian narratives dominated in Finland, and Ukraine was viewed through a Russian imperial lens. “Even when I was working in Ukraine, I knew that foreign journalists often have a distorted view of our country,” recalls Natalia. All of this spurred active work.

Within the Ukrainian Studies program at the University of Helsinki, Natalia Teramae initiated a course called “Contemporary Ukrainian Culture of the Independence Era: From 1991 to the Present.” Later, another important initiative emerged: the creation of a film club at the embassy. Its goal was to show Ukrainian cinema to both Ukrainians and Finns. However, Finns avoided visiting the embassy, as it seemed too politicized to them. Thus, the idea to create the Ukrainian Film Days in Helsinki festival was born as a space for a deeper, more open dialogue.

Her journalistic career in Finland did not work out. Back in 2014, Natalia offered to write on Ukrainian topics for local newsrooms but faced what she believes was prejudice. Moreover, a successful career in this country requires a good command of the Finnish language.

A help center for Ukrainians in Finland in wartime

In 2022, the family was planning to return to Ukraine, but the full-scale invasion changed their plans. In the first days of the invasion, the Association of Ukrainians in Helsinki began helping refugees: “People arrived with nothing, with small children.” A Help Center for Ukrainians was established under the auspices of the Association, with premises provided by benefactors. There, Ukrainians could receive the most basic necessities: information, food, hygiene products, humanitarian aid, and clothing. The situation was complicated by manipulation: there were messages injected into the media by Russian organizations that also claimed to be providing assistance.

In 2023, Natalia headed the Ukraine Season project — a multidisciplinary festival of Ukrainian culture for which the Association received a grant from the Ministry of Culture of Finland. Over the two years of the project, Ukraine was presented for the first time at the Helsinki Book Fair (guests from Ukraine included Oleksandr Mykhed, Yaryna Chornohuz, Yevhenia Kuznetsova, Olena Braichenko, Liliia Omelianenko, and Illia Stronhovskyi), Ukrainian Film Days were held, as well as musical events (Khorea Kozatska, performances by the Shchedryk choir, Finnish-Ukrainian concerts conducted by Iryna Horkun-Silen), the Woman During the War art exhibition, and theatrical productions.

A new beginning in her home country

Natalia Teramae spent almost eleven years abroad. With each passing year, living outside of Ukraine became increasingly difficult. Despite her active cultural and informational activities, the feeling of being disconnected from home only intensified.

In 2023, Natalia completed a combat medic course with the Hospitallers medical volunteer battalion and is now looking for where she can be most useful. She is convinced that women should also be mobilized. “If I knew the state was calling me, I would go,” she says.

She returned home at the end of 2024. She calls this period a return to herself, to her inner energy. Soon, Natalia’s family — her husband and two children — also moved to Kyiv. Natalia plans to return to journalism. In addition, she recently finished working on her novel The Immigrant. In Ukraine, everything inspires her: nature, people, history, experience. “We have an incredible history, an incredible experience… But a major problem is that we have been devalued. And we devalue ourselves. This probably stems from the Soviet Union, and then Russian narratives are superimposed on top,” she says.

In 2025, Natalia Teramae lives and works in Kyiv with her family: “Finland in the summer is incredibly beautiful. But it’s a feeling like you’re in a movie. Here, everything is for you, it’s alive, everything vibrates, everything has meaning: the places, the people.”

***

Český překlad:

Natalija Teramae je ukrajinská novinářka a kurátorka uměleckých projektů, která dlouhou dobu žila a pracovala v Helsinkách. Jako členka správní rady občanského sdružení Spolek Ukrajinců ve Finsku se stala jedním z hlasů kulturní diplomacie – seznamovala svět se současnou Ukrajinou. Je přesvědčena, že o Ukrajině by měli mluvit sami Ukrajinci. Nyní je paní Natalija opět doma na Ukrajině a pokračuje tam ve své práci.

Odraz sovětských represí v rodinné paměti

Natalija Serhijivna Teramae (rozená Dmytrenko) se narodila 2. února 1980 v obci Borova v Kyjevské oblasti. Její matka Svitlana se krátce po narození dcery rozvedla s manželem. Dívku vychovávali převážně babička s dědečkem. Babička Tereza Ivanivna Jakymenko (rozená Malycka) se narodila v roce 1938. Pocházela z Haliče, z vesnice Mežyričja v Šeptyckém okrese; pracovala jako učitelka na základní škole, učila ukrajinský jazyk a literaturu. V dětství prožila sovětské represe, rozkulačení rodiny a ztrátu bydlení, což zanechalo hlubokou stopu v rodinné paměti. Ačkoli se označovala za „zápaďačku“ a „banderovku“, byla vděčná sovětské moci za to, že jí poskytla vzdělání. Vychovávala vnučku v duchu úcty k ukrajinské kultuře a jazyku.

Natalijin dědeček Ivan Chomovyč Jakymenko se narodil v roce 1924 nebo 1925 (přesné datum není možno určit kvůli zničeným záznamům o narození); pocházel z vesnice Malá Soltanivka nedaleko Kyjeva. Hladomor přežil díky potravinovým přídělům, které dostával jeho otec, jenž pracoval na železnici. Během druhé světové války byl násilně deportován do Německa. Při nucených pracích se zapojil do protinacistického odboje, a kvůli tomu skončil v nacistických koncentračních táborech. To však nezabránilo sovětské moci, aby ho po návratu na Ukrajinu zatkla. Doma se k „ostarbeiterům“ chovali s podezřením, jako ke zrádcům. Pobyt na území nacistického Německa se pro mnohé stal stigmatem. Po odpykání trestu v pracovním táboře na Uralu nastoupil Natalijin dědeček na Kyjevský polytechnický institut, kde vystudoval obor strojírenství. Přitom se vědomě rusifikoval a vstoupil do komunistické strany.

V dětství žila Natalija v Kyjevské oblasti. V rodině neslavili náboženské svátky, ale babička ji i další vnoučata naučila koledovat na Štědrý večer. V devadesátých letech byly pravděpodobně jedinými dětmi v obci, které znaly koledy. Každé léto Natalija trávila u příbuzných ve Lvovské oblasti. 

„Studentský čas – když ti celý svět leží u nohou a ty můžeš všechno“: studium na „Kyjevsko-Mohyljanské akademii“

Paní Natalija vyrůstala v době, kdy společnost vyžadovala dosažení úspěchu: „Jsi dcera učitelky, musíš se dobře učit, a pokud nepůjdeš na univerzitu, bude to neúspěch.“ Tehdejší vzdělávací systém předpokládal, že je třeba dát „úplatek, aby člověk byl přijat“. Natalija však sama prošla výběrovým řízením a v roce 1997 nastoupila na obor sociologie na Národní univerzitě „Kyjevsko-Mohyljanská akademie“ [Mohyljanka]. Tuto univerzitu si zvolila mimo jiné kvůli její reputaci: „Mohyljanka je zaměřena proevropsky, protisovětsky a na [ukrajinské] tradice.“

Studentská léta se stala obdobím osobního rozvoje. Studenti kolem ní byli motivovaní a zvídaví, studium bylo poutavé, protože bylo možno si vybrat další předměty a samostatně si sestavit studijní program. Během studia se Natalija začala zajímat o žurnalistiku, a v roce 2001 se stala jednou z prvních studentek magisterského programu žurnalistiky na Mohyljance.

Právě během studií si dívka uvědomila, že společnost a stát potřebují změny týkající se zejména následování určitých morálních autorit. Konkrétně se připojila k hnutí Ukrajina bez Kučmy, které požadovalo nezávislé vyšetření vraždy novináře Georgije Gongadzeho a odstoupení tehdejšího prezidenta Leonida Kučmy.   

Od Oranžové revoluce k vyhoření

Novinářskou kariéru Natalija Teramae zahájila v roce 2001 jako stážistka v deníku „Ukrajina moloda“. Pracovala v různých odděleních: nejprve překládala popisky k fotografiím agentury Reuters, poté pracovala v „mezinárodce“ ve zpravodajském a kulturním oddělení. 

Během Oranžové revoluce se paní Natalija spolu s přáteli a kolegy aktivně účastnila událostí na Majdanu, kde pracovala jako korespondentka. Byla to doba vzestupu a jednoty: „Cítil jsi, že to dokážeme, že to uděláme.“

Na podzim roku 2005 začala Natalija Teramae pracovat jako speechwriterka v sekretariátu prezidenta Ukrajiny. Tato zkušenost jí ukázala stinné stránky státní moci: politické intriky, konflikty, vyčerpávající povahu státní služby. Po roce se paní Natalija vrátila do médií a pracovala pro periodikum „Bez cenzury“. Zpočátku psala o cestovním ruchu a o cestách po Ukrajině, později přibyly články o společenských a kulturních tématech.

Bylo cítit, že změny po Oranžové revoluci ztrácely tempo a starý systém se postupně začíná mstít. Dostavila se únava a zklamání: nad ukrajinskou společností stále víc přebíral kontrolu „ruský svět“. To vše přispělo jejímu profesnímu vyhoření.

Pauza pro Ameriku a návrat do Kyjeva

V roce 2012 se paní Natalija provdala za Marka Teramaeho, amerického vědce, který se zabýval postsovětským prostorem. Mark hodně cestoval, a v roce 2010 se usadil v Kyjevě. V roce 2012 se manželé přestěhovali do USA, po půl roce se ale vrátili na Ukrajinu: „Postupně jsem začala prožívat pocit odcizení – jako bys patřil do jiného kulturního prostředí; nedokážeš pochopit místní vtipy, nevnímáš politický kontext… Tehdy se dostavilo hluboké uvědomění: mám vlastni hodnotu díky své kultuře, své identitě.“ 

Podle paní Nataliji připomínal rok 2013 na Ukrajině klid před bouří: již na podzim na Evropském náměstí začaly protestní demonstrace proti politice současného prezidenta Viktora Janukovyče, který opustil kurz evropské integrace.

„Nikdo nečekal krev“: Revoluce důstojnosti

Během Revoluce důstojnosti Natalija Teramae navzdory těhotenství nezůstala stranou: často jezdila na Majdan, pomáhala v kuchyni v Domě odborů a po 18. únoru, kdy na Majdanu začalo ozbrojené střetnutí, nosila jídlo z domova. Vzpomíná na obraz Majdanu po vystřílení Nebeské setniny: „Všechno bylo spálené, černé, pokryté květinami, spousta svíček, slz, bylo to tak strašné…“ 

Velkým šokem se pro paní Nataliji stala okupace Krymu v březnu 2014 a zadržení ukrajinské novinářky Oleny Maksymenko Rusy. To byl zlomový moment, kdy se stalo zřejmým, že situace se může ještě zhoršit. „Všichni jsme si představovali, že to [Revoluce důstojnosti] bude jako Oranžová revoluce. Ze začátku to tak i bylo. Byla tam ta karnevalová atmosféra, bylo tam pódium, byla vystoupení, lidé stojí, lidé požadují, skandují. Nikdo nečekal krev. Proto to bylo všechno těžké a stresující,“ vzpomíná paní Natalija na toto období.

Přednášky, festival, žurnalistika: pokus o profesní realizaci v Helsinkách

V roce 2013 získal Mark Teramae placenou výzkumnou pozici v Alexandrovském institutu helsinské univerzity s perspektivou obhajoby doktorátu. Po přestěhování do Finska v březnu 2014 paní Natalija pozorně sledovala dění na Ukrajině a účastnila se demonstrací na podporu Ukrajiny, které organizovali tamní Ukrajinci. V roce 2015 se zapojila do činnosti občanského sdružení Spolek Ukrajinců ve Finsku, které existuje od roku 1997. Ve Finsku tehdy dominovaly ruské narativy a na Ukrajinu se pohlíželo optikou ruského imperialismu. „Ještě když jsem pracovala na Ukrajině jsem věděla, že zahraniční novináři mají často o naší zemi zkreslené představy,“ vzpomíná paní Natalija. To vše ji motivovalo k aktivní práci. 

Natalija Teramae v rámci programu „Ukrainian Studies“ Helsinské univerzity iniciovala kurz „Současná ukrajinská kultura v období nezávislosti: od roku 1991 do současnosti“. Později vznikla další důležitá iniciativa – založení filmového klubu při velvyslanectví. Jeho cílem bylo představit ukrajinskou kinematografii jak Ukrajincům, tak Finům. Nicméně Finové se vyhýbali návštěvám velvyslanectví, protože jim to připadalo příliš politizované. Tak se zrodila myšlenka vytvořit festival Ukrajinské filmové dny v Helsinkách, který měl sloužit jako samostatný prostor pro hlubší a otevřenější dialog. 

S novinářskou kariérou se paní Nataliji ve Finsku nedařilo. Ještě v roce 2014 navrhovala místním redakcím psát o ukrajinských tématech, ale podle jejího názoru se setkala se zaujatým přístupem. Kromě toho je pro úspěšnou kariéru v této zemi nutné dobře ovládat finský jazyk.

Centrum pomoci Ukrajincům ve Finsku v době války

V roce 2022 plánovala rodina návrat na Ukrajinu, ale totální invaze jim změnila plány. V prvních dnech invaze začalo Sdružení Ukrajinců v Helsinkách pomáhat uprchlíkům: „Lidé přijížděli bez ničeho, s malými dětmi.“ Sdružení založilo Centrum pomoci Ukrajincům, jehož prostory poskytli mecenáši. Ukrajinští uprchlíci tam mohli získat to nejnutnější: informace, potraviny, hygienické potřeby, humanitární pomoc, oblečení. Situaci komplikovaly manipulace, když se do informačního prostoru dostávaly zprávy od ruských organizací, které tvrdily, že také poskytují pomoc.

V roce 2023 stála Natalija Teramae v čele projektu Ukraine Season, multidisciplinárního festivalu ukrajinské kultury, na který Sdružení získalo grant od finského ministerstva kultury. Během dvou let práce v rámci projektu byla Ukrajina poprvé představena na Helsinském knižním veletrhu (hosty z Ukrajiny byli Oleksandr Myched, Jaryna Čornohuz, Jevhenija Kuzněcovna, Olena Brajčenko, Lilija Omeljanenko a Ilja Stronhovskyj), probíhaly ukrajinské filmové dny, hudební akce (Chorea Kozacka, vystoupení sboru Ščedryk, finsko-ukrajinské koncerty pod vedením Iryny Horkun-Silen), výstava umění Žena během války a divadelní představení.

 

Nový začátek v rodné zemi

Natalija Teramae strávila v zahraničí téměř jedenáct let. S každým rokem se pro ni život mimo Ukrajinu stával těžším. Navzdory aktivní informační a kulturní práci v ní neustále sílil pocit odloučení od domova.

V roce 2023 paní Natalija absolvovala kurz pro bojové zdravotníky u dobrovolnického zdravotnického praporu Hospitaliery a nyní hledá místo, kde by mohla být nejvíc užitečná. Je přesvědčená, že mobilizovány by měly být i ženy. „Kdybych věděla, že mě stát volá, šla bych,“ říká.

Na konci roku 2024 se vrátila domů. Nazývá toto období návratem k sobě samé, ke své vnitřní dynamice. Krátce nato se do Kyjeva přestěhovala i její rodina, manžel a dvě děti. Paní Natalija se plánuje vrátit k žurnalistice. Kromě toho nedávno dokončila práci na románu „Imigrantka“. Na Ukrajině ji inspiruje všechno: příroda, lidé, historie, zkušenosti. „Máme neuvěřitelnou historii, neuvěřitelnou zkušenost… Velkým problémem však je, že nás znevážili. A my sami sebe znevažujeme. Zřejmě to pochází ještě ze Sovětského svazu, a poté se k tomu přidávají ruské narativy,” říká.

V roce 2025 Natalija Teramae s rodinou žije a pracuje v Kyjevě: „Finsko je v létě neuvěřitelně krásné. Ale je to takový pocit, jako bys byl v kině. Tady je ale všechno pro tebe, všechno žije, všechno vibruje, všechno má význam – místa, lidé…“