The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олекса Різників Oleksa Riznykiv (* 1937)

• народився 24 лютого 1937 року в місті Єнакієве Донецької області

• 1944 року пішов у перший клас школи з українською мовою викладання, але після переїзду сім’ї в Первомайськ Одеської (нині Миколаївської) області 1948 року навчався російською

• закінчивши училище, працював електриком-освітлювачем у театрі м. Кіровограда (нині — Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького в м. Кропивницькому)

• 7–8 листопада 1958 року разом з другом Володимиром Барсуківським розповсюдив антирадянські листівки в Кіровограді та Одесі

• 1 жовтня 1959 року арештований і засуджений за антирадянську агітацію; пробув в ув’язненні в Мордовії півтора року

• 1962 року вступив на філологічний факультет Одеського університету

• приховавши інформацію про судимість, отримав роботу в газеті «Одеський політехнік», де працював з 1964 до 1967 року

• у 1967 році місяць пропрацював у редакції Одеської телестудії, звільнений за вказівкою КДБ

• 11 жовтня 1971 року вдруге арештований і засуджений до п’яти з половиною років ув’язнення. Покарання відбував у таборі «Перм–36» одночасно з іншими українськими дисидентами — Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком, Тарасом Мельничуком, Дмитром Гриньківим

• у 1977 році після звільнення повернувся в Первомайськ, де працював електриком у пологовому будинку, а потім вихователем у допоміжній школі

• у 1990 році вийшла перша збірка «Озон», після якої його прийняли до Спілки письменників України

• у 1992 році разом із колишніми політв’язнями поїхав у Ізраїль, де зустрівся з Ар’є Вудкою, який свого часу передав його вірші за кордон

• нині редагує часопис Всеукраїнського товариства політв’язнів «Зона» і продовжує укладати словник складів української мови

«Геть диктатуру фашистської партії!» — так Олекса Різників разом із товаришем — розчаровані в комуністичних ідеалах молоді поети — написали в листівці, за яку півтора року провели в ув’язненні. Пан Олекса будь-що хотів стати українським мовознавцем, тож таки вступив на філологічний факультет Одеського університету. Приховував судимість за антирадянщину, щоб працювати в газеті. Писав вірші українською мовою, підтримував зв’язок із іншими інакодумцями. Тоталітарна система бачила небезпеку в його любові до всього українського, намагалась переманити на свій бік, зламати роками таборів, та не змогла. 

Дитинство в епоху сталінізму. Юність у часи хрущовської відлиги

Олекса Різників народився 24 лютого 1937 року в місті Єнакієве на Донеччині. Його батько, Сергій Різників, працював продавцем у магазині, а мати, Катерина Різників (у дівоцтві Сологуб), вела домашнє господарство. 1944 року Олекса Різників пішов у перший клас україномовної школи в Єнакієвому, де провчився чотири роки. У Первомайську, куди родина переїхала 1948-го, хлопця віддали в російськомовну школу, щоб у майбутньому, вивчивши російську, він міг вступити в університет. Удома ж говорили українською.

Родина Різникових залишалась віруючою й відвідувала єдиний у Первомайську вцілілий на той час храм: «Мене іноді батько прикриє полою пальта, бо там же стоять директори шкіл, піонервожаті й дивляться, щоб дітей не пускати в церкву. Батько мене прикриває і заходить у церкву», — згадує пан Олекса.

Перший вірш Олекса Різників написав у десятирічному віці. Однак вступити на філологічний факультет Одеського університету після школи йому не вдалося — не вистачило одного бала. Тому пішов учитися на електрика-освітлювача театру. У 1958 році, після закінчення училища, його розподілили до Кіровоградського обласного українського театру. Він продовжував писати вірші й відвідував літературну студію при редакції місцевої газети (у цей час ту саму студію відвідував і поет-шістдесятник Микола Вінграновський). Після критики культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 року учасники студії говорили не лише про літературу. «Я приїжджаю у Первомайськ, — каже пан Олекса, — іду з літстудійцями стрічаюся. Ми це все переживаємо, обговорюємо: “Як же так? Щоб оце таке Сталін виробляв?”. У нас у голові вже йде переоцінка».

Антирадянська листівка та зміна світогляду під час ув’язнення

Влітку 1958 року вони разом з товаришем, поетом Володимиром Барсуківським, написали листівку з антирадянськими гаслами: «Разве не улыбаетесь вы иронически, слушая радио или газеты? Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье. <...> Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!». Розчаровані в ідеях комунізму, вони прагнули заявити про незгоду з радянським устроєм. Щоб заплутати кадебістів, листівку підписали іменем організації «Союз за освобождение народа» (СОБОЗОН). 7–8 листопада 1958 року Олекса Різників розповсюдив свою частину листівок по Кіровограду, Володимир Барсуківський — по Одесі. Кілька екземплярів одразу опинилися в місцевих відділах КДБ. А вже 9 листопада пан Олекса вирушив на військову службу в Севастополь. Там його обрали секретарем комсомольської організації: «Я ходжу — у мене в душі все перевертається. Думаю, ну як же так? Я такі листівки написав, поширив, а тут! “Больше некого. — У нас каплєй [капітан-лейтенант] був начальник. — Больше некого, Алексей. Ты пишешь стихи… А они даже не комсомольцы!”». Після завершення школи радіометристів інші строковики продовжили службу на кораблях, але Олексу Різникова відправили в Одесу, де він був під пильним наглядом КДБ. 

Затримали його майже через рік після події, 1 жовтня 1959 року. Барсуківського також заарештували. У в’язниці з Олексою Різниковим, тоді ще байдужим до національного питання, сталося те, що назавжди його змінило: «Слєдователь каже мені: “Вы знаете, в Мюнхене умер Степан Бандера”. Я трошки знав, хто він такий, але питаю його: “А кто это?”. Він засік це діло і думає, що це вже хохлоцап, уже він не українець. Це вже “наш человек”. І видно, що вони перестали мене вже на українськість перевіряти. А я захожу в камеру і тут два-три дні бігаю по камері, рву волосся і реву-голосю: “Та як же я міг забути, що я - українець?”». Різникову й Барсуківському дали по півтора року. Відбувати покарання довелося в політичних таборах на території Мордовії. Там пан Олекса познайомився з воїнами УПА. Невдовзі багато з них підпадуть під амністію, вийдуть на волю й залишать багато книг українських письменників, зокрема заборонених радянською владою.

1960-ті: навчання на одеському філфаці, дружба з мовознавцем Святославом Караванським, хор української пісні

Після звільнення в квітні 1961 року Олексій Різників повернувся в Первомайськ і пішов працювати електриком на каменоломню. Він сподівався вступити на філологічний факультет Одеського університету. Декан, якому він розповів про ув’язнення, порадив почекати та вступити через рік, уже маючи характеристику з роботи. У наступному, 1962 році Олекса Різників став студентом заочного відділення. Вдень він працював електриком — встановлював лічильники, — а після роботи йшов на лекції. 

Серед його однокурсників був Святослав Караванський — відомий мовознавець і колишній політв’язень. Попри 17-річну різницю у віці, між ними зав’язується дружба. Пан Олекса був знайомий і з дружиною мовознавця Ніною Строкатою. Він часто бував у гостях у Караванських, де читав книги заборонених на той час авторів. Зі своєю майбутньою дружиною Галиною Могильницькою Олекса Різників познайомився теж під час навчання — вони разом організовували хор української пісні. Хористи співали українські народні пісні, а на різдвяні свята йшли колядувати до письменників та викладачів університету. 

Труднощі з роботою. «Олексо, ну чого ж ти не сказав, що ти сидів? Учора прийшло двоє кагебістів…»

З 1964 року Олекса Різників працював у редакції газети «Одеський політехнік». 

Щоб отримати цю роботу, він приховав, що побував у таборі. Пропрацювавши три роки літературним працівником, у 1967 році він мусив звільнитись, адже редактор газети бачив на цій посаді партійця. Пан Олекса влаштувався в молодіжну редакцію Одеської телестудії, підготував кілька передач і навіть спробував себе в ролі ведучого спортивної програми. Та через місяць, після візиту кадебістів на роботу, Олексі Різникову повідомили, що стажування він не пройшов. Після особистої розмови з кадебістами він зрозумів: працювати в газеті чи на телестудії йому не дозволять, а залишатися без роботи ризиковано — за «дармоїдство» могли притягнути до кримінальної відповідальності. Тому пішов працювати вантажником на млинкомбінат.

Коли дружину Олекси Різникова Галину Могильницьку направили викладати в педагогічне училище міста Балта Одеської області, пан Олекса знайшов місце в редакції тамтешньої газети: «Редактор не знав, що я судимий, і все, що я написав, ішло без жодної правки». Та коли про його ув’язнення довідалися, ставлення змінилося. Після того, як вони з дружиною й кількома друзями прийшли до обласного комітету Комуністичної партії й заступилися за український хор «Думка», якому не дозволяли виступити в Одесі, у всіх почалися труднощі на робочих місцях. Із газети його вижили. В родині Різникових народилась донька Ярослава, тож пан Олекса був змушений шукати роботу деінде. Аж до арешту в 1971-му він працював електриком, страховим агентом, секретарем, а згодом і вчителем української мови у вечірній школі (директор, поляк за походженням, був вражений, що пан Олекса добре знав вивчену ще в ув’язненні польську, тож ставився до нього приязно). Затримувався вихід першої поетичної збірки «Вибухає весна» — спершу в друкарні загубили рукопис, потім рецензію: «А потім мені вже прямо кажуть: “звідти [з КДБ] не підпишуть [до друку] тобі…”».

Спроба схилити до співпраці з КДБ та зникнення повісті

Коли в січні 1972 року КДБ розпочало проти українських дисидентів так звану операцію «Блок», Олекса Різників, Ніна Строката та лікар Олексій Притика вже були під слідством. Їх звинувачували в антирадянській агітації. Кадебісти намагалися схилити пана Олексу до співпраці: «Бражко, генерал КГБ, казав мені: “Олексо, іди до нас, ставай з нами. Книжка вийде, будуть гарні рецензії, тебе приймуть у Спілку [письменників України], поїдеш за кордон. <…> А те, що ти кажеш, що судять через те, що ти українець, — це брехня. От я ж тоже українець. От я — Бражко Дмитро, говорю з тобою українською мовою і навіть читаю саміздат отой ваш, і мене не садять”. Ну, думаю, от і гуморист, я теж гуморист. Кажу йому: “Ні, ні! А потім шо — все життя в багні? Ні, ні!”». 

Під час слідства у пана Олекси зник рукопис повісті «Маюнелла» написаної від імені одеського кадебіста ще наприкінці 1960-х. В основі сюжету — вихід Росії з СРСР. До справи повість не долучили: «Я тоді не зразу догадався, що, мабуть, кагебісти її вирішили знищити, але ніде ні словом про неї не сказати. <…> Якби вони її підшили до справи, вона б лишилася для майбутнього». Ще до арешту він відправив її на прочитання в Київ, літературному критику Івану Дзюбі, який відгукнувся дуже схвально. Коли на початку 1990-х почався розпад СРСР, Дзюба про це згадав, та навіть за сприяння генерала Служби безпеки України Володимира Пристайка (в 1971 році, ще лейтенантом, він був одним із кадебістів, які допитували Олексу Різникова) повість не знайшли ні в Одесі, ні в Києві. Пан Олекса реконструював «Маюнеллу» лише 2014-го.

Середовище українських дисидентів у колонії «Перм–36»

Суд проходив з 4 до 19 травня 1972 року в Одесі. «Нас кожен день привозили сюди, на Дерибасівську, Пушкінську, там, де зараз прокуратура. Нас там зустрічали вже студенти. <...> Людей багато нас зустрічало, так що люди не такі вже були боязливі, коли перший суд у мене йшов». Олексу Різникова засудили до п’яти з половиною років ув’язнення, Ніну Строкату — до чотирьох, а Олексія Притику — до двох. «Як нам повезло тоді, тому що усіх тих людей [Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, Іван Світличний та багато інших], яких арештували 12 січня [та 14 січня 1972 року], — у них ще йде слідство, — їх коли будуть судити, то їм будуть давати п’ять років тюрми і чотири роки висилки в Сибір, сім років тюрми і п’ять років висилки в Сибір», — каже зараз пан Олекса.

Олекса Різників прибув до колонії «Перм–36» поблизу села Кучино Пермської області. Разом з ним там були й інші українські дисиденти — Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Дмитро Гриньків. Окрім українців, у таборі відбували покарання політв’язні з різних республік — литовці, латиші, грузини, вірмени, росіяни. В ув’язненні пан Олекса розпочав укладати кореневий словник української мови. Він вивчив латиську й литовську мови, переклав поему «Героїка, або покарання Прометея» Юстинаса Марцинкявічуса з литовської на українську (переклад конфіскували, коли Левко Лук’яненко намагався вивезти його з табору). 1974 року Ар’є Вудка, український політв’язень єврейського походження, вивчив напам’ять кілька віршів Олекси Різникова, а також інших поетів-політв’язнів і після звільнення передав їх для публікації за кордон. 

Після звільнення

1977 року Олекса Різників повернувся в Первомайськ. Після чергової відмови співпрацювати з КДБ кар’єра мовознавця для нього закрилася. Спершу він улаштувався електриком у пологовий будинок, а потім 10 років працював вихователем у місцевій допоміжній школі для дітей із вадами розвитку. Наприкінці 1980-х заснував місцевий осередок Народного Руху України. 1990 року виходить поетична збірка «Озон», після якої його приймають до Спілки письменників України.

Нині, 2025 року, Олекса Різників продовжує мовознавчу справу свого життя — укладає словник складів, займається просвітницькою діяльністю.. У 2023 році презентував книгу «Розумовний обшир України-Руси». Поет упевнений, що перемога України над Росією обов’язково відбудеться: «Путін цього не врахував, він не зрозумів, що наросло нове покоління — вже вільне, з козацькими генами вони. І ці хлопці зараз пішли воювати».