The following text is not a historical study. It is a retelling of the life story of a witness based on his memories recounted in an interview. The narration was prepared by external collaborators of Memory of Nations. In some cases, materials made available by the Security Services Archive (ABS) have been used in the preparation of the portait. Hence, we use them only as a supplement to the witness’s testimony or that of other sources. Pages cited from ABS volumes have been placed in the additional materials section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Богдан Сенета (* 1913  †︎ 2004)

«Церква – моя обручниця»

  • 27 червня 1913 р. – народився у с. Яксманичі Перемишльського повіту
  • 1925-1933 рр. – навчався в Перемишльській чоловічій гімназії
  • 1934-1939 рр. – навчання в Духовній Семінарії у Перемишлі
  • 1939 р. – єрейські свячення з рук єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського
  • 1939-1942 рр. – сотрудник (помічник) на парафії в с. Уйковичі біля Перемишля
  • 1942-1950 рр. – адміністратор в с. Добряни і Путятичі біля Городка
  • 1946 р. – відмова від примусового переходу на православ’я
  • 1946-1950 рр. – проживання на напівлегальному становищі в Добрянах
  • 12 березня 1950 р. – арешт і перебування в Замарстинівській тюрмі у Львові
  • 1950-1954 рр. – перебування на спецпоселенні в пос. Торба Зирянського району Томської області (РФ)
  • 1954-1975 рр. – проживання в радгоспі Чорнореченський Хабаровського краю
  • листопад 1975 р. – повернення в Україну. Проживав в Добрянах
  • з 1976 р. – проживав в с. Зимна Вода біля Львова. Проводить активну нелегальну душпастирську працю
  • листопад 1989 р. – легалізація УГКЦ в СРСР
  • 1990-2004 рр. – парох с. Добряни
  • 11 січня 1998 р. – отримав Папську нагороду «За заслуги перед Церквою і Апостольським престолом» («Pro Ecclesia et Pontifice»)
  • 11 грудня 2004 р. – помер. Похоронений на цвинтарі у с. Добряни Городоцького району на Львівщині

«Церква – моя обручниця» – отець Богдан Сенета

 

+ 27 червня 1913 р. – народився у с. Яксманичі Перемишльського повіту

+ 1925-1933 рр. – навчався в Перемишльській чоловічій гімназії

+ 1934-1939 рр. – навчання в Духовній Семінарії у Перемишлі

+ 1939 р. – єрейські свячення з рук єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського

+ 1939-1942 рр. – сотрудник (помічник) на парафії в с. Уйковичі біля Перемишля

+ 1942-1950 рр. – адміністратор в с. Добряни і Путятичі біля Городка

+ 1946 р. – відмова від примусового переходу на православ’я

+ 1946-1950 рр. – проживання на напівлегальному становищі в Добрянах

+ 12 березня 1950 р. – арешт і перебування в Замарстинівській тюрмі у Львові

+ 1950-1954 рр. – перебування на спецпоселенні в пос. Торба Зирянського району Томської області (РФ)

+ 1954-1975 рр. – проживання в радгоспі Чорнореченський Хабаровського краю

+ листопад 1975 р. – повернення в Україну. Проживав в Добрянах

+ з 1976 р. – проживав в с. Зимна Вода біля Львова. Проводить активну нелегальну душпастирську працю

+ листопад 1989 р. – легалізація УГКЦ в СРСР

+ 1990-2004 рр. – парох с. Добряни

+ 11 січня 1998 р. – отримав Папську нагороду «За заслуги перед Церквою і Апостольським престолом» («Pro Ecclesia et Pontifice»)

+ 11 грудня 2004 р. – помер. Похоронений на цвинтарі у с. Добряни Городоцького району на Львівщині

 

Майбутній священик і в’язень сибірських таборів народився 27 червня 1913 року в с. Яксманичі Перемишльського повіту (тепер Польща). Його батько, о. Богдан Сенета, був священиком у цьому селі, а мати, Стефанія Гайдукевич, походила зі священичої родини. Богдан дуже рано втратив батька. Отець Богдан помер в час І Світової війни 25 лютого 1915 року в селі Вислок Нижній на Лемківщині. Щоб утримати велику родину (п’ятеро дітей), мати почала працювати на посаді вчительки у Вислоку, а пізніше у Волі Нижній біля Риманова. Богдан протягом 8-ми років навчався в чоловічій гімназії у Перемишлі, а з 1934 року студіював богослов’я в Перемишльській Духовній Семінарії. Після закінчення духовного закладу в 1939 році він отримав свячення у безженному стані з рук Перемишльського єпископа Йосафата Коциловського у катедральному соборі Св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Першу душпастирську посаду молодий священик отримав у с. Уйковичі біля Перемишля, де до кінця 1942 року допомагав пароху о. Роману Сорокевичу. Трагічною була доля його першого настоятеля – в 1945 році він був убитий польською боївкою. Вже в час німецької окупації в Галичині о. Богдан попросив свого єпископа про самостійну душпастирську посаду і таку отримав – в с. Добряни Судовишнянського деканату (тепер Городоцький район на Львівщині). Про це він згадує так: я подав заяву і з 1943 року мене перенесли до села Добряни Городоцького району за адміністратор. Я самостійно управляв вже тією парохією. Там я прожив до 1950 року. 12 марта 1950 року приїхали з Городка, КГБ, і мене заарештували.

 

Саме в Добрянах о. Богдан зустрів прихід радянської армії. Вже з початком 1945 року Перемишльська єпархія виявилася територіально розділеною між УРСР і ПНР внаслідок встановлення нової лінії кордону. Таким чином парафія о. Богдана опинилася на радянській стороні. Згодом розпочалися репресії супроти греко-католицького духовенства. Священикам пропонували підтримати т. зв. «возз’єднання» УГКЦ з Російською Православною Церквою. На той час практично вся греко-католицька єрархія була заарештована: 11 квітня 1945 року були проведені арешти у Львові і Станіславові, а через рік єпископів з Перемишля Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту було депортовано з Польщі і тут вони потрапили у руки НКВД.

 

Отець Богдан однозначно відмовився від пропозиції перейти в православ’я і після Львівського собору 1946 року, на якому було уневажнено унію 1596 року і возз’єднано УГКЦ з РПЦ, він продовжував служити в Добрянах, але вже нелегально. Така діяльність не могла оминути уваги радянських спецорганів і 12 березня 1950 року він був арештовний. Про це він згадує так: А вже 12 марта (то було по виборах, бо в неділю були), приїхали начальник КГБ з жовнірами, з солдатами. Начальник був Єрофеєв. Я якраз тоді попав в руки. Їхав з хати до Львова, тому, що була погана дорога, вода розлялася по тих полях, я вернувся. Приходжу, а там вже в хаті є солдати, вже гарнізон там сидить. Ясно, що обшук. Почали шукати по кишенях. І кажуть: «Сідайте, ми Вас прийшли забрати». Була ревізія книжок. Книжки були такого змісту: релігійного, національні. Ще була фотографія з духовної семінарії. Всі катехити, всі там сиділи. Понад нас вивіска - тризуб. Отже, він то все записав, що ті книжки є католицького змісту і національного змісту. Каже: «Ми у Вас забираємо». Забрали Євангеліє. Опечатали речі, котрі там були. Там були церковні речі, фелон був. «Я запру - каже - того не вільно відкривати. То запечатано». Я, правда, їм урядив ще вечерю. Приніс, як казали там, горілку, пляшку, наказали то все. Приїхала підвода, я сів і в супроводі тих солдатів, того начальника ми поїхали до Городка. Головною передумовою його арешту була підозра у допомозі і співпраці з українським національним підпіллям. Щоправда, така допомога зі сторони о. Богдана була – протягом дового часу він переховував одного підпільника у церкві, постійно ризикуючи своїм життям: То було так з 1946-го року до 1950-го. Був час дуже небезпечний. Вночі то було, часто, майже щомісяця мусіли якісь бути жертви. То жертви були, і я їх хоронив. Хоронив одного такого, називався Богдан Калинович. Там вже, в актах , в Городку було записано, що я хоронив бандерівців. Друге було таке, що я десь мав переховати якогось бандерівця в церкві.  Я його не переховував. Він сам прийшов до церкви. Я приходжу до церкви. Так молюся, цап – хтось коло мене стоїть. Дивлюся – а в тім: «Де ж ти до мене прийшов?» – «Я хочу жити. Ви мене переховайте». Я кажу: «Ти знаєш, що то значить? Що церкву наражаєш, що можуть церкву замкнути. Ти і мене наражаєш. Все може бути». Добре. Я йому все приносив їду, як ішов до церкви вечором. А моя господиня : «Що то є, що наш єґомость все з’їдає. Якісь котлети, то все з’їдає, що я даю». Я перше так не їв. Я брав бібулу, кусок паперу, завернув. Там була бульба, капуста, були котлети. Ніс там до нього, на Городковий цвинтар. Однак, на думку о. Сенети, ключову роль у його арешті мав факт відмови перейти у православ’я.

 

Отець Богдан, просидівши кілька місяців в пересильному пункті у Львові, отримав як міру покарання – висилку на спецпоселення. Про дорогу на заслання о. Сенета згадує так: Наступив початок мая, десь в перших числах мая. Повідомили, що нас мають вже перевезти до станції Львів, до вагонів, пульманів. Перше ми перевозили всі свої продукти, в мішках то було. І крупа була, мука була, і сухарі там були, то все дозволяли. Перше ми там грузили всі речі. Нас завдавали до такого вагону, вагон пульман. Такий пульман, скільки там могло бути родин? Могло бути там 10 родин - один вагон, другий вагон – 10 родин. Там ще була будка, то туалет був. Вже в тім вагоні возять людей. І навіть у таких важких умовах він продовжив служити як священик: Як там узнали, що я священик, правте молебень. Молебень до Матері Божої, до Христового серця, за щасливу дорогу, щоби Господь Бог нас хоронив. А то дозволялося. Наша та дорога тривала чи не цілий місяць. При кінці мая, з початком червня, нас завезли до Асина. То було там, де кінчалася залізна дорога. В Асино були самі бараки.

 

Покарання о. Богдан відбував у Томській області (РФ), спочатку в поселені Бехтеїл, а вже згодом у Торбі. Він працював на лісоповалі. Незважаючи на тотальний контроль священикові вдавалося виконувати свою душпастирську працю, насамперед серед своїх земляків: Там вже були наші люди, були навіть такі, що приїхали з Чорного Яру, студенти: Жеплинський, Чучман. Були студенти. Вже ми жили, вже лучше нам було. Вони були, той Жеплинський, були бандуристи. Організували вчили на бандурі грати, концерт уряджували. З тими концертами їздили вони по других посьолках. Ходили по селах. Навіть з концертами їхали вони до Томська. ... То називалася Капела бандуристів. Я був їхнім капеляном, і сповідником, і парохом, всім був. Ми на Різдво збиралися в одній хаті, була Свята Вечеря. Там в магазині купили щось. А була така якась литовка, вона приготовляла варені пироги, борщ. Ще в магазині купували якусь сельодку, консерви, а потім співали коляди. Було весело. Але також до нього зверталися і місцеві росіяни, а навіть партійні, щоб охрестив їхніх дітей. Представники КДБ, дізнавшись про такі дії спецпоселенця, погрожували йому більшою карою, якщо не припинить священодіяти.

 

В 1954 році він за згодою місцевого радянського керівництва переїхав до своїх рідних, брата о. Мирослава і сестер Софії та Марії, які також відбували покарання за «антирадянську діяльність» на спецпоселенні в Хабаровському краю. Родина Сенет пробула у радгоспі Чорнореченський аж до 1975 року і тоді отримали дозвіл на повернення в Україну. Щоправда до того радісного моменту не дожила одна з сестер – Марія, яка померла від важкої хвороби, а інша Софія – отримала групу інвалідності, зазнавши травми на роботі.

 

Спочатку, на короткий період о. Богдан з рідними поселилися у Добрянах, але згодом їм вдалося купити старий будинок в с. Зимна Вода біля Львова: Ми купили хату в Зимній Воді. Вона дуже така була знищена. Ми мусили її помалювати, побілити. На сходах поручні дати, бо сестра впала раз звідтам, зломала собі руку. Там, в сараю, треба було запровадити світло, бо не було світла. Туалет також там був, то все в поганім стані було. Він не мав вішалки. Тільки забив в стіну гвозді і там вішав. Студні тут не було, ми студню поставили.

 

З приїздом у рідний край о. Богдан продовжив працювати як душпастир, в основному обслуговуючи своїх колишніх парафіян з Добрян. Підпільна діяльність священика була помічена представниками місцевих радянських органів влади і міції, тому з ним постійно проводили профілактичні бесіди та перевірки з погрозами.

 

Коли УГКЦ вийшла з катакомбних умов існування, в 1990 році о. Богдан, маючи на той час 77 років, повернувся до вже офіційного душпастирства в Добрянах. Однак у його важкому священичому житті постало ще одне випробовування. У рідному для нього селі мав місце серйозний міжконфесійний конфлікт – між греко-католицькою і православною громадами. Отець Богдан зазнав важкої моральної, а навіть і фізичної, наруги від людей, за яких неодноразово просив Бога у своїх молитвах. Але незважаючи на усі ці перешкоди, вік, хвороби о. Богдан щонеділі і кожного свята приїжджав до Добрян для виконування душпастирських обовязків: Отже, регулярно, кожну неділю, кожне свято я приїжджаю, навіть зимою. Які би там не були морози, чи дощ, яка би не була погода. Раз така була неділя, може, пам’ятаєте, дощ, вітер був такий сильний, я йшов рано десь о п’ятій годині. Темно ще є, бо то була пізна осінь . Йду, йду, чую – а я вліз в воду. Дивлюся, а там вода затрималася, вода по кістки, може, була двадцять сантиметрів. Я, прошу пані, так приїхав до Городка, дощ падає. Дивлюся, машин в Городку нема. Йду, йду, я, може, чотири кілометри зробив. Дивлюся – їде якась машина, затримую, а то є з Добрян чоловік. Кажу, що взяв мене, - а я цілком мокрий. Так приїхав до Добрян, зайшов там, переодягнувся, все, все. Білизну, все скинув. Нічого мені не сталося. Ні кашлю, ні насморку – нічого не було. А я вже старий чоловік, вісімдесять років маю.

 

Жертовна священича праця о. Богдана дала свої плоди, оскільки серед його парафіян близько десяти осіб присвятили своє життя Богові як священики, монахи і монахині. На офіційному рівні він був відзначений Папською нагородою «За заслуги перед Церквою і Апостольським престолом» («Pro Ecclesia et Pontifice») і почесною грамотою від Глави УГКЦ патріарха Мирослава Івана Любачівського з нагоди 60-ліття священства в 1999 році. Богдан помер 11 грудня 2004 року і похований на сільському цвинтарі в Добрянах.

 

Отець Богдан Сенета ціле своє життя присвятив служінню Христовій Церкві, недаремно він постійно повторював, що «Церква – моя обручниця». Аналізуючи в інтерв’ю свій життєвий шлях, радісні і трагічні його сторінки, о. Сенета так підсумував: А тепер треба пам’ятати то, що ми таки були добрими християнами, добрими священиками. Не задля користі чи грошей. А задля того, щоби вірно прямувати тою дорогою до життя вічного. Ото таке моє наставлення. Хто витримає, той буде спасенний.

 

Підготував отець Тарас Бублик

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Проект живої історії «Образ сили духу»